Про Надію торік нам розповідав маріупольський поет і громадський діяч Анатолій Бутенко (матеріал «Українська мрія» Маріуполя», «День» №112 за 29 червня 2016 року). Завдяки фотовиставці «Дня» у цьому місті познайомилися безпосередньо з нею. Виявляється, сама Надія зі Львова, до Маріуполя переїхала десять років тому. Працює вчителем-вихователем, є поеткою. Торік вийшла книжка поезій Надії «Прозріння», а також збірка віршів маріупольських поетів «Ти в серці моїм єдина», де є її твори. Крім цього, Надія — активна громадська діячка, заступник голови громадської організації «Центр творчих ініціатив «Єдність» і єдиного у місті україномовного літературного клубу «Світоч». Надія Умриш розповідає нам про дорослішання маріупольських дітей, про те, як у місті «проростають» українські ініціативи, та чим вражає фотовиставка «Дня».
«САМЕ ТЕПЕР МАРІУПОЛЬ СТАЄ УКРАЇНСЬКИМ МІСТОМ»
— Війна принесла страшне горе на нашу землю. Напевно, ще довгі десятиліття болітимуть ці рани. Але саме тепер Маріуполь стає українським містом. Я переїхала сюди зі Львова понад десять років тому. Спочатку мені було дуже важко, а тепер я пишаюся з того, що живу саме в цьому місті. Тут доля звела мене з дуже хорошими людьми, справжніми патріотами.
НАДІЯ УМРИШ (ПРАВОРУЧ) НА ВИСТАВЦІ «ДНЯ». ПОЕТКА ДОВГО РОЗДИВЛЯЛАСЯ РОБОТУ ОЛЕКСІЯ ЛЕБІДЯ «СИЛА ТА НІЖНІСТЬ». «АЖ ПОДИХ ПЕРЕХОПИЛО ВІД ЦЬОГО ФОТО, — ДІЛИТЬСЯ ВРАЖЕННЯМИ НАДІЯ. — НА НЬОМУ ЗАКОХАНІ У ВІЙСЬКОВІЙ ФОРМІ, І ВІН З ТАКОЮ НІЖНІСТЮ ДИВИТЬСЯ НА НЕЇ... НІЧОГО ПОДІБНОГО Я НІКОЛИ НЕ БАЧИЛА»
У Маріуполі саме тепер, у час війни, відбуваються події, які раніше тут, мабуть, ніколи і не бачили. До нас приїжджали фестивалі «Червона рута» і «З країни в Україну», «Океан Ельзи», Ада Роговцева, а зараз проходить фотовиставка «Дня» — вперше за 18 років.
«ЦІ ФОТОГРАФІЇ ОБ’ЄДНУЄ ЛЮБОВ»
— Кілька днів ходжу під враженнями від вашої виставки. Разів чотири обійшла всю експозицію, вдивлялася у фотографії. Тут гарно переплелися і мир, і війна, і спокій, і природа України. От озеро Синевир на світлині «Серце Карпат» — ніколи не бачила його таким, наче серце з венами, що пульсують. І поруч — фотографії про смерть, поранення, розруху, каліцтва, на які дивитися без сліз неможливо.
Але всі ці світлини об’єднує любов — до людей, до рідної землі, до близьких, і навіть до чужих. Адже чужих людей зараз не буває. Ми переживаємо за всіх, хто боронить Україну.
Найбільше мене вразила світлина, яку раніше бачила на Facebook, — «Наодинці з другом». Коли я вперше її побачила, наче заціпеніла. На виставці довго простояла біля роботи «Сила та ніжність». Аж подих перехопило від цього фото. На ньому закохані у військовій формі, він — у військових рукавицях, балаклаві — з такою ніжністю дивиться на свою кохану, заплітає їй косичку... Нічого подібного я ніколи не бачила.
Дуже несподіваною для мене стала «зустріч» з іще однією фотографією. Торік у Львові їздила у госпіталь, провідувала поранених військових. І там я познайомилася з Ющенками — Катрусею та Сергієм, долі яких поєднала війна. На виставці побачила фотографію з їхнього весілля — а його справляли саме у львівському госпіталі.
А ще мене вразили фотографії маріупольця Євгена Сосновського. На деяких з них є діти з Маріуполя — і веселі, у вишиванках, і у військових касках, як на знімку «Танкістка». Тож країна побачить, чим живуть діти у Маріуполі.
«НЕ МОГЛА ДОЗВОЛИТИ, ЩОБ «ДНРІВЦІ» ВИХОВУВАЛИ СИНА»
— Діти, які живуть у Маріуполі й усе це бачать, мають гостре відчуття любові до України. От, приміром, мій молодший син Євгенчик, якому десять років. Його патріотизм і любов до рідної землі зашкалюють. Коли у місті кілька місяців була влада «ДНР», я вибігала на вулицю і просила: «Женю, Україну зараз треба любити тихо».
Коли над моїм Кам’янськом (селище на околиці Маріуполя. — Авт.) літали «Гради», ми боялися, ховалися у ванну, але я не збиралася тікати додому. Знала, що ми повинні вистояти, оборонити Маріуполь і вигнати всю нечисть. У місті стояла «ДНР», а ми з сином читали на вулиці вірші: Євген — Шевченка, а я — свій про Шевченка. Але тоді я панікувала тому, що не могла дозволити, щоб «днрівці» виховували мого сина.
«ТРЕБА, ЩОБ МОЛОДЬ БАЧИЛА: УКРАЇНСЬКЕ — ЦЕ КРУТО»
— Моя українська мова, моя любов до України й дали мені всіх друзів, яких маю в Маріуполі. З малим сином ходили і на мітинги, й на інші такі події — саме так познайомилася з Анатолієм Бутенком, який організовував громадське об’єднання «Центр творчих ініціатив «Єдність». Наша організація, де я стала заступником голови, хоче об’єднати всі патріотичні сили і побудувати в Маріуполі Український дім, щоб відроджувати в місті українські звичаї, культуру, національну ідею.
Мабуть, просвітницьких проектів у Маріуполі недостатньо. Щороку організовуються фестивалі української пісні, до Дня писемності проводяться круглі столи. І ми говоримо, говоримо, але великого результату немає. От у Кам’янську дитячий садочок україномовний, але щоб вихователі розмовляли з дітьми українською,— з цим проблематично.
Або ситуація на День закоханих. Захотілося мені подарувати листівку. Зайшла у магазин, а там листівки з написом українською немає. Прошу просто чисту — теж немає. Щодо книжок — наприклад, Всеволода Нестайка вже можна знайти, але це питання теж просувається складно. Раніше, коли їхала до Львова, поверталась до Маріуполя з повною торбою українських книжок.
Так, у нас з’явився, наприклад, Вільний простір «Халабуда», але потрібно більше таких речей. Треба, щоб молодь бачила: українське не є чимось хуторним, українське — це круто.
КУЛЬТУРА ДАЄ СИЛИ НЕ БОЯТИСЯ
— Я не приховую свою позицію, хоча ми живемо у двоякому просторі. У Маріуполі досі є багато людей, яким Україна чужа, і це дуже боляче. Кажуть мені: «Не висовуйся, а то прийдуть «наші», і не встигнеш втекти». Вони не бояться. Знають, що їм ніхто нічого не зробить — ні СБУ, ні ще хтось. Важко жити в цьому. Щоб мати заряд енергії, ходжу на мітинги, концерти. Це допомагає нам вистояти серед існуючого оточення, надає сили, зокрема щоб не боятися.
«ХОТІЛОСЯ ЦІЛУВАТИ МАРІУПОЛЬСЬКУ ЗЕМЛЮ...»
— Саме коли почалася війна, зрозуміла, наскільки люблю Маріуполь, що взагалі люблю його; наскільки хочу, щоб Україна тут була. Я аж тоді усвідомила, що не хочу повертатися до Львова. До цього сім років мене тягнула додому сила рідної землі, бачила в Маріуполі тільки негативне.
Коли почалася війна, їду я до Маріуполя зі Львова, а наш «бандерівський» поїзд зупиняють перед Донецьком і кажуть: «Бандерівців не пропускають». Частину вагонів відчепили. Люди з Донецька доїжджали додому чим могли, а нас, маріупольців, дві години тримали в полі. У моїй сумці лежали блакитно-жовтий прапор, який був на Майдані, дві вишиванки, образ Матері Божої. Розуміла — якщо «днрівці» перевірятимуть сумку, буде погано... Боялася не за себе, а за дитину, за те, хто ж її довезе додому. Коли на вокзалі в Донецьку нас таки зупинили, думала, що буде, якщо зайдуть «днрівці», куди дівати дитину... Молилися я і вся моя родина. Але, на щастя, вони у вагон не зайшли, все закінчилося добре. І коли серед ночі ми приїхали до Маріуполя, мені хотілося цілувати його землю.
Сім років я не знала, за що можна любити Маріуполь. Не розуміла, за що його люблять. А тепер можу сказати, відповідаючи за кожну букву: щиро люблю Маріуполь. Щиро люблю людей, які тут живуть.
«ТІЛЬКИ ЩОБ КРОВ НЕ ЛИЛАСЯ...»
— Чомусь інтуїція підказує мені, що Україна таки буде єдиною державою. Інакше просто не може бути.
Гадаю, якби жила у Львові, все це не пережила б, і віршів таких не писала б. У моїх поезіях все пишеться звичайними словами, якими розмовляють люди. І я б половину життя віддала, щоб у мене тих віршів не було. Але за інших обставин Маріуполь не став би українським містом!
От купила книжки з Бібліотеки «Дня»: «Україна Incognita» і «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв». Як маю вільну хвилинку, читаю. Я читала чимало книжок про цю війну, і ваша написана доступно, гарно, простою мовою.
Незабаром прийду на виставку ще. І всіх, кого бачу і знаю, запрошую на неї. Маріуполю це потрібно. Нехай надходить по крапельці, повільно — тільки щоб кров не лилася.
