Конфлікт, який триває між правителями Ірану й іранським населенням, є результатом лобового зіткнення між двома протиборчими силами. Останніми роками суспільні настрої в Ірані стали ліберальнішими. Водночас відбулася зміна влади від консервативного прагматизму до набагато більш войовничого фундаменталізму. Заклик найавторитетнішої групи клерикалів Ірану скасувати результати виборів — це всього лише остання ознака боротьби між реформістськими й прагматично налаштованими консервативними фракціями.
За тридцять років після ісламської революції іранці стають набагато менш релігійними й ліберальнішими. Два очні опитування громадської думки серед понад 2500 дорослих іранців, проведені 2000-го та 2005-го років, явно демонструють цю тенденцію. Кількість тих, хто «повністю згоден» із тим, що демократія є кращою формою урядового правління, збільшилася з 20% до 31%.
Подібним чином у низці питань відносно рівності статей — включаючи політичне лідерство, рівний доступ до вищої освіти та властиву дружинам покірність — цифри продовжили тенденцію до пониження. Кількість тих, хто вважає кохання основою для шлюбу, збільшилася з 49% до 69%, тоді як частка тих, кому необхідне батьківське схвалення, впала з 41% до 24%. 2005 року набагато більша кількість респондентів, аніж 2000-го, бачили себе «насамперед іранцями», а не «насамперед мусульманами».
Зрозуміти цю тенденцію нескладно. Нав’язування монолітного релігійного дискурсу в суспільстві зробило ліберальні цінності привабливішими для іранців. У той час коли у ширшому масштабі це виражалося в реформістських тенденціях політичного життя країни, в рамках правлячої верхівки режиму сформувався рух, що виступає за войовничий фундаменталізм. Частково в цій зміні винні політичні діячі, котрі бажають реформ. Зовсім не намагаючись протистояти абсолютистській владі як перешкоді на шляху до релігійної демократії, вони намагалися переконати Вищого керівника Ірану, аятолу Алі Хаменеї, в цінності реформи.
Але Хаменеї не був зацікавлений у реформі, оскільки мав плани відносно знищення реформістського руху. Президентство Мохаммада Хатамі, загальновизнаного реформатора, який прослужив вісім років, починаючи з 1997 року, переконало Вищого керівника в тому, що його влада буде міцною тільки у випадку, якщо президентом стане підвладний фундаменталіст, на кшталт нинішнього президента Махмуда Ахмадінеджада. У цьому плані Хаменеї наслідував приклад покійного Шаха, який тримав лояльного слугу, Аміра Аббаса Ховейду, на посту прем’єр-міністра з 1965 року до повалення Шаха 1979 року.
Проте помилка в розрахунках Вищого керівника полягала в тому, що Ахмадінеджад є людиною непередбачуваною. Його популістська риторика та релігійний фундаменталізм відвернули від нього величезну частину консервативних і прагматично налаштованих клерикалів, а також їхніх прибічників.
Багато членів цієї групи поважають інститут приватної власності, тому розмови Ахмадінеджада про перерозподіл багатства не викликають у них симпатій. Ще сильніше їх непокоїть його апокаліптичне переконання в неминучому пришесті Прихованого Імама, Махді, чия поява, як вважають, приведе до руйнування світу й кінця світу. Взагалі Ахмадінеджад починає всі свої промови перед громадськістю з молитви про найшвидше повернення Махді.
Для релігійної ієрархії шиїтів, давно звиклої до того, що пришестя Махді відкладається на віддалене майбутнє, наполегливий міленаріанізм Ахмадінеджада є доволі неприємним явищем. Вони не раз відмовлялися визнавати будь-які заяви про особистий контакт з Імамом, або припущення відносно його пришестя, вважаючи їх неправовірними, якщо не єретичними. Деякі аятоли говорили, що подібні розмови про Махді недозволені президенту або, ще гірше, є показником неврівноваженого лідера.
Ці побоювання відобразилися на тому, що консервативна організація «Суспільство духовенства, що бореться» відмовилася підтримати кандидатуру Ахмадінеджада.
Непокора Вищому керівнику з боку мільйонів іранців всього за один день після того, як він твердо підтримав Ахмадінеджада, викликала в країні політичну кризу. А трансляції на весь світ биття й убивств протестуючих підірвали релігійні повноваження режиму.
Намагаючись знайти вихід із цієї скрутної ситуації, Вищий керівник оголосив, що виборчі спори мають залагоджуватися юридичним шляхом, а не на вулицях. Враховуючи його роль у виправданні фальсифікації результатів голосування, цей аргумент виглядає як спосіб виграти час, щоб очистити вулиці від демонстрантів, піддати лідерів опозиції серйозному фізичному й психологічному стресу й ізолювати Мір-Хосейна Мусаві — передбачуваного переможця реального голосування.
Проте, заклик Хаменеї до дотримання закону повторює вимоги багатьох консервативних прагматистів, котрі підтримують Мусаві, який зараз не в тому становищі, аби кинути виклик безпосередньо владі Хаменеї. Мусаві має обережно продовжити свою незаборонену законодавством кампанію, при цьому не ставлячи під загрозу довіру, отриману ним від більшості іранців. Він повинен залишатися вірним своїм двом основним вимогам: скасуванню результатів голосування та створенню неупередженого комітету, який вирішить проблему порушення урядом закону про вибори.
Якщо Мусаві переконає Хаменеї переглянути свою позицію, то влада Вищого керівника захитається. Якщо Хаменеї міцно тримає владу в своїх руках, то Мусаві не зможе зайняти президентське крісло, та продовжить втілювати собою надію для більшості іранців, які помітно відрізняються від свого уряду. Наразі результат залежить від наполегливості Мусаві.
Мансур МОАДДЕЛЬ — професор соціології в Університеті Східного Мічигану, організатор проведення численних опитувань громадської думки на Близькому Сході.
