«День» продовжує збирати і публікувати історії безпосередніх учасників війни на сході України, російсько-української війни 2014 року. Це історії тих, хто був на передовій, пережив не один ворожий обстріл, хто втратив побратимів, отримав поранення, побував у полоні... Ці розповіді — жива історія війни, суб’єктивна, але щира. З таких особистих «епізодів» згодом і складеться повна картина цієї війни, яка стосується кожного з нас.
Сьогодні публікуємо дві розповіді — 23-річного бійця «Айдару» Євгена, який після поранення та контузії повертається на передову, та 38-річного бійця з позивним «ПАР» — одного із захисників Донецького аеропорту.
Після поранення та контузії 23-річний боєць «Айдару» Євген повертається в зону АТО.
«Дню» хлопець розповів, чому готовий віддати життя за Україну
23-річний айдарівець Євген нині перебуває у Вінницькому військово-медичному центрі. Боротьба цього хлопця з Козятина, що на Вінниччині, розпочалася ще на Майдані. Туди він прибув у середині грудня минулого року. Спершу трохи побув у радикальних об’єднаннях, потім зрозумів, що це — не для нього, і долучився до київських студентів. Після подій 18 лютого хлопець опинився в лікарні. У нього було зламано три ребра, струс мозку й травмовано грудна клітка. Вилежавшися на лікарняному ліжку, Євген зрозумів, що залишати почату справу на півдороги не може, списався в соціальних мережах із друзями з Майдану і поїхав на схід — добровольцем у батальйон «Айдар». Півроку він воював на передовій і бачив смерть друзів, ворогів, мирного населення, перебував під безперервним 15-годинним обстрілом і дивом врятувався від загибелі, знову опинившись у лікарні.
— Важко було на передовій і з харчуванням, і з одягом, і з озброєнням. Якби не волонтери — не вижили б, — каже боєць. — Більшість часу ми перебували в гарячих точках, тож сиділи на сухих пайках. Бували такі моменти, що й воду з калюж пили... літо, спека. Технікою похвалитися не могли, бо мали тільки автомати, й ті старші за мене. Першу партію бронежилетів отримали від волонтерів, але їх вистачало ненадовго. Після кількох шквальних обстрілів усі засоби захисту порозривало «Градами». Тоді в нас не було іншого виходу, й ми просто ходили й знімали з трупів російських бойовиків бронежилети, каски, забирали зброю.
На запитання про допомогу від Міноборони відповідає коротко:
«Вона була, але на папері, до нас не доходила. Але ми не здавалися, бо боролися не лише з ворогом, а й за життя».
«Жодного генерала немає на передовій. У жодній бригаді. Полковники й підполковники — це найстарші, — розповідає хлопець. — А генерали сидять за 150 — 200 кілометрів від нас. От, наприклад, ситуація — на нас йде російська колона, а дозволу на обстріл не дають. Було й таке. Ми пішли в розвідку й вирахували ціль, вдарили, а командиру претензії висловлюють, мовляв, куди ви стріляєте? Або до командира звертаються і наказують дати свої координати. Він відповідає, що не може їх повідомити. Кажуть, що це наказ. Наш командир дає координати на сім кілометрів правіше. Три хвилини минає, й туди «луплять» «Гради». Це нормально? Слід залишити кількох генералів, а всі інші повинні йти на передову й стояти пліч-о-пліч із бійцями».
Про місцевих мешканців, з ким доводилося спілкуватися, розповідає, що насправді важко зрозуміти, що в них на думці. «Там усе продається. Зайшли росіяни — їх вітають, кланяються. Ми принесли якісь харчі — нам дякують. А що насправді в головах цих людей, важко зрозуміти... Якось ми приїхали до одного з дитячих будинків, привезли продукти, які нам передали волонтери. Бо хіба можна з’їсти цукерку, знаючи, що в сусідньому селі діти в підвалах Дитбудинку. Поки роздавали солодощі, помітили, як старші хлопці, яким, може, було по 16 років, скидають бойовикам інформацію через мобільні телефони. Тобто «зливали» навіть діти, не кажучи вже про мирне населення. Тобто тут вони тобі усміхаються, просять допомогти харчами, ти ділишся, і не встигаєш до бази доїхати, як у лісопосадці потрапляєш у засідку. На війні продається все, навіть людське життя. Та до цього звикаєш, стаєш обережнішим і спостережливішим. Найважче ж на війні втрачати своїх хлопців...»
Євген замовкає, дістає сигарету, закурює. Кілька хвилин мовчить, а далі продовжує: «От підлікуюся тут трохи й знову повернуся на передову, треба хлопцям допомагати. Йде зима, і навіть якщо батальйон не забезпечать теплим одягом і всім необхідним, пацани все одно залишаться й воюватимуть за Україну. Нам уже доводилося бути у футболці та бронежилеті, а комусь — і без нього — під дощем в окопі. Наші люди загартовані й воюватимуть до кінця».
Після поранення та контузії Євгенові видали довідку учасника антитерористичної операції. «Але жодних пільг я не хочу. Головне, щоб в країні все було гаразд. Коли ми переможемо і виженемо цю нечисть з України, то змусимо всіх генералів відповідати за свої накази. Влада боятиметься зробити щось протизаконне, бо за Україну — чесну й справедливу — ми готові віддати своє життя».
Наступного тижня Євген вирушає на схід. Хлопець щиро зрадів подарунку від «Дня» — фотоальбому «Люди Майдану. Хроніка» та книжці «Україна Incognita. TOP 25» — і пообіцяв взяти нові видання з собою на передову.
Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця
Утримати рубіж
38-річний боєць ДУКу з позивним «ПАР» — про захист Донецького аеропорту, «перемир’я» та зразкову дисципліну на передовій
38-річний чернігівець з позивним «ПАР» захищає Донецький аеропорт. Нині — це одна з найгарячіших точок на карті АТО. За кілька сотень метрів від аеропорту починається окупована терористами територія. Будучи батьком двох дітей, чоловік не зміг спокійно дивитися на те, як в України відбирають її територію, покинув роботу й записався добровольцем у батальйон, якого де-юре не існує. Із початку серпня Роман воює в складі Добровольчого українського корпусу (ДУК), командиром якого є чернігівець із позивним «Чорний».
У народі цих сміливців охрестили «кіборгами». Їх боїться й поважає ворог. Власне, сам Донецький аеропорт, від якого практично залишилися одні руїни, став символом незламності та високого бойового духу українців.
Збираючись наприкінці літа в дорогу, Роман сповістив своїх рідних, що їде волонтером під Харків, щоб хоча б таким чином допомагати українській армії. Насправді ж він вирушив у Піски, де на нього вже чекав один із побратимів. Піски — не менш гаряча точка, ніж Донецький аеропорт. Дорогою через це село українська армія переправляє провізію та боєприпаси для «кіборгів». Тому Піски піддаються постійним обстрілам з боку російських військ та їхніх найманців, а утримують їх переважно добровольці та артилеристи.
«Піски — це єдина дорога на аеропорт, — каже «ПАР». — Якщо звідти виб’ють добровольців, то хлопці в аеропорту залишаться без їжі й теоретичної можливості відступу. Із Пісків найзручніше наступати на Донецьк. Тому тут завжди гаряче, все село — це суцільний фронт. Тут — окопна війна».
За словами чернігівського «кіборга», потрапивши в Піски, він практично не відпочивав. Щоночі на підступах до села відбувалися затяті бої з бойовиками». «Практично щоночі вилазки — й їхні, й наші, — пригадує доброволець. — Коли терористи підходила до наших позицій на відстань прямого вогню, ми відбивали атаки кулеметами. Місцеві й наші кажуть, що ми могли взяти Донецьк ще три місяці тому. Війська вже були в передмісті, терористи з росіянами поспішно втікали, але штаб наказав відступити в Піски. Потім надійшов наказ відступити ще далі. Наші відмовилися, бо розуміли, що можемо залишити захисників аеропорту напризволяще. Відтоді цей рубіж тримають українські військові».
Із Пісків чернігівця перекинули безпосередньо в Донецький аеропорт. Тоді об’єкт захищала купка відчайдухів, і поповненню від нелегального військового об’єднання ніхто особливо не опирався. «Спочатку в нас були деякі непорозуміння з військовими, але згодом вони зрозуміли, що все, що про нас розповідають, є неправдою, — каже «ПАР». — Ми погодилися виконувати накази військового командування, й вже за кілька днів вони зрозуміли, що без нас тут не обійтися».
За словами чернігівця, серед захисників Донецького аеропорту немає непорозумінь, тут — справжнє братерство, адже всі живуть та воюють в однакових умовах. Щодо останніх, то, за словами добровольця, вони — надзвичайно складні.
«Побутових умов немає взагалі: ховаємось по терміналах, спимо на чому доведеться, вкриваємося бушлатами, із харчів, що нам підвозять, — переважно консерви й тушонка, — розповідає «ПАР». — На передовій потрібно все. Якби не волонтери, то нам довелося б дуже сутужно. Щодо нашого батальйону, то його забезпечують на сто відсотків волонтери. Окрім зброї. Так склалося, що в незалежній Україні ціла армія добровольців, не маючи офіційного статусу та не отримуючи жодних привілей від держави, захищає Україну зі зброєю в руках. Із трофейною зброєю: трофейні автомати, кулемети, артилерія й навіть танки. Наш славний комбат «Чорний» на такому, до речі, воює в Донецькому аеропорту».
Показово зразковим є рівень дисципліни серед добровольців ДУКу. Наслідуючи приклад запорозьких козаків, у батальйоні практикують покарання «буками» (дерев’яними палицями) за п’янку під час війни. Правило сухого закону поширюється на всіх. За словами чернігівського «кіборга», якщо командир зловить когось на п’янці, то привселюдно дасть «буків» і відправить додому. Серед добровольців більшість навіть не служили в армії, але завдяки залізній дисципліні та вишколам вони завдають суттєвих втрат навіть добре підготовленому російському спецназові.
За словами «ПАРа», з росіянами воювати доводиться рідше, ніж із так званими ополченцями. Останні ж взагалі воюють дуже погано. «Часом у бій ідуть взагалі якісь неадекватні сепаратисти. Очевидно, в стані наркотичного сп’яніння. В них стріляєш, а вони навіть не ховаються, просто пруть уперед — і все, — пригадує Роман. — Був випадок, коли одному сепаратистові руку відірвало, він її підняв, під іншу руку поклав і далі пішов. Явно ситуація не нормальна, й адекватна людина так би не зробила. Хоча частенько воюють проти нас і професіонали зі спецпідрозділів регулярної армії РФ. Це ми відчуваємо по тактиці ведення бою».
Найстрашніше ж, за словами добровольця, — це «перемир’я». Кожен раз, коли бійці чують про перемир’я, то окопуються якомога глибше і чекають роботи ворожої артилерії. «Війна — це завжди страшно. Коли людина втрачає відчуття страху, вона приречена на загибель, — розповідає «ПАР». — Страшно й боляче втрачати побратимів. На моїх очах танковим снарядом розірвало двох моїх друзів...»
Приїхавши до Чернігова у відпустку, Роман дізнався, що його звільнили з роботи. Довідка від командування про його бойовий статус не допомогла у вирішенні цього питання. Добровольця звільнили з гіпермаркету, де він раніше працював охоронцем, за статтею — прогули. Після закінченні війни він бажає рішуче відстояти свої права та повернути робоче місце.
Уже найближчими днями чернігівський «кіборг» планує вирушити до своїх побратимів у Донецький аеропорт. Поїде не з пустими руками — повезе допомогу від волонтерів-земляків. Там він планує стояти до переможного кінця, однак і досі не розуміє, чому керівництво держави не дає наказу наступати. «Оборону тримати нам стає все важче, — каже доброволець. — Більшість укриттів знищено ворогом, але якби ми отримали наказ про наступ, то переконані, що вибили б ворога з Донецької землі. Гадаю, ця війна комусь вигідна, й її зумисне затягують».
Бійці з ДУКу в перерві між боями розмірковують над тим, як їм легалізуватися. Ці добровольці ризикують бути засудженими за участь у незаконних воєнізованих формуваннях. Але навіть така доля їх не дуже лякає, адже місце українського патріота там, де найважче, де немає більше на кого покластися. Для таких, як вони, ризикувати життям, боронячи Україну, є найвищою честю.
Віталій НАЗАРЕНКО, Чернігів
