Чому така коротка наша пам’ять? Можна, звісно, сказати, що ювілей легендарного баритона збігся з «мертвим сезоном», коли Колонний зал ім. М. Лисенка та Національна опера України ще не відкрили свій концертний театральний сезон. Але ж у нашій музичній історії не так багато є імен, які своїм мистецтвом не тільки прославили свої імена, а й нашу культуру. Їхнім талантом захоплювалися мільйони слухачів не лише колишнього СРСР, а й за кордоном. На таких, як Юрій Олександрович Гуляєв, рівнялися колеги, його копіювали, а публіка обожнювала. Гуляєвський голос і сьогодні хвилює, в ньому особливий оксамитовий тембр, який не сплутаєш з жодним іншим вокалістом. Завдяки таланту та майстерності співака на вистави в Київський оперний театр приїжджали з різних міст, і завжди були аншлаги. Поява української естради як жанру багато в чому відбулася також за активної підтримки Гуляєва. Для співака спеціально писали свої твори кращі композитори країни...
Хто ж насправді визначає обличчя тієї чи іншої епохи? Напевно, передусім яскраві особистості, які своїм талантом осявали всіх і вся. Безумовно, в 60—70-х рр. і на початку 80-х одним із кумирів радянських людей був Юрій Гуляєв. У пам’яті його шанувальників, співак, який помер у 55 років, так і залишився романтичним юнаком, у якого в серці «камінь сонця», той самий камінь, про який так натхненно співав Гуляєв.
Коли зараз слухаєш його численні радіозаписи, як правило зроблені з першого дубля (хто з великих зараз може цим похвалитися?), коли дивишся кадри кіноконцертів з його участю, мимоволі думаєш: а що заважає нинішнім народним артистам бути такими щирими, співати з такою величезною душевною віддачею, наче востаннє?
75-річчя — важлива дата, але у випадку з Юрієм Гуляєвим вона пройшло малопомітно. Не було концертів і оперних спектаклів його пам’яті, телебачення також не згадало про день народження видатного співака, справжнього кумира мільйонів. Адже розповіді про подібних людей, обдарованих справді універсальним талантом і музичним, і людським, могли б не лише доставити задоволення тим, хто цікавиться неординарними особистостями, а й допомогти тим, хто цікавиться мистецтвом, розібратися «хто є хто» в нинішній ситуації, коли кожний хоч трохи «розкручений» артист вважає себе генієм.
Друзі та знайомі Юрія Олександровича розповідають, що він ніколи не страждав на «зіркову» хворобу. Вже ставши знаменитим співаком, він охоче спілкувався з молодими, у колег просив поради, як заспівати ту чи іншу музичну фразу — з боку, мовляв, видніше. І це при тому, що Гуляєв був неймовірно популярним у всіх сферах своєї діяльності: як оперний артист, камерний співак, виконавець естрадних шлягерів і як автор популярних пісень. Пригадаємо, що він міг дати в якому-небудь місті колишнього СРСР п’ятнадцять концертів поспіль на стадіоні в 15 тисяч глядачів, і кожний день були аншлаги. А ще: у Юрія Олександровича були «золоті» руки. Змайструвати побідності програвач для грамплатівок і тумбочку під нього, розібрати і зібрати по гвинтику автомашину — все Гуляєв робив до ладу.
Багатьом співак здавався усмішливим, щасливим і безтурботним. Але шлях на велику сцену був для нього нелегким. Він народився в далекій Тюмені. Після десятирічки вступив до Свердловського медичного інституту. Там брав активну участь у художній самодіяльності. Саме в ту пору юнаку порадили вчитися співу професіонально. Юрій вступив до Свердловської консерваторії і... справа трохи не закінчилася психологічним стресом. Усіх сокурсників після екзаменів вітають з високими оцінками, а до Гуляєва ніхто не підходить. У нього самі трійки. У чому ж річ? Виявляється, педагог неправильно визначив його голос. Через надзвичайно широкий діапазон, що дозволяє брати високе тенорове «до» його, баритона, вчили як тенора. Тому голосові зв’язки у юнака швидко втомлювалися. Звідси й погані оцінки зі співу. Професор Фріда Образцовська єдина з приймальної комісії зрозуміла в чому річ. Вона взяла невдаху на п’ятому курсі у свій клас і так його чудово підготувала, що Юрію Гуляєву після випуску запропонували одразу стати солістом Свердловської опери. Пропрацювавши там рік, молодий співак переїхав до Донецька. Це був 1956 рік. А 60-го відбулася Декада українського мистецтва в Москві. Тут щасливий випадок дозволив молодому артисту блиснути в усій красі. Розповідає очевидець, найкращий друг Юрія Гуляєва, народний артист України, диригент Вадим ГНЄДАШ .
— Після концерту запросили усю нашу українську делегацію на бенкет на Воробйових горах до Хрущова. Оскільки гостей було дуже багато — всі перебралися до великого залу. Його перегороджував стіл із закусками, за яким стояли артисти й гості. Бенкетувало все політбюро на чолі з Хрущовим. На бенкеті були присутні тодішні партійні чини: Ворошилов, Будьонний, Брежнєв. Вони зазивали до свого стола артистів, щоб ті в мікрофон співали. Фортепіано в цьому залі не було. Спочатку Микола Ворвулєв заспівав пісню без акомпанементу, потім ще хтось... Господарі не дуже задоволені... Раптом чую розмову: Іван Семенович Козловський говорить: «Я зателефоную знайомому баяністу, щоб він виручив». Приїхав баяніст через 15 хвилин, але він по слуху не вмів грати. Тоді секретар ЦК України Скаба, покликав Гуляєва, з яким був добре знайомий і запропонував стати акомпаніатором. І ось Юра, соліст опери, бере баян і без нот, на слух (а він у нього був відмінний) спочатку акомпанував собі, а потім усім українським артистам. І вже до кінця вечора він не знімав з плечей баяна. Ворошилов, який чудово знав романси, весь час контролював Юру, щоб він куплети не пропускав. Після того «концерту» 26-річному Гуляєву присвоїли звання заслуженого артиста України та запропонували переїхати до Києва...
На сцені Національної опери України співак став справжньою зіркою. Я згадую його Фігаро в «Севільському цирульнику». Його герой іскрився гумором і випромінював веселощі. А коли Юра з’являвся в костюмі Тореадора, зал вибухав овацією, хоча він ще рота не встигав розкрити. Він був такий переконливий у ролі батька Жермона в «Травіаті», Султана в «Запорожці за Дунаєм», Роберта в «Іоланті» та інших операх. Його обожнювала публіка. Було б дивно, якби Москва, яка тоді збирала «данину» з усього Союзу, залишила Гуляєва в Києві. 1974 р. Юрію запропонували переїхати до Білокам’яної, виступати у Большому театрі, й він погодився.
— Ми були дублерами, — згадує народний артист СРСР Анатолій МОКРЕНКО. — Співали один і той самий репертуар у театрі. Коли я, молодий співак, прийшов у Київську оперу, то Юрій Гуляєв і Дмитро Гнатюк були вже дуже популярними артистами. Вони хотіли виступати не лише в нашому театрі, але і співати в концертах, їздити на гастролі, тому мою появу в трупі вони прийняли дуже добре. Я згадую, як уперше його почув у партії Валентина в опері «Фауст». У Юрка був ліричний баритон і його голос був дуже красивий. Ми, баритони, ніколи не сварилися, не інтригували, а жили дружно. Знали, що завжди можемо підстрахувати один одного.
Гуляєв на сцені здавався душею компанії, а насправді він був тонким ліриком. Мені подобалося, як трепетно ставився він до своєї матері, що був патріотом рідного міста — Тюмені. Часто туди їздив. Він був чудовим товаришем і людиною слова. Відкритий, усміхнений, але не допускав панібратства. Юра чудово знав поезію, віртуозно грав на баяні, без акценту співав українською, сам писав музику. На концертах публіка його не відпускала, поки співак не заспіває «Знаєте, каким он парнем был» Олександри Пахмутової й «Романтики», «Бригантина» Ігоря Шамо. Він блискуче виконував романси, арії, народні пісні.
Мені здається, що мотивом для від’їзду Гуляєва до Москви стала розгромна рецензія в одній із київських газет після прем’єри «Євгенія Онєгіна». Критик ополчився не лише на Ірину Молостову, яка поставила цю оперу Чайковського, але й на виконавця головної ролі — Юрія Гуляєва. Співак дуже переживав, що його трактування образу рецензент не зрозумів. Юра був творчою натурою і хворобливо переносив несправедливість. І він вирішив довести, що стане зіркою в Большому театрі. Принаймні, з переїздом до Росії його частіше почали знімати на Центральному телебаченні, транслювати по радіо. А ми, в Києві, втратили прекрасного співака. Був у Юрія ще один особистий мотив перебратися до Москви. У Гуляєва єдиний син, якого також звати Юрою, був важко хворим (інвалід із дитинства). Заради нього співак поїхав, оскільки в столиці йому обіцяли допомогти з лікуванням дитини. Юра обожнював свого сина, страждав через нього...
Це була неординарна людина й легендарний співак. 29 вересня в клубі СБУ відбудеться вечір пам’яті Юрія Гуляєва. Мене запросили там виступити, і я співатиму на честь свого прекрасного колеги...
Після приїзду до Москви Юрій Гуляєв півроку жив у готелях... У перервах між концертами та спектаклями робив записи на Всесоюзному радіо. Але щастя Москва співакові, як розповідають його друзі, не принесла. У той час у Большому театрі була величезна трупа, а солістів, які ногами відкривають двері у високі кабінети, дівати було нікуди. По три роки в черзі стояли, щоб на сцену вийти. (Нині, щоправда, ситуація не краща). А тут іще чужак з’явився... Почалися інтриги, ролей вдалося зіграти небагато. Він більше став виступати з концертами, об’їздив весь СРСР. Саме Гуляєв був першим виконавцем багатьох естрадних пісень... Але стало підводити здоров’я: астма, що мучила Юрія Олександровича ще в Києві, розігралася. Усе це вкоротило його земний шлях...
Що ж залишилося від великого співака? Проходить конкурс вокалістів його імені на батьківщині — в Тюмені вулиця й філармонія носять його ім’я. Залишилися численні записи арій, романсів і пісень, що збереглися на радіо. (Компакт-диска в природі, на жаль, ще не існує) А ще збереглася пам’ять сучасників про осяяного сонцем співака, який завжди віддавав усього себе мистецтву й публіці.
