Це відбувалося начебто нещодавно, але насправді в зовсім іншу епоху. На одній з ідеологічних лекцій щодо успіхів та засад соціалізму студентка III курсу історико-філософського факультету Київського університету імені Т.Г. Шевченка Раїса Горбоконь звернулася до лектора із запитанням: мовляв, чи були у 30-ті роки випадки голоду та смерті через нього серед селянського люду? Адже її бабуся із села Яхники Лохвицького району на Полтавщині, де Рая навчалася у початкових класах, якось розповіла онучці, що старі й малі навкруги нестерпно голодували, мерців можна було побачити навіть на подвір’ях. Викладач проминув ці слова, начебто їх не почувши. Але після лекції попросив студентку залишитися. «Ніколи більш не запитуйте про ті часи!» — порадив він...
Наближався 1958 рік — часи уявної, але суто часткової відлиги. І ось Раїса, всупереч цій фальші щодо народної трагедії, вирішала залишити університет. То був її тихий протест. Батьки дізналися про цей доньчин вчинок лише через три місяці, одержавши лист із навчального закладу про те, що Р. Горбоконь не відвідує занять. Між тим Раїса вже вправно працювала помічником бібліотекаря в Республіканській науково-медичній бібліотеці.
Сталося це так. Прямуючи якось колишньою вулицею Горького, де містилася медична бібліотека, раптово побачила позначку на фасаді, увійшла до двору й завітала в одну із привітних кімнат на першому поверсі. Дівчинку люб’язно прийняв директор бібліотеки, на той час Федір Лукич Хмара, й без зайвих питань погодився взяти її на роботу. Вже через кілька тижнів вона була бібліотекарем відділу абонементу. Ясна річ, вирішила продовжувати освіту, але заочно, у київському філіалі Харківського інституту культури...
Кажуть, бібліотеки схожі на куточки небес. В такому сенсі Раїсі Іванівні, в майбутньому Павленко, поталанило. Бібліотеку було розташовано у відомчій будівлі, й увечері до відділу абонементу чи читальної зали заходили за книжками знані вчені-медики. Зокрема, Михайло Костянтинович Даль, Василь Павлович Комісаренко, Петро Іванович Баранчик, Семен Семенович Лаврик. Вони поставали в очах юнки неначе добрі янголи. Замовляли літературу із своїх дисциплін, про які захоплено розповідали, разом долучалися до царин науки.
1961 року, ще навчаючись в інституті, Раїса Павленко отримала посаду старшого бібліотекаря довідково-реферативного бюро, а ще через деякий час її призначають головним бібліотекарем бібліографічного відділу. Можна сказати, що провідники бібліотеки — Федір Хмара та Павло Коломієць — безпомилково розгледіли в ній книжкового звитяжця і навіть місіонера. Адже фонди було тоді розкидано по всьому місту. Треба було турбуватися про їхнє збереження та поповнення. Тож були потрібні і енергія, і любов до книги, і певна дипломатичність. Все це було у Раїси Петренко у найвищій якості.
Щодо професійного вишколу, то, характеризуючи книгу інакше, ніж звичайний читач, вона вдивляється в неї, стає літературним лоцманом. Ще у 1960-х дебютантка цього фаху починає утворювати в бібліотеці цикл анотованих бібліографічних покажчиків «На допомогу практичному лікарю» з різних фахів. А надалі разом із своїми провідниками та іншими співробітниками бібліотеки засновує серію унікальних бібліографічних словників «Медична біографістика».
ДРУЗІ МОЛОДОЇ БІБЛІОТЕКАРКИ
Ясна річ, усе це підвищує авторитет бібліотеки. До нових ініціатив виявляють зацікавленість відомі науковці: Кость Федорович Дупленко, Лев Васильович Громашевський, Лев Іванович Медвідь, Яків Павлович Фрумкін, Ісаак Михайлович Трахтенберг, Юрій Васильович Вороненко.
Надзвичайно велику увагу розвитку бібліотеки приділяє Борис Павлович Криштопа — історик медицини за уподобаннями, нетиповий урядовець, що пройшов випробування Афганістаном. Згодом читачі починають дарувати бібліотеці книжки і власті зібрання. Це справді невимовна втіха — перегортати сторінки стосів книжок та видань видатних особистостей. Скажімо, родин Г.Ф. Писемського, Л.В. Громашевського, Г.П. Педаченка, Б.М. Маньковського. Ці формально некоштовні дорогоцінності перетворюються поступово на підґрунтя «Медичної україніки» — дивного корпусу книжок з дарчими підписами авторів. У цій колекції, зокрема, 17 видань з автографами М.М. Амосова. Але ж обмін книжками — це неначе з’єднані судини знань для всіх регіонів республіки.
1966 року Раїса Павленко очолює відділ мережі медичних бібліотек, а їх в Україні було понад 900, через рік стає заступником завідувача відділу медичної бібліографії, а 1971 року — заступником директора республіканської наукової медичної бібліотеки з наукової роботи. Та тут ми трохи забігли наперед...
Загалом бібліотека багато разів змінювала адресу — містилася на Володимирській, Рейтарській, Пушкінській, Заньковецької і, врешті, на Горького, нинішній Антоновича. І ось 1969 року було прийнято рішення про передачу для її розвитку будівлі по вулиці Льва Толстого, 7. Ніхто тоді не згадував, що це колишній будинок Терещенків. Йшлося, що ці кабінети та лабораторії залишає рентгенінститут, що отримав новобудову. Але ж у бібліотеці дуже добре знають архітектурні принади історичного корпусу. Ентузіазмом, передовсім невеличкого бібліотечного колективу, часто під проводом саме Павленко, звичайна, але водночас і незвичайна будівля знову потроху стає ошатною. Надходить вікопомний день. У святковій атмосфері 8 грудня 1971 року установа, уже в новій, гостинній оселі, знову відкриває двері. Захоплення викликає зокрема блакитна зала, прикрашена орнаментами із сусального золота, як було за перших господарів особняка.
Але ж тут з’являються труднощі. Виявляється, витрачати ці грами золота без дозволу офіційних інстанцій у Москві — значне порушення, аж до кримінальної відповідальності. І Раїса Іванівна, яка й пеклася про ці особливості залу, змушена їхати до столиці, аби спробувати щось уладнати.
ТРИВОЖНІ КЛОПОТИ
— В союзному відомстві, — згадує вона, — мені спочатку відмовили в затвердженні вже здійсненого проекту. В коридорі я навіть заплакала з розпачу. До мене раптом підійшла якась привітна жінка: «Звідки ви? І що, полтавчанко, трапилося?» — інтуїтивно побачивши в мені землячку, спитала вона. — «З Києва. Але родом, дійсно, з Полтавщини, з села Гільці Чорнухинського району, неподалік від місця народження Сковороди. А неприємність пов’язана із художньою витратою сусального золота». — «Та я ж сама родом з Гільців, — здивувалася незнайомка і додала: — Не сумуй, все буде гаразд!». І, дійсно, їй вдалося все владнати...
n 1975 року Раїсу Павленко, за наказом міністра охорони здоров’я УСРС А.Ю. Романенка, призначають директором бібліотеки. «Саме ваш розум та руки для цього пасують», — сказав тоді міністр.
Втім, на ласу земельну ділянку в центрі міста починається полювання. Є здогадки, що тут, в «Золотому кільці» столиці, планують звести хмарочос Мінтрансу, а бібліотеку переселити кудись на Лівий берег. Була конче потрібна правова допомога тихому храму книги. Шість паперів на захист бібліотеки підписує Микола Михайлович Амосов як депутат Верховної Ради СРСР. І 1983 року, без посилань на першобудівничих, споруду відносять до пам’яток архітектури. Ця позначка на стіні стає своєрідною «охоронною грамотою» установи.
ВІД ЕДМОНТОНА ДО ОСЛО
Настала пора незалежності України, надихаючі роки зовсім нових зв’язків та можливостей бібліотеки. Як амбасаду медичної науки в Україні її розглядають численні друзі та партнери за кордоном, передовсім представники української діаспори в Канаді. Це, зокрема, відомі вчені-меценати Ігор Галярник та Ігор Гаук (світлини зустрічі з ними прикрашають кабінет Раїси Павленко), родина Матківських. Сама Раїса Іванівна тричі відвідувала цю країну, зокрема беручи участь у конференціях українсько-канадського проекту «Освіта».
У 1995 році на запрошення Національної бібліотеки США берегиня української медичної книги відвідала Вашингтон, де була делегатом VII конгресу медичних бібліотек світу. Визнанню українського книгосховища на планеті сприяли відвідування Раїсою Павленко та іншими його співробітниками Голландії, Італії, Ізраїлю, Англії, Норвегії в обширі бібліотечних конгресів та конференцій.
Справжня співдружність встановилася з Петером Хельферіксом, головою Міжнародного інформаційного центру для бібліотек в Німеччині.
Загалом, ідеться про істотні технічні оновлення бібліотеки, її комп’ютеризацію, збагачення фондів. Істотна допомога надходить наприкінці 1990-х від Юрія Миколайовича Щербака, тодішнього посла України в США. Постійний читач бібліотеки, він готував за її джерелами докторську та кандидатську дисертації. Тож він надіслав Раїсі Іванівні листа з Вашингтона з пропозицією оснащення бібліотеки новими технічними засобами й компакт-дисками з матеріалами наукових американських та канадських журналів.
Українсько-американський фонд «Сейбер-Світло», Ротарійський клуб, відоме німецьке видавництво «Шпрінгер» — ось лише деякі побратими бібліотеки. Потенціал її збережень надзвичайний — 1,5 тисячі примірників книжок, 200 тисяч патентних документів, 400 тисяч примірників іноземних видань.
І ще одна прикмета бібліотеки — її фоліанти, стародруки, рідкісні та найцінніші видання XIII — XVI століть — від перших видань Галена, Гіппократа, Веделя, Маттіолі, Везалія, з унікальними ілюстраціями. Це справді живе дихання історії, в якому, за висловом Ліни Костенко, живуть віки...
2006 року наукова медична бібліотека отримала статус Національного закладу. І коли наприкінці цих місяців, вже в новому баченні, бібліотеку несподівано відвідав Мішель Терещенко, нащадок славнозвісного роду, він був вражений, що це не казино, не кав’ярня, не приватні апартаменти, а форпост культури та освіти. У книзі почесних відвідувачів він написав: «Яким щастям є ця можливість повернутися в будинок, який мій дядько Олександр залишив 1911 року, де моя тітка була ув’язнена 1917-го. Попри всі страхіття ХХ сторіччя та всі крайнощі комунізму і капіталізму директору бібліотеки Раїсі Павленко вдалося зберегти у цьому чудовому домі гуманізму справжню свободу спілкування, що панувала тут наприкінці ХІХ сторіччя. Сьогодні це дім усієї України, яка вміла бути заможною, не забуваючи про бідних».
Вдивляючись у духовні фрески цього дому, можна б було підкреслити, що саме ННМБУ стала притулком для безкоштовного експонування творів багатьох живописців. Знаменно, що першим був Іван Марчук. «Так вийшло, — написав він у візитівці вернісажу, — що цей будинок став моєю другою домівкою. Тут моїм, раніше бездомним діточкам — картинам, дали перший дороговказ у широкий світ».
ІМЕНІ ЗБІГНЕВА РЕЛІГИ
Утім, вікном бібліотеки у світ стало відвідання Раїсою Павленко ще в 1976 та 1978 роках Польщі для вивчення роботи Національної бібліотеки. На початку нинішнього століття ці контакти зміцніли. У 2010 році, за підтримки Посольства Польщі в Україні, був започаткований спільний проект Окружної лікарської палати у Варшаві та ННМБУ з метою створення на базі бібліотеки в Києві Центру польської медичної книги. І, дійсно, сюди почали регулярно надходити книжки та журнали польських видавництв із різних проблем медицини польською та англійською мовами.
З іншого боку, літописи української медицини відкрилися для польських партнерів досі незнаними фактами. У 2013 році на ІХ конгресі Полонії медичної представники бібліотеки в палаці Терещенків — Раїса Павленко та Тетяна Остапенко — репрезентували двотомник «Медицина в Україні. Друга половина ХІХ — початок ХХ століття». Було вперше висвітлено діяльність лікарів та вчених польського походження в цих вимірах. Зокрема, Тетяна Остапенко, творчий сподвижник Раїси Павленко, виступила з доповіддю про шлях та коріння одного з найвидатніших патологів ХХ сторіччя — Володимира Підвисоцького. До речі, на вулиці, що носить його ім’я, міститься одна з найпотужніших лікарень української столиці. Цю ініціативу було відзначено Срібною медаллю Сенату Польщі...
І ось, у листопаді 2016 року в межах ННМБУ було відкрито Польську медичну бібліотеку — третю в світі після Рима та Парижа. Нині в її фондах налічується сім тисяч цінних польських видань — словників, атласів, монографій, путівників. Першим меценатом став доктор Кшиштоф Круліковськи, який разом із родиною передав братній бібліотеці частину власної колекції. Від родини легендарного кардіохірурга Збігнева Реліги, який першим у Польщі виконав трансплантацію серця, надійшло 28 книжок, 22 атласи тощо, серед них — двотомник «Дитяча кардіологія» за редакцією вченого, з дарчим надписом його дружини.
А в жовтні 2017 року Польській медичній бібліотеці в Києві було присвоєно ім’я Збігнева Реліги.
У НАМИСТІ СЛОВА
Дивно, але я спілкуюся з Раїсою Іванівною ще з попередніх покоїв бібліотеки. Тож слід було розповісти, що зали, навпроти пам’ятника Кобзарю, неначе стали третьою оселею Степана Руданського, де щороку відбуваються вечори на його честь за участю нащадка по лінії сестри Олексія Бржковського, також лікаря. Якось Раїса Іванівна допомогла мені знайти в фондах примірник «Русский врач» за жовтень-листопад 1917 року, де у зверненні Пирогівського товариства Жовтневу революцію було названо заколотом. Ці рядки десь знайшов та записав Юрій Щербак, але, аби вони увійшли до його післямови до однієї з моїх книжок, потрібно було документальне підтвердження. І ось цей, фактично крамольний, журнал, усупереч зрозумілим небезпекам, тут було збережено.
Ми згадуємо разом цю мить із шести десятиліть служіння Раїси Іванівни книжці. «Але ж самій бібліотеці — біля дев’яти десятків, — додає вона. — Готується до видання своєрідна наша хроніка «Скарбниця думки у написі слова». Це, зокрема, факсиміле численних відгуків гостей, шанувальників бібліотеки з різних країн». Можливо, це і є найбільш об’єктивний портрет зробленого і свідчення того, що ці сходи не пустішатимуть...
