П’ятдесят чотири роки тому, 29 листопада 1947 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію «про розділ», яка стосувалась майбутнього державного устрою підмандатної британської території Палестини. Вже тоді було очевидно, що єдиним виходом з конфлікту, викликаного арабо- єврейськими протиріччями, є розподіл Палестини. Але якщо тоді єврейські кола прихильно поставилися до розділу, то араби виступили проти. Після воєн 1948 та 1967 років ситуація змінилась навпаки. Території, які були відведені під державу палестинських арабів, опинилися під контролем Ізраїлю як гарант його безпеки. Здавалось, що близькосхідний мирний процес, який почався на початку 90-х років в Осло, приведе до вирішення проблеми. Однак після провалу мирних переговорів у Кемп-Девиді влітку 2000 року Близький Схід знову охопила хвиля насилля. Проблема утворення двох держав у Палестині все ще залишається актуальною, як і 54 роки тому.
Після закінчення Другої світової війни підмандатна Палестина перебувала в повному хаосі. Загострився міжетнічний арабо-єврейський конфлікт, значно активізувалися й антианглійські дії сіоністів, які мали чітку програму дій. У британському уряді розгорнулася жорстка дискусія, в ході якої переважила точка зору прихильників розділу підмандатної території. За розділ виступили й США, з якими Лондон постійно консультувався. Однак організована наприкінці січня 1947 року в Лондоні Палестинська конференція не дала ніяких результатів. Тодішній глава МЗС Великої Британії Бенін констатував, що неможливо знайти рішення проблеми, яке влаштувало б як арабів, так і євреїв. Перші за одностайної підтримки всіх арабських країн категорично відмовлялись від розділу Палестини, а другі продовжували інтерпретувати декларацію Бальфура як дану йому в 1917 році Лондоном обіцянку допомогти створенню єврейської держави, яка б займала всю територію Палестини.
Будучи не в змозі вирішити цю проблему самостійно, Британія 17 лютого 1947 року ухвалила рішення передати палестинське питання на розгляд ООН. В результаті це стало одним з найсерйозніших випробувань для новоствореної міжнародної організації. У квітні, після офіційного звернення Лондона до ООН, було створено спеціальну комісію для вивчення палестинської проблеми. Саме вона й виробила план розділу, який представила другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Документ містив дванадцять одноголосно прийнятих рекомендацій щодо вирішення палестинського питання. Основний його зміст зводився до припинення мандату на Палестину, яка отримувала незалежність. Окрім цього, сім членів спеціальної комісії (Гватемала, Канада, Нідерланди, Перу, Уругвай, Чехословаччина і Швеція) виступили за план розділу Палестини на арабську та єврейську держави. Місто Єрусалим разом з Віфлеємом повинно було отримати статус окремої території під управлінням ООН. Цей план отримав назву «плану більшості». Три інші члени комісії (Індія, Іран, Югославія) виступили за план створення протягом трьох років федерації, до якої повинні були увійти дві держави — арабська і єврейська. Останні повинні були підпорядковуватись федеральному уряду.
Після довгого і бурхливого обговорення новостворений Спеціальний комітет зупинився на «плані більшості». 29 листопада 1947 року, на 128 пленарному засіданні, Генеральна Асамблея ООН розглянула доповідь Спеціального комітету й прийняла резолюцію 181/II «про розділ», за яку проголосувало 33 делегації, в тому числі СРСР, США і Франція. Проти висловились 13 делегацій, 10 утрималось.
Відповідно до резолюції, передбачалось створення єврейської держави площею 14,1 тис. кв. км (56% території Палестини) з населенням в 510 тис. арабів й 499 тис. євреїв, та арабської держави площею 11,1 тис. км 2 , (43% території Палестини) з населенням 549 тис. арабів й 95 тис. євреїв. Під інтернаціональну зону Єрусалима з околицями відводився 1% території Палестини з населенням 105 тис. арабів й близько 60 тис. євреїв. Резолюція також передбачала створення економічного й митного союзу двох майбутніх держав, спільність їх валют, єдність транспортної мережі й комунікацій, спільне користування іригаційною системою тощо. Особлива увага була приділена вільному доступу до святих місць трьох релігій — християнства, ісламу й іудаїзму.
План «розділу» був достатньо реалістичним, ґрунтовно розробленим і загалом відповідав ситуації, яка на той час склалась в Палестині. На жаль, він так і залишився на папері внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948 року. Палестинські араби опинились без власної держави, а новостворений Ізраїль отримав головний біль у вигляді окупованих палестинських територій.
Зрозуміло, що в сьогоднішніх реаліях поділ території Палестини в тому вигляді, в якому він був окреслений резолюцією 181 ГА ООН, сьогодні вже неможливий. Але міжнародна спільнота сьогодні схильна підтримати утворення палестинської держави, що потребує вироблення фактично повністю нового плану, побудованого на безлічі нових компромісів, домовленостей і гарантій. Не всі до цього зараз готові. Невипадково чергова хвиля насильства на Близькому Сході розпочалася минулого року саме на початку руху назустріч керівництва Ізраїлю та Палестинської автономії.
