Опівночі 15 серпня 1947 року на розірваному на шматки кривавими переділами субконтиненті зародилася нова нація. Незалежна Індія виникла, коли на всій території горіли пожежі, завантажені трупами поїзди перетинали новий кордон із Пакистаном, а знесилені біженці кидали все в пошуках нового життя. Заледве можна уявити собі менш сприятливий початок для ще «неопереної» нації.
І все ж, за шістдесят років, Індія, що з’явилася внаслідок падіння британського панування, є найбільшою в світі демократією, зміцнілою за кілька років швидкого економічного зростання і готовою зайняти місце в якості одного з гігантів XXI сторіччя. Країна, саме існування якої у мить створення було під сумнівом, незважаючи ні на що, сьогодні являє собою разючий урок у побудові, працездатної демократії.
Жодна інша країна не поєднує в собі таку екстраординарну безліч етнічних груп, взаємно незрозумілих мов, релігій, культур, а так само різноманіття топографії, клімату і рівнів економічного розвитку. У 1947 році лідери Індії опинилися у країні з мільйоном загиблих мешканців, 13 мільйонами переміщених, пошкодженим на мільярди рупій майном, а також ранами від сектантського насильства, які все ще кровоточили. Ураховуючи це, а так само проблеми керування новою країною, об’єднання «королівських держав» в Індійський Союз і реорганізацію розрізнених збройних сил, їм, імовірно, можна пробачити за свої вимоги диктаторських повноважень.
Але Індія перетворила свою головну слабкість на силу. Американському геральдичному гаслу «E Pluribus Unum», Індія могла лише протиставити «E Pluribus Pluribum». Замість того, щоб придушувати свою різноманітність в ім’я національної єдності, Індія визнала плюралізм у своїх засновницьких порядках: усі групи, віра, смаки та ідеології були збережені та знайшли своє місце під сонцем.
Але не завжди все було так просто. Індія зазнавала конфліктів каст, зіткнень різних лінгвістичних груп за права, релігійних бунтів (головним чином між індусами і мусульманами) і сепаратистських загроз. Незважаючи на часте напруження і докладені зусилля, Індія продовжує залишатися вільною багатопартійною демократією; можливо, зіпсованою та неефективною, проте — процвітаючою.
Індії допомогло те, що її батьки-фундатори, починаючи з Махатми Ганді, були переконаними демократами. Джавахарлал Неру — перший прем’єр-міністр Індії, що протримався на своєму посту довше за всіх, усю свою політичну кар’єру прищеплював індійському народу демократичні звички: зневагу до диктаторів, пошану до парламентських процедур і міцну віру в конституційну систему.
Неру, як прем’єр-міністр, дбайливо пестив дитячі демократичні установи країни, виявляючи їм повагу і навіть пошану. Наприклад, одного разу, коли він публічно розкритикував суддю, наступного дня він вибачився і написав лист голові суду Індії з проханням пробачити його. Незважаючи на те, що у Неру не було серйозного опонента, він ніколи не забував, що отримав владу від народу Індії, для якого він залишався дивовижно доступним.
Завдяки його особистому прикладу демократичні цінності настільки сильно зміцнилися, що коли його власна дочка, Індіра Ганді, 1975 року обмежила свободи в Індії своїм 21-місячним надзвичайним станом у країні, вона відчула, що їй необхідно повернутися до індійського народу для захисту. Увібравши в себе найважливіші з батьківських цінностей, Індіра провела вільні вибори, які сама і програла.
Незважаючи на те, що індійські політики нерідко звертаються до сектантства, індійці прийшли до розуміння того, що Індія — це єдина земля, яка охоплює різні касти, кредо, кольори, культури, кухні, думки, костюми і традиції, але всі вони гуртуються навколо демократичної згоди. Серцем цієї згоди є простий принцип: вам не треба повсякчас погоджуватися — за винятком основних правил про те, як ви можете не погоджуватися. Індія пережила всі проблеми, що оточували її протягом 60 років, тому що підтримувала згоду з приводу того, як упоратися без згоди.
Наприклад, Індія дає право на існування всім релігіям, гарантуючи, що держава не надасть жодній із них привілею. Це включає в себе надання групових прав, відповідно до яких мусульмани живуть згідно зі своїм власним персональним законом, відмінним від загального цивільного кодексу. Якщо Америка — це тигель, то Індія — це thali: вибір розкішних страв на різних тарілках. Кожна відрізняється на смак і необов’язково змішується з іншими, але всі вони лежать на одній таці.
Ніхто вже більше не говорить серйозно про небезпеку розпаду. Сепаратистські рухи в таких віддалених місцях, як Таміл Наду і Мізорам тихо припинили своє існування завдяки простій формулі: вчорашні сепаратисти стають сьогоднішніми головними міністрами (еквівалент губернаторів провінцій або штатів) і завтрашніми лідерами опозиції.
Окрім того, демократія в Індії не є заняттям еліти, а має більше значення для незаможних мас. Беручи до уваги, що у Сполучених Штатах більшість бідних не голосують — явка виборців у Гарлемі на останніх президентських виборах становила 23% — відвідуваність виборів у Індії бідним населенням просто величезна.
У результаті вибуховий потенціал розподілу на касти також був пропущений через урну для голосування, з найбільш низьким показником відвідуваності серед високих постів. Маяваті, «недоторкана» жінка, тричі обіймала пост Головного міністра і керувала найбільш густонаселеним штатом Індії — Уттар-Прадеш, а сьогодні її партія має безпечну більшість в асамблеї штату.
У більш ширшому значенні логіка виборчого ринку означає, що жодне суспільне утворення не може домінувати над іншими. Три роки тому Індія — країна, 81% населення якої складають індуси, спостерігала за тим, як римо-католицький політичний лідер (Соня Ганді) йде назустріч Сікху (Манмохан Сінгх), якого приведено до присяги мусульманином (президентом Абдулом Каламом). На відміну від цього, найстаріша демократія у світі, США, жодного разу й не обрала президентом людини, яка б не була білою, жінкою або не християнином.
Демократія зміцнила Індію, яка зберігає місце для кожної ідентичності. Ця ідея згуртувала країну, яка, як багато хто вважав, не зможе існувати, і чий 60-ий день народження, у зв’язку з цим, гідний святкування.
Шаші ТАРУР — колишній заступник Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй
