Італійська парламентська система в усьому світі вважається однією з найнестабільніших. За останні півстоліття тут мало не щороку проводилися парламентські вибори. Чому ця країна не відмовляється від парламентської моделі? Якими бачать в Італії майбутнє України як парламентсько-президентської республіки? Про це «Дню» розповідає італійський журналіст-міжнародник Джованні БЕНСІ.
— Труднощі парламентської моделі в Італії добре демонструє нинішня передвиборна кампанія в країні. Самі вибори відбудуться 9 і 10 квітня. Обидва табори, прем’єр-міністра Сільвіо Берлусконі та лідера опозиції Романо Проді, використовують усі засоби у боротьбі. За кілька місяців до виборів парламентська більшість — партії, які підтримують Берлусконі, вирішили, що мажоритарна система їм не вигідна. І тоді вони змінили виборчий закон на користь пропорційної системи. Більше того, згідно із цим законом, партія, яка набрала понад 50 відсотків голосів виборців, отримає невелику премію — декілька додаткових мандатів у парламенті. Ця система особливо сприятлива для тих коаліцій, у складі яких багато партій. Тому зараз табір більшості і табір опозиції намагаються зібрати якомога більше дрібних партій, угруповань, що призводить до «екстремізації» передвиборної боротьби. Правоцентристський табір Берлусконі запрошує до своєї групи крайньо правих, зокрема неонацистів. А лівоцентристськая опозиція збирає до свого складу надто лівих екстремістів — анархістів, «троцкістів». Усе це несприятливо позначається на розвитку італійської демократії.
— Україна робить лише перші кроки до парламентсько-президентської республіки. Як ви гадаєте, наскільки готові до цього політичні партії України? Чи буде успішною така реформа?
— Я думаю, що Україна може досягти успіху в цій сфері. Ми бачили, що вибори відбулися, за загальною оцінкою, без підтасовування, маніпуляцій, на відміну від попередніх президентських виборів. І це добра ознака. Я би міг тільки порекомендувати країнам Східної та Центральної Європи одне. У політичній боротьбі треба розглядати конкурента як супротивника, але ніколи не доходити до того, щоб розглядати конкурента як ворога. Тоді виникає такий ступінь запеклості, що це фактично блокує діалектику політичної боротьби. Я думаю, що в Україні це більш-менш зрозуміли. На останніх виборах не було такого запеклого протистояння. Треба завжди розглядати в противникові противника, який має інші ідеї, але перебуває на рівному ступені демократичності. Якщо це досягається, то це великий успіх на шляху встановлення стабільних політичних умов.
— Зараз у нас ведуться переговори про створення коаліції. Як ви вважаєте, чи може в Україні відбутися так звана «велика коаліція»?
— У принципі, це можливо. Однак я не знаю, чи є це найкращим рішенням. На користь цього рішення свідчить те, що Партія регіонів виявилася першою партією за результатами виборів і, можливо, це слід урахувати. «Помаранчево-блакитна» коаліція цілком можлива. По-моєму, ситуація в Україні не заважає цьому, але все залежить від того, як самі політики оцінюватимуть можливості ефективної співпраці. Перед політичними силами України наразі стоїть вибір різних можливостей.
— Багато людей побоюються, що «помаранчево-блакитна» коаліція буде сприйнята виборцями як свого роду зрада...
— Це діалектика політичної боротьби, яка залежить від результатів виборів. Адже Ющенко практично програв вибори, «Наша Україна» опинилася на третьому місці. Тому можливість вибору між різними формами коаліції реальна. Усе залежить від того, як проходитимуть переговори.
— А чи можлива в Італії коаліція між опозиційними силами?
— Навряд чи. До правоцентристського блоку входять помірні центристські партії, але є й праві екстремісти. У лівоцентристському опозиційному блоці поруч із помірними партіями є крайньо екстремістські. Італійські експерти висловлювали думку про можливості об’єднання центристських партії з обох блоків, але навряд чи це станеться. За останні місяці політична боротьба досягла такої міри запеклості, що блоки розглядають один одного не як противників, а як ворогів. Такого раніше не було, навіть коли протистояли християнські демократи й комуністи. У таких умовах говорити про об’єднання опозиційних блоків практично неможливо.
