Що показало голодування під Українським домом? Активісти, які так різко критикували опозицію за капітуляцію, самі розгорнули білий прапор, не досягнувши мети? Як відомо, позавчора, так і не досягнувши мети, учасники акції протесту на захист української мови оголосили про припинення голодування і зміну формату акції. За дорученням близько десятка громадських організацій, які звернулися до голодуючих із проханням «зберегти своє здоров’я» та «перейти до інших засобі боротьби», активісти відкрили інформаційний пункт на Європейській площі біля Українського дому. Проте, як зауважують активісти, їхня позиція залишається незмінною — такі закони, як про засади державної мовної політики, руйнують країну.
Як пояснив «Дню» експерт всеукраїнської громадської організації «Інститут політичної освіти» (підпис якого безпосередньо є у зверненні до голодуючих. — Авт.) Олександр Солонтай, в короткостроковій перспективі учасники акції домагаються скасування законопроекту про засади мовної політики. У довгостроковій — готують ґрунт у країні, аби подібні питання більше не виникали. Тому активісти залишили за собою майданчик біля Українського дому як місце для проведення зустрічей, лекцій та подальших публічних акцій. Найбільше подій обіцяють уже в вересні, коли запрацює Рада і країна повернеться з літніх відпусток. «Як тільки голодуючі зможуть фізично вийти на належний рівень, запрацює оргкомітет «УкрДім», який, як планується, займеться організацією подальших акцій. Одним із перших кроків буде зустріч із тими ГО, які закликали голодуючих припинити голодування та заявляли про готовність до співпраці», — поділився планами Солонтай.
Цікаво, що наразі, за словами очевидців, на площі одночасно перебувають різні структури. Зокрема, окрім вищезгаданого громадського інформаційного пункту, на площі є «Батьківщина», яка проводить збір підписів проти Януковича, Українська народна партія збирає підписи за мову, Комітет учасників помаранчевої революції проводить свою акцію протесту; час від часу приходить зі столиком «Свобода». Усі структури діють автономно, але при тому всім вдається мирно співіснувати на одній площі. Голодуючих (тих молодих людей, які власне і виступили з протестом) наразі немає. Кажуть, що вони перебувають у лікарні. Утім за день-другий повернуться під Український дім.
Автор цих рядків приїздила до Європейської площі й у вечір «переформатування» протесту під Укрдомом. Вдалося поспілкуватися з різними людьми — киянами, які щодня приходили до Європейської площі підтримати проект, журналістами, які вели відеощоденники «мовного» протесту та особисті блоги, і власне з учасниками протесту, які залишились. Один із них, молодий чоловік, який опікувався безпекою та забезпеченням життєво необхідних речей табору голодуючих, Андрій (прізвище він відмовився називати, так само як і говорити на диктофон) у відвертій розмові з «Днем» зазначив, що зміна формату була дуже потрібна, бо голодуючими почали себе оголошувати «абсолютно неадекватні люди». За його словами, протестуючі почали помічати у своїх лавах дедалі більше провокаторів. Один із них, як підозрює чоловік, був серед голодуючих. «Ці люди давали коментарі пресі, робили заяви від імені голодуючих, які абсолютно ні з ким не були узгодженні», — обурювався наш співрозмовник. Тому, зауважив Андрій, просто назріла необхідність змінювати формат, бо відверто все «затухало». Тобто зміна формату — це фактично підтвердження безвихідності, до якої прийшли активісти, за планом «А»? Річ у тому, що активісти втратили контроль над ситуацією?
Як нещодавно стало відомо, Україна — лідер за кількістю протестних рухів. І це дуже добре, скажуть громадські лідери, натякаючи на свою активність. Утім одна справа — кількість, зовсім інша — якість. Адже у переважній більшості учасники всіх акцій протесту так і не досягали остаточного своєї мети. Чому? Чому ціль, яка провокує на протест, залишається примарною, а перспективи подальшого руху опору малообіцяючі?
Провина в тому, що коїться сьогодні в державі, визнав у розмові з «Днем» Солонтай, лежить і на громадських організаціях. Утім звинувачувати лише третій сектор — безглуздо. «Наш громадський сектор — це ніщо інше, як дзеркало нашого суспільства. Це — всі «хвороби» нашого суспільства, лише в концентрованому вигляді», — зауважив експерт. Адже хто складає наші громадські організації? Не прибульці ж з інших планет і не громадяни інших країн. Українці, але трішки активніші, ніж інші. «Суспільство справді страждає від того, що наш третій сектор неорганізований і непрофесійний, — визнає Солонтай. — Але громадські організації повинні усвідомити, що якщо вони не будуть працювати, рости і змінюватися, доля опозиційних політиків їх не омине. Влада просто спочатку розбереться і посадить усіх опозиціонерів, а потім візьметься за громадських діячів. Аналогічні події можна було спостерігати у сусідів — у Білорусі, Росії».
«Біда українського суспільства в тому, що воно реагує на імпульс, як рибки в акваріумі, — пише у блозі відомий журналіст Віталій Портников. — Опозиція й суспільство постійно обороняються від дій атакуючої влади, не розуміючи, що так не виграти ні битву, ні війну. Для перемоги потрібен власний регламент дня. А саме його й не існує».
То, можливо, справді, звинувачуючи владу в ознаках організованої злочинності, ми забуваємо про дещо дуже важливе, про те, що так само злочинною є наша неорганізованість? Можливо, саме у (само)організації, (само)освіті — ключ до вирішення наших проблем? І якби кожен із нас, у тому числі громадський сектор, був максимально професійним у своїй діяльності та свідомим у виконанні громадянського обов’язку (знання та використання державної мови, виконання законів, участь у виборах, тощо), ми б врешті перестали бути «рибками в акваріумі»?
КОМЕНТАР
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, колишній дисидент і політв’язень, відомий психіатр:
— Я думаю, до цього можна ставитися спокійно, бо це реалії нашої країни. Ті люди, які йдуть і обирають такий парламент і таких мерів, поводяться відповідно. Можна, звісно, говорити, що винен Сорос або якісь інші добродійники, яких неправильні організації «підгодовували», але насправді ні Сорос, ні хтось не винен. Винні ми. Я думаю, що слід говорити правду до кінця, а правда полягає в тому, що в нас немає політиків і немає політики, а є інтриги й інтригани, тому що політики — це абсолютно інше поняття в Західній Європі й цивілізованому світі. Поки ми не змінимося, вони не зміняться. Ми мусимо й ми мінятимемося. Більше того, ми вже міняємося. І молодь в Україні вже не така. Я скажу банально — українцям треба 40 років пустелі, два покоління мають змінитися як мінімум. Моє покоління має піти. І тоді все стане більш-менш зрозуміло. Подивіться, скільки горя, скільки страшного принесли цій країні ідеї комунізму, а люди голосують за них. Це ж якась суїциїдальна поведінка. Зрозуміло, що Петро Симоненко не має стосунку до Сталіна, він ніхто, але вони паразитують на тих самих ідеях.
Я спокійно ставлюся до того, що сьогодні відбувається в країні. Я не вважаю, що це провал опозиції. У нас опозиція, вибачте, нічим не відрізняється, вона з того ж гнізда. Що, Арсеній Яценюк прибув до нас з Нової Зеландії? Він не був у нас лідером у парламенті або десь іще? Про Юлю Тимошенко взагалі говорити не доводиться. Мене насправді дратує лише одне обличчя. Усе інше мені зрозуміло, я ставлюся до цього терпимо й спокійно. Я розумію, що наша країна видужує, процеси йдуть. Усе, що ми переживаємо сьогодні, це і є, по-медицинському кажучи, перебіг хвороби. Але мене обурює до глибини душі особа Ющенка. Ця людина, яка винна багато в чому, знову дозволяє собі йти в політику. Мабуть, він дозволяє собі думати, що йому просто з народом не пощастило.
Діти, які голодували під Українським домом, мали на це право, і слава Богу, що влада не розправилася з ними. Це окрема історія. Я розумію, що є люди, які несуть відповідальність за те, що вони пішли, а прийшли туди інші, дуже щирі молоді люди, молоді українці, які дійсно хочуть жити в іншій країні.
На жаль, банальність полягає в тому, що вихід із ситуації один — ходити на вибори. Не можна вимагати від тієї влади, яку ми обрали, щоб вона була іншою.
Я не боюся, що нам загрожує диктатура. Мені неприємні подібні прогнози, тому що вони або безглузді, або нещирі. Річ у тім, що Янукович, або хтось інший, не може бути диктатором. Не тому, що він не хоче або не схоче, а країна йому не дозволить.
Я думаю, що в нас попереду світліші періоди, але поки це — не сьогодні. І боюся, що не завтра. Мені як людині немолодій хочеться дожити до іншої, світлішої України. І я (сміється) старатимуся: дотримуватимуся дієти, не питиму горілку й не палитиму.
