Необхідний вклад Європи в XXI століття — солідарність зі свободою. Всюди на Сході велика кількість людей бореться за свободу. Криза Європи почалася для нього з невдалого «шлюбу» між Францією і Німеччиною. У інтерв’ю WELT ONLINE філософ Андре ГлюксманН звинувачує в цьому федерального канцлера Ангелу Меркель. На його думку, вона проводить таку ж політику, як раніше Герхард Шредер. У своїй просторій квартирі в старому будинку, розташованому в десятому районі Парижа, Андре Глюксманн живе серед книг. Цей 73-річний ветеран вуличних боїв під час травневих подій (1968 року) в Парижі, а також багатьох філософських баталій здається витонченим, майже тендітним. Проте він вочевидь отримує задоволення від розмови німецькою мовою. Глюксманна німецькій мові навчила його бабуся, яка, рятуючись від нацистів, змушена була виїхати до Франції.
— У кінці 2009 року набрав чинності Лісабонський договір. А зараз відкрито ведуться розмови про розвал єврозони й навіть Європейського Союзу. Що сталося?
— Криза Європи почалася раніше. Мотор Європи, тобто німецько-французький шлюбний союз, уже давно не функціонує, проте політики не хочуть цього визнавати. Цей шлюб розпався, оскільки Берлін розлучається з Парижем і дивиться у бік Москви. У цьому корінь проблеми. У Франції це називається поверненням до фундаментальних основ. Я не маю на увазі, як це роблять деякі поляки, повернення до пакту Гітлера—Сталіна, я маю на увазі повернення до XIX століття.
— Цей докір можна було б зробити на адресу Герхарда Шредера — союз із Путіним, газпромівський трубопровід Nord Stream тощо. Але ж ви насправді не вважаєте, що Ангела Меркель проводить таку ж політику?
— Саме так я і вважаю. Я сподівався, що вона трохи зміниться, проте Nord Stream залишається, до цього додається ще й «Південний потік», є й інші речі. Візьмемо, наприклад, співпрацю при будівництві атомних електростанцій між концерном Siemens та французькою фірмою Areva. Siemens відмовився від нього й тепер будує атомні електростанції разом з одним із російських олігархів. У даний час ми конкуруємо один з одним по всьому світу: Франція — з одного боку, Німеччина-Росія — з іншою. Це щось нове. Раніше уряди змогли б знайти якесь компромісне рішення.
— Siemens — це не державне підприємство. Сам концерн може вільно вибирати, з ким йому співпрацювати.
— Звичайно. Проте уряди, все ж, завжди мають певний вплив. Вони просто не хотіли його використовувати. Втім, це лише один із симптомів. У Європі немає загальної енергетичної політики. А Німеччина працює з Росією в енергетичному секторі, хоча Україна, прибалтійські країни, Польща були з цим не згодні. Німеччина їх взагалі не запитала.
— Виходить так, що тримання за ручки між Колем і Міттераном зрештою виявилося ілюзією?
— У політиків завжди багато ілюзій, і найбільша з них полягає в тому, що саме вони творять історію. Але тоді й єдність була міцніша, ніж зараз. Візьмемо проблему Греції. Всі громадяни єврозони будуть вимушені заплатити за те, що німецький уряд протягом декількох місяців не міг прийняти рішення про допомогу грекам. А чому? Тому що мають відбутися вибори в землі Північний Рейн — Вестфалія. Тепер ми, європейці, маємо заплатити в три рази більше, ніж це можна було б зробити, скажімо, три місяці тому. Німеччина має слушність, не відчуваючи захоплення з приводу того, що треба платити за греків. Але всі ми також маємо рацію, коли ми не відчуваємо захоплення від того, аби розплачуватися за передвиборну боротьбу в Німеччині. А за цим криється те, що Німеччина більше не мислить себе в рамках Євросоюзу. В Німеччини тепер є новий горизонт. У засобах масової інформації формується негативне ставлення до Греції. Справа в тому, що майбутнє для Німеччини — це не Греція. І не Франція. Майбутнє для Німеччини — це модернізація Росії. Це перспектива на століття. Вона сягає часів Катерини Великої, німецької принцеси...
— ...чий портрет на робочому столі пані Меркель.
— А інших портретів на столі немає. Але це свідчить про наївність. Катерина не була освіченим деспотом. Деспотом, так. Але чи освіченим? Три рази вона ділила Польщу. Вона боролася проти революції, а також проти вільнодумства в Росії. Недалекі філософи в паризьких салонах були в захваті від Катерини. Але після того, як Дені Дідро з’їздив до Росії, у нього всі ці захоплення зникли, про що він і написав. Але це так, до речі. Індустріалізація Росії в XIX столітті перебувала в руках балтійської аристократії і німців. Я не збираюся це засуджувати, але було б наївно намагатися повторити це зараз.
— Чому?
— Правління Путіна проблематичне, принаймні не дуже доброзичливо по відношенню до підприємців, і це всім відомо. Проте тут ми маємо справу з ідеологічно обумовленою наївністю. У даному випадку бачимо, як об’єднуються, з одного боку, пацифізм, тобто прагнення до миру, а також настрої проти атомної енергії — атомні електростанції будуватимуться за Уралом, а Німеччина житиме без ядерної енергетики на російській нафті й природному газі. Не на енергії атома, як це робить Франція. З іншого боку — ділова зацікавленість. Тут ми бачимо стратегічний союз між «зеленими» й промисловістю. Це свого роду неоколоніалізм, який недооцінює цинізм Кремля і вважає, що модернізація означає демократизацію.
— Напередодні іракської війни 2003 року філософи Жак Дерріда та Юрген Хабермас, бачачи європейський опір, проголосили відродження Європи. Європа набуває нової ідентичності, коли вона виступає проти Америки?
— Дерріда був наївний. Він не був знайомий із ситуацією в Німеччині. А Хабермас після об’єднання Німеччини випав з історії і знов хотів включитися в гру. Але якби ви мене запитали, в чому полягає ідея Європи, то я б відповів наступне: на початку були три ідеї. Перше: нехай ніколи більше не буде Гітлера, нехай ніколи більше не буде націоналізму й расизму. Друге: боротьба проти комунізму. І третє: покінчити з колоніалізмом. Ті держави, які увійшли до Євросоюзу, відмовилися від своїх колоній — Франція, Голландія, Іспанія, Португалія і Велика Британія. Після падіння стіни (Берлінської) всі почали вважати, що ці ідеї втратили свою актуальність. Але була й четверта ідея, саме вона призвела до падіння стіни. Це була ідея нового виду революції, яка на Заході змела залишки фашизму, в Португалії та Іспанії...
— ...і в Греції.
— Саме так. У східному блоці це пройшло через Берлін в 1953-му, потім через Угорщину й Польщу в 1956-му, через празьку весну 1968 року, через дисидентів у Росії тощо. Хоча все це було придавлено. Проте від повстання до повстання, від придушення до придушення все це зрештою привело до падіння стіни. І цей процес продовжується — згадайте про Україну, Грузію, але також про Іран. Ідеться про новий вид революції. По-перше, вона має бути, наскільки можливо, безкровною, тоді як раніше революції — і (Велика) французька, а потім більшовицька й маоїстська — потопали в крові. По-друге, це має бути революція більшості для більшості, а не революцією невеликої групи, як це було з якобінцями або леніністами. По-третє, вона ще не завершилася. Ідеться не про те, аби увійти до раю, а про те, аби вийти з пекла. Ідеться про те, як сказав мій друг Вацлав Гавел, аби більше не жити в брехні. У першій половині XX століття Європа показала всьому світу, яким чином відбуваються тоталітарні революції і тотальні війни. А в другій половині з Європи прийшла протиотрута проти парадигми першої половини.
— А яким міг би бути вклад Європи в XXI століття?
— Він має бути таким — солідарність зі свободою. Всюди на Сході велика кількість людей бореться за свободу, це відбувається в Росії, Україні, на Кавказі.
— Саме там ми нещодавно програли. Новий уряд уклав з Росією угоду, яка дозволяє російському військово-морському флоту ще на чверть століття довше залишатися в Криму.
— А чому ми програли Україну? Тому що ми залишили Україну наодинці. Звичайно, українці наробили багато помилок. Але революція ніколи не буває легкою, і всі ми не ангели. Європа втомилася. Втім, у Західній Європі підтримка дисидентів у Східній Європі завжди була справою меншості. Я знаю це, оскільки я в цьому брав участь. Багато людей нічого не знають про ідею мирної революції. Це можна було помітити під час святкувань з приводу 20-річчя падіння Берлінської стіни. Там говорили про роль політиків. Лише Лех Валенса підкреслив роль простих людей.
— А тепер ці прості люди скрізь віддають свої голоси націоналістичним і ксенофобським угрупуванням: Фідешу — в Угорщині, Герту Вілдерсу — в Голландії. В Німеччині людей налаштовують проти Греції...
— ...а в Греції налаштовують проти Німеччини, як і в інших місцях. Скрізь на сцену виступає ксенофобія. Не лише проти іммігрантів, проти мусульман. У Франції під час голосування з приводу Конституції була розв’язана кампанія проти поляків. Європейські країни в культурному відношенні всі дуже різні. А якщо у нас не буде ніякої ідеї відносно майбутнього Європи, то тоді до нас повернуться старі демони.
— І що в такому разі повинна робити Європа?
— Ми повинні розробити загальну енергетичну політику, повинні разом здолати кризу. Повинні підтримувати незалежність Грузії та інших держав, набратися сміливості для того, щоб критикувати Путіна. Інакше Європейський Союз занурюватиметься в зимовий сон, який може продовжуватися не одну зиму.
— Це звучить дуже прагматично. Я більше думав про маніфест інтелектуалів з приводу європейських цінностей.
— Якщо Європа об’єднується, то це не відбувається на основі цінностей. У кожної країни свої власні цінності, і в жодної з країн немає абсолютно однакових цінностей з іншою країною. Так, наприклад, Франція має власне уявлення про лаїцизм, і воно відрізняється від того, як ці стосунки між церквою і державою сприймаються в Німеччині або Англії. Ми об’єднуємося проти чогось. Під час холодної війни це було просто. Тепер ворога немає, але є багато форм ворожості. Ми повинні домовитися про те, що це таке і що це для нас означає. Росія — це не ворог, а невизначеність.
— Китай?
— Це більш віддалена невизначеність в кінці нинішнього століття.
— Ісламізм?
— Не сам по собі ісламізм, а ісламізм у його екстремістських формах, ісламізм — так.
— Але це не головна небезпека?
— Інколи вона стає такою. Наприклад, під час терористичних актів у Нью-Йорку. Але не завжди. Росіяни підтримують іранців, а американці свого часу підтримували Талібан проти росіян. Сьогодні все потрібно дуже конкретно обговорювати, зараз не час маніфестів. Я хотів би запитати, чому інтелектуали протягом десяти років мовчали про другу чеченську війну? Жертвами цієї війни стали 200 тис. чоловік, з них 50 тис. дітей, і це того народу, чисельність якого один мільйон. Чому Європа зберігала мовчання? І я хотів би запитати в християн: чому католицька церква до цих пір мовчить відносно геноциду в Руанді? Руанда була католицькою державою. У церквах і місіонерських школах священики відбирали представників (племені) тутсі та передавали їх вбивцям. Це був перший випадок, коли геноцид був здійснений представниками однієї і тієї ж релігії. Папа Іван-Павло II побував у Руанді перед геноцидом і благословив цю країну ім’ям Христа. До цього також благословили Іспанію перед громадянською війною. У зв’язку з цим виникають питання. Я не є другом педофілів. Це добре, що про це говорять. Проте з Руандою пов’язані серйозніші питання. А вони замовчуються. Я вважаю, що завдання інтелектуалів і журналістів полягає в тому, аби піднімати саме ті питання, які замовчуються в суспільстві.
