Після останньої хвилі розширення Європейський Союз у відносинах з Україною робить акцент на політиці сусідства і розвитку секторальної співпраці. Брюссель дав чітко зрозуміти Києву, що перспектива членства України в ЄС не буде включена до майбутньої угоди про партнерство і співробітництво, яка має прийти на заміну нинішньому документу, термін дії якого закінчується в 2008 році. Разом з тим, у зв’язку з протистоянням між Президентом і прем’єр-міністром, багато західних політиків і парламентаріїв вважають, що Україна втрачає позитивний імідж і водночас відбувається послаблення проукраїнських позицій в Європі. Чи готова Україна і зокрема МЗС зустріти ці виклики і якимось чином цю ситуацію виправити? Якою бачать перспективу співпраці між Україною і ЄС на Михайлівській площі на найближчий період? Чи пристане Україна на запропоновану Євросоюзом Європейську політику сусідства? Як будуватиме свою політику Україна, щоб хоч якимось чином наблизити перспективу членства і зрештою сісти в потяг, який везе до ЄС? Що потрібно робити, щоб Європа була зацікавлена прийняти в свою сім’ю нашу країну? Про це — заступник міністра закордонних справ Андрій ВЕСЕЛОВСЬКИЙ «Дню».
— До певної міри втрата позитивного іміджу і послаблення проукраїнських позицій це — перебільшення. Це, так би мовити, фіксація певних сигналів, які насторожують. Але це зовсім не означає, що йдеться про явище, яке вже сталося. Зрозуміло, що будь- який перехід від однієї моделі державного устрою до другої забирає енергію країни на цю перебудову. Безперечно, що кожне таке випробування певною мірою може послаблювати імідж держави. Але будемо об’єктивними. Можна привести чимало прикладів, де ситуація є не набагато кращою, ніж в Україні. Зокрема, в Чехії майже півроку призначають уряд. Не дуже стійка ситуація в Словаччині. Згадаймо, що робилося в Угорщині. Ми також знаємо про внутрішньополітичні проблеми в Польщі. Можна згадати про те, з яким відсотком переміг Романо Проді на виборах, а Сильвіо Берлусконі цьому не вірить. Згадаймо і про Меркель, яка задля широкої коаліції торгувалася два — три місяці. Ми знаємо, що прем’єр-міністр Франції ходить на допити, а його міністр внутрішніх справ каже, що свого прем’єр-міністра, можливо, посадять у в’язницю і весь час свариться із президентом країни. Таких прикладів можна навести багато. Це — демократія за своєю сутністю. Тобто Україна вступила в той період свого розвитку, коли вона стикнулася з досі невідомими для неї елементами внутрішньополітичної демократії. Чи суттєво впав внутрішній валовий продукт в Чехії через те, що в них півроку призначають прем’єра? Ні, не впав. Теж саме і в інших країнах: Франції, Італії. Тепер давайте подивимося, що відбувається в Україні. Як ми пам’ятаємо, перехід від уряду Тимошенко до уряду Єханурова не призвів до втрат. Зараз є втрати, але вони не пов’язані з тим, про що я вище сказав. Тобто політика поступово відділяється від економіки і перестає заважати нормальному розвитку економіки. Отже, суспільство здатне «оминати» політичні суперечки, економіка рухається.
— У доповіді міністра закордонних справ, яку він днями проголосив перед акредитованими в Україні послами, не згадується Європейська політика сусідства (ЄПС), а говориться про угоду щодо асоціації європейського типу. Чи означає це те, що Україна наполягатиме на співробітництві з ЄС саме в форматі асоційованої угоди, а не ЄПС, що пропонує нам Євросоюз? Яким узагалі є бачення розвитку співпраці з ЄС?
— Ми повинні дві ці речі чітко розрізняти і відділяти одну від одної, тому що вони різні.
Що таке — європейська політика сусідства? Це ідея, яка виникла з фактичного сусідства ЄС з державами іншої формації чи рівня розвитку, чи інших зовнішньополітичних уподобань. ЄПС фактично виникла з середземноморських угод про асоціювання. Існує кілька типів таких угод. Перші угоди такого типу, на відміну від європейських угод про асоціювання, були укладені з країнами південного і східного Середземномор’я в кінці 1980 х і на початку1990-х років. Ці середземноморські угоди означали фактично поетапне створення дедалі глибшої зони вільної торгівлі, встановлення основних правил політичного співжиття, безпеки і міграції. Ідея полягала в тому, що країни ЄС виділяють великі кошти, в основному гранти або надзвичайно низькі кредити на те, щоб реформувати господарство країн Південного та Східного Середземномор’я, поліпшити там економічне становище, зменшити злочинність, демократизувати внутрішнє суспільство, щоб неконтрольована імміграція не йшла в Європу і щоб отримувати сертифіковані якісні продукти, в основному сільського господарства для Європи. Відповідно Європа зобов’язувалася надавати технічну і економічну допомогу. Значною мірою ці угоди спрацювали і на цьому етапі сповільнили неконтрольовану імміграцію і суттєво підвищили економічний рівень розвитку цих країн. Окрім цього, розпочався міжцивілізаційний діалог. Не зі всіма країнами це йшло гладко, але можна абсолютно чітко засвідчити, що Іспанія, Франція, Італія, Греція і країни Центральної Європи завдяки цьому вийшли на дуже усталені економічні відносини зв’язки з такими країнами як Марокко, Алжир, Туніс, Єгипет, Ліван, Ізраїль. Останнім часом по цьому шляху посувається Лівія, Сирія та Палестинська автономія, Йорданія. Таким чином, на тому етапі все було зроблено непогано і відповідно воно виконало свою роль. Зараз інший етап, нові виклики, тому відповідно має бути новий рівень співробітництва.
Разом з тим після останнього розширення ЄС в 2004 році й ухвалення рішення щодо прийняття Болгарії і Румунії постало питання, що робити з Європою, з країнами на Схід, які не відділені морем, якi не є іншою цивілізацією, та які виявляють інтерес до ЄС. Йшлося про Білорусь, Україну, Молдову і три кавказькі держави: Грузію, Вірменію й Азербайджан. На мій погляд, у цій ситуації Європа не знайшла адекватної відповіді. І тому придумала політику сусідства, як загальний підхід до співробітництва з тими, хто поки не в ЄС. Росія залишена поза межами цієї політики сусідства, тому що не висловлює бажання вступити до ЄС, а зі свого боку Брюссель не виявляє інтересу до приєднання Росії до ЄС.
Отже, ми маємо політику сусідства, яка стосується шести країн на Схід і решти країн на півдні. Україна сприйняла цю політику двозначно. Із самого початку не було зрозуміло, чому ця політика повинна стосуватися України. Хочу зауважити, що на всіх етапах розширення ЄС європейцями робився аналіз до і після розширення. І висновки у всіх випадках були одні й ті ж: розширення є позитивним. Тому Україна весь час ставила на порядок денний розширення ЄС стосовно неї самої. З економічної точки зору, на початку 2000-их років Україна була за рівнем розвитку дуже близька до декотрих країн, які нещодавно вступили до ЄС. Але політично Україна не відповідала тим критеріям, які вимагав ЄС. Саме тому свого часу, коли в 2002 р. приймалося рішення, Україна не була включена у цей список. Проте питання про Україну і про розширення щодо України дуже важливе для ЄС. Фактично Україна, а також Молдова і Білорусь — єдині держави, які є реальними кандидатами на вступ на близьке майбутнє, крім Балкан та Туреччини, які вже є кандидатами. Отже, питання про це весь час обговорюється і весь час продовжуються дебати.
Мені здається — в усякому разі є таке відчуття, — що дебати ведуться не в тому ключі, який нам показують у європейських засобах масової інформації. Нам кажуть, що там ідуть дебати про те, включати Україну в плани розширення чи не включати. На мій погляд, європейська політична думка дійшла вже давно до висновку, що Україну, як і Молдову, а також якби цього хотіла і робила кроки до цього Білорусь, слід включати в план європейського розширення. На мій погляд, така думка й точка зору існує. І тому зараз йдеться більш про тактику чи стратегію і про те, як не зіпсувати чинне розширення, як зупинити євроскептицизм, який діє і в країнах старої, і почав діяти в країнах нової Європи? Як абсорбувати Балкани, тобто наступне розширення і квазінаступне розширення — Туреччину, і при цьому не відкинути згадані три країни, підготувати їх добре до того моменту, коли їм скажуть так: ви готові і ми готові.
На мою думку, йдеться про те, щоб Україна зараз продовжувала активно і динамічно розвиватися, щоб не відстати від темпів, з якими розвиваються країни, котрих зараз приймають до ЄС, тобто балканські країни, а потім Туреччину. Щоб коли в 2015 році постане питання про Туреччина, то Україна політично, економічно і гуманітарно була принаймні на такому ж рівні і ні в кого не виникло питання, що робити з Україною. Тоді питання об’єктивно стане зовсім в іншому ключі, чому б разом не прийняти до ЄС Україну і Туреччину? Отже, коли нам кажуть: «Ні, ми не включаємо вас у план розширення», — нам кажуть правду в тому розумінні, що сьогодні в плани розширення нас не включають. Коли нам кажуть: «Так, ви залишаєтесь кандидатом по статті 49 Амстердамського договору», — нам говорять таку саму правду, тільки нам треба прийти таким самим підготовленим кандидатом і у потрібний момент. У який момент — ми самі побачимо.
— Деякі експерти критикують Україну саме за те, що вона неефективно використовує запропоновану політику добросусідства. Чи вироблені в Україні на період головування Німеччини підходи або концепція щодо того, як ефективно використати запропоновану Європейську політику сусідства і підтягнутися ближче до європейських стандартів та відповідності критеріїв на членство в ЄС?
— Вступ України в ЄС чи підготовка до вступу в ЄС це — загальнодержавний економічний, політичний і гуманітарний рух. Це не крок і не діяльність якогось управління чи міністерства, чи групи міністрів. У всіх державах, які вступали в ЄС під головуванням прем’єр-міністра створювалась спеціальна група, яка координувала роботу всіх міністерств і відомств iз тим, щоб усі їхні плани та їхні політичні рішення відповідали єдиному — критеріям вступу в ЄС. Мова йде про те, що будь якіекономічні рішення, тендери, закупівлі — мають виходити із відповідності стандартам ЄС. Закони також мають ухвалюватися з орієнтиром на юридичну спадщину ЄС. При необхідності особливості, які торкаються України, повинні узгоджуватися з європейцями.
— Виникає питання, а коли у нас буде міжвідомчий орган, який координуватиме євро інтеграційну діяльність?
— Такий міжвідомчий орган був у Польщі, Чехії і навіть в Мальті. Політично і Президент, і прем’єр-міністр, і Верховна Рада визначилися щодо стратегії на вступ ЄС, це зафіксовано в законодавстві. А створення органу — це питання уряду. Мені здається, що засоби масової інформації, які зацікавлені в європейській інтеграції, повинні про це говорити. Вони мають підштовхувати урядові структури до цього розуміння. Який би не був могутній президент, прем’єр- міністр чи ще хтось, він завтра не вийде і не гукне: всі негайно займаємося європейською інтеграцією. Це має бути усвідомлення всіх урядовців. І, безперечно, робота і глави держави, і керівника уряду в цьому плані надзвичайно важливі. Але якщо засоби масової інформації, громадськість це розуміє і дає ці сигнали, робота виконуватиметься швидше. Міністерство закордонних справ надає сигнали і роз’яснює їх громадськості. Я повинен сказати, що рівень розуміння підвищується. Щоправда, у нас історично склалося, що урядовці здебільшого займаються дрібною корекцією, тобто тим, що сьогодні виправляють те, що вчора було зроблено погано. Від цього страждають політичні, стратегічні напрями, тому що дії, які робляться, не вписуються у стратегічну програму. Фактично має бути так: міністерство виробляє політику, яка погоджується в уряді. А уряд сумує політику і втілює її в життя.
— Експерти відзначають, що влада не створила належних умов для забезпечення широкої громадської підтримки курсу європейської інтеграції. Чи видно зараз в бюджеті чи по інших кроках уряду, що такі умови будуть створені?
— Мені складно говорити про інші міністерства чи відомства. Можу сказати, що міністерство закордонних справ створило умови для того, щоб громадськість була поінформована про те, чим ми займаємось і чому ми цим займаємось. У нас діє Громадська рада, яка проводить збори раз на півтори місяці. Практично кожне засідання тією чи іншою мірою торкається європейської інтеграції. Про свою діяльність у цій сфері ми повідомляємо на веб-сайті. Нічого не робиться за спиною суспільства. Завжди запити громадськості на цю тему отримують відповідь. Тобто ми є активними і позитивними в цьому плані. Співробітникам МЗС, дипломатам, оскільки вони весь час контактують за кордоном, як нікому іншому добре зрозумілі ті переваги, які набувають країни, що вступають в ЄС.
— Відомо, що одним із факторів призупинення розширення ЄС є занепокоєння громадської думки країн членів цієї спільноти. Що наша країна може і повинна зробити для того, щоб у європейців не було сумніву в тому, що Україна має стати членом ЄС? Як можна використати для цього внутрішні перетворення і привабити зарубіжні компанії для інвестування в українську економіку, що призведе якраз до тісніших зв’язків зі євроспільнотою і водночас наблизить нас до відповідності критеріям членства в ЄС?
— Для цього є два відповідні ключові слова: корупція і прозорість. Корупція це той недолік, який, як говориться у висновках щодо Плану дій Україна — ЄС, поки що залишається невиконаним. Дуже позитивно те, що чинний уряд визнав цей факт і про це прем’єр-міністр говорив під час перебування в Брюсселі і Вашингтоні. До слова, США надали великі кошти на боротьбу з корупцією — 45 млн. доларів. Це означає, що уряди, які готові нам у цьому допомагати, але за свої гроші, очевидно, будуть зацікавлені подивитися як це виконується. Прозорість — то є обернений бiк корупції. Встановлення прозорості та прозорих правил проведення всієї державної діяльності є найкращим способом боротьби з корупцією. Другим елементом, який відзначено в плані дій як недостатньо або погано виконаний, після корупції, — є реформа судової системи України. Власне, тут йдеться про прозорість судової системи і відповідність її покликанню. Отже, це мабуть два найважливіші завдання, за які повинен взятися уряд задля того, щоб реально наближувати Україну до ЄС. Корупція стала системною проблемою і гальмує вирішення всіх інших проблем. Якщо немає можливості захистити свої майнові, економічні права в суді, то це означає, що немає конкурентності в економічному середовищі. А відсутність конкуренції означає вищі ціни, побори, зубожіння людей. Убогі люди не можуть бути членами ЄС. Убоге суспільство є суспільством третього світу. І що найгірше, оскільки багатші країни розвиваються на своїй базі дуже швидко, то чим убогіше суспільство, тим менше у нього шансів перестати бути убогим. З іншого боку, чим більш розвинуте суспільство, тим більше у нього здатність розвиватися надалі. І тому розрив може збільшуватися. Отже, для України надзвичайно важливо було б зараз на цьому перехідному періоді, коли ще є інтелект, інновації та ще є інтерес все це робити, не занехаяти оцей дух. Головне — дух, бо з ним можна зробити матеріальне, а навпаки — ні. Тоді ми могли б встигнути на цей поїзд — ЄС.
— Тобто прозорість і корупція — два шляхи для інвестицій в Україну? А іншого шляху немає?
— Я думаю, що іншого шляху немає. Абстрагуючись від питання, куди вкладені гроші від продажу «Криворіжсталі», треба говорити абсолютно впевнено про те, що відкритий конкурс на продаж цього підприємства був надзвичайно позитивним явищем для України. Ми показали для себе і назовні зразок, що це можна робити у нас. Раз прийшов найбільш багатий і ефективний інвестор, то прибуток від «Криворіжсталі» буде найбільшим. Отже, Україна виграє найбільше. Бо якби прийшов якийсь хирлявий посередник задля того, щоб потім порізати станки і продати їх кудись, ми опинилися би в дуже поганій ситуації. Тут було все прозоро і пішло на користь України. Так само буде з будь яким великим чи малимтендером.
