...Невідомо як, невідомо звідки, а це вже є. І відбувається з тобою. Ти немовби влився в хор, підхопивши давню-давню, як стародавнє вино, пісню, і чуєш тих, хто співає її мільйони років тому. І твій голос — дерево у цьому лісі...
Кохання — це розкрита долоня: ось я. Розплющені очі, і зі всієї людини, як із широко розплющених очей, зорить на тебе довірливість. А потім знову відчуваєш це — і бачиш себе там, але далі на рік любові: серце зробило виток навколо її сонця.
...Мовби вибухають стародавні пласти енергії. Все здіймається, зсувається, зносить, протуберанці й обвали без опори, без меж...
Вчитися любові треба, як вчаться їздити на велосипеді. Я тебе кохаю — ось пароль. А між першим і останнім сказаним разом — усе життя. Найперша людина зрозуміє нас, і остання людина все чутиме цю музику.
Кохання, звісно, є не тільки до людини. Проте щодо людини воно, напевно, виявляється особливо рельєфно. Якщо з людським серцем, яке може бути жорсткішим за камінь, холоднішим за лід, кохання чинить так, то що ж воно може зробити з будь-яким іншим, безмірно піддатливішим матеріалом: вода, камені, метали розцвітають у палацах і садах.
Я думаю, якщо кохання — джерело мудрості, то й тоді, коли відносини між людьми стануть значно гармонійнішими, ніж тепер, коханці все одно таїтимуться, бо їм відкриватиметься ще невідома мудрість, яку, як завжди, буде важко прийняти, і тієї мудрості, що є, буде знову недостатньо.
...Світ може стояти на любові. Все як звичайно. Світить сонце, вулицями їдуть машини, і хлопчик Гафіз несе до газети вірші про любов.
