Приборкання Чечні сьогодні, на відміну від подій майже п'ятирічної давності, в Росії зустрічається з майже повною одностайністю: гілок влади, ЗМІ, Кремля й опозиції, населення. Однак може бути й інша точка зору, яка становить інтерес для українського читача.
Тяжкі роздуми опановують мене вечорами при перегляді аналітичних передач. Усі «за», а я «проти». Усім подобається, а мене нудить. Я завжди намагався бути з народом. (Я не народник, просто так вийшло. Факт, так би мовити, біографії.) До народу я прийшов із тією думкою, що він (народ) багато чого не розуміє або не знає. І з подивом з'ясував, що багато хто, кого я вважав народом, були «проти» того ж, що й я, а дехто був «за» те ж, за що й я. Якщо ж наші думки в чомусь не збігалися, звичайно це було наслідком дурості, яка лише почасти вибачається молодістю.
А сьогодні я проти народу. Принаймні проти тієї його частини, за рахунок якої виріс рейтинг пана прем'єр-міністра. Твердження щодо «сортирів», де будуть «мочитися» терористи, замість радісного підйому й почуття єдності з народом чомусь викликають нудоту. Мені за себе ніяково. Я щосили намагаюся триматися. Я щиро дуже хочу зрозуміти і пана Путіна, і спікера Держдуми, котрий повністю його підтримує, коли останній пояснює нам, що ті, хто живуть поруч із бандитами, і самі такі ж бандити. Я хочу не тільки зрозуміти, а й згуртуватися з ними і з народом, який їх підтримує, щоб у спільному пориві віддати бандитам по заслугах. Не виходить. Не розумію. Мабуть, вони знають щось, чого я не знаю. Адже я знаю лише дуже прості речі: що в селах поруч із таборами терористів живуть звичайні селяни. Вже які там вони селяни — працелюбні чи ні, вирощують вони овочі чи, вибачте, пасуть овець, — за це не відповідаю. Але це звичайні селяни. Я знаю, що в Октябрьському районі Грозного, який зазнав бомбардування, а також у Промисловому й інших районах живуть звичайні робітники, будівельники, вчителі, що в лікарнях працюють звичайні лікарі, медсестри. Що громадським транспортом — старенькими пазиками — керують звичайні водії. Що вулиці метуть звичайні жінки. Що поїхали тільки ті, у кого залишалися гроші, а після дворічної війни їх ні в кого не залишилося. Тільки в колишнього чиновника та злодія-начальника. Що бабусі-реєстраторші з лікарні нікуди й немає на що їхати. Так само, як і селянці з приміського села.
Так, Чечня — це країна, де легально існують табори терористів, де покидьки беруть жінок у заручники, а потім показують відеофільми про те, як вони цю заручницю гвалтують, де крадуть нафту з нафтопроводів і переганяють її на примітивних ректифікаційних установках. Можна навіть сказати, що Чечня — це бандитське осине гніздо. Але потрібно додати: це гніздо споруджено нашими руками. Адже це минула війна перетворила республіку, яка процвітала контрабандою, на випалену, розграбовану територію, не підконтрольну жодній легальній владі. І ще: крім одного-двох десятків тисяч бандитів і їхніх спільників, у Чечні живуть сотні тисяч звичайних людей. Нещасних людей в убогій країні, яку роздирають бандити.
1951 року президент Трумен серйозно розглядав можливість нанесення по Москві точкового атомного удару. Як по осиному гнізду тоталітаризму, революційного тероризму та світового зла. І, треба визнати, в нього на це були підстави. 1951 року я, Македон Алтинов, іще не народився, принаймні мене не було в Москві. Тобто сам особисто я б не постраждав. Але постфактум я проти. Усе ж могло зачепити когось із моїх знайомих, котрі жили на Арбаті, Пречистенці, в Замоскворіччі. Та й пам'ятники архітектури теж. Загалом-то, я проти.
1962 року радянський вождь серйозно подумував про знищення радянськими ракетами осиного гнізда капіталізму. Та я й тут був у душі проти. І хоч Америка мені подобалася більше, ніж Радянський Союз, і статуя Свободи мені миліша, ніж невмирущі витвори попередників Церетелі, мене не влаштовував рівень точковості атомного бомбардування. Ні з того, ні з іншого боку.
Присилайте диверсантів, знищуйте конкретних бандитів, диктаторів. У конкретних туалетах, сортирах, гальюнах, ватерклозетах, але, заради усього святого, будь ласка, не давайте бравим розвідникам у руки штурвали літаків для бомбардування цих самих сортирів. Вони нас так заляпають, що потім довіку не відмиємося. Окрім того, якщо вже відверто, відвідувач сортира, якого наш розвідник прийме за терориста, завжди встигне вискочити. Саме в цьому-то я не сумніваюся. А туалет можуть зруйнувати. Ось цього й не хочеться. З туалетами і в нас, і в Чечні, вибачте, не густо. Тому я, проти бомбардування чеченських міст і сіл.
Я проти, тому що «точкового бомбардування» наша авіація проводити або не хоче, або не може. Я бачив місто Грозний, яке зазнавало виключно «точкового бомбардування». Говорив із біженцями, котрих «точково» обстрілювали з вертольотів. Тому, коли сьогодні кажуть, що внаслідок «точкового бомбардування» зруйновано нафтозавод, я розумію, що бомбили територію поруч і зруйновано кілька десятків будинків нафтовиків, що є вбиті й поранені. Коли кажуть про «нанесення ударів по скупченнях бойовиків», я знаю, що удари наносяться по колонах біженців, по отарах овець, по сільських угіддях, просто по селах, — тобто бомби падають туди, куди вони падали й чотири роки тому. Я не вірю, що бойовики сидітимуть у «скупченнях» і чекатимуть, поки на них полетять бомби. Я проти тому, нарешті, що до людей, котрі обіцяють «мочити терористів і в сортирі», я ставлюся з підозрою. Так професіонали не кажуть, так висловлюється вулична шпана. А шпані в жодному разі не можна давати не тільки штурмовиків і важких бомбардувальників, а навіть звичайну берданку із сіллю. Дуже вже вони емоційні й непередбачувані. Дуже вже швидко сама наявність у руках автомата перетворює бюрократичну шпану на незакомплексованих, упевнених у собі суперменів зі стальним поглядом.
Я не знаю, як боротися з вибухами й терористами. Я тільки знаю, що боротися з ними так, як ми це робимо сьогодні, — це такий же злочин, як і вибухи будинків. Я — проти.
