Не можна сказати, що представники правлячої сьогодні в Росії еліти та її ідеологічної обслуги мають якусь особливу нелюбов до України та її політики. Просто у них нелюбов до всього, що, як вони вважають, загрожує їхньому комфортному перебуванню біля годівниці влади.
Антиукраїнські випади, які по висхідній звучать у російських державних засобах масової інформації та висловлюваннях політиків (апофеозом яких наразі лишається інтерв’ю посла Російської Федерації у Києві Віктора Черномирдіна, що немає аналогів у світовій дипломатичній практиці й ображає вищу державну владу країни перебування), насправді не мають у собі якогось особливого, скажімо, ідеологічного змісту. З тієї простої причини, що у більшої частини правлячої сьогодні в Росії еліти та її телевізійно-попсової й псевдонаукової обслуги взагалі відсутня яка-небудь ідеологія — в області як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Ні, взагалі ідеологія, звичайно, є (без неї просто не можна управляти навіть магазином, не те що державою), та вона вкрай примітивна, як примітивний хам, що дорвався до влади.
Суть її зводиться до того, щоб за будь-яку ціну втриматися біля годівниці влади, що забезпечує цій публіці небачені порівняно з більшістю російського населення матеріальні блага. Тим більше, що саме це населення, на відміну, скажімо, від киян і мешканців інших міст України взимку 2004 року, демонструє разючу атрофію громадянської відповідальності. Будучи аж до початку нинішньої кризи підгодовуваними з рук чиновників крихтами тих надприбутків, які отримувала країна від безсоромно високих цін на нафту й газ, росіяни дозволяли (та і зараз дозволяють) маніпулювати собою за допомогою основних телеканалів та інших проурядових ЗМІ.
На телеекрані ж і на сторінках більшості газет відбувається настільки примітивно-розгнуздана антиамериканська, антиєвропейська й узагалі антизахідна пропаганда, що порівняно з нею найгрубіша робота найбільш кондових ідеологічних працівників із ЦК КПРС часів Михайла Суслова здасться просто шедевром пропагандистського мистецтва. Тут постає закономірне питання: а що, власне, раптом так не сподобалося нинішнім правителям Росії та чиновникам, які їм прислуговують, на сучасному Заході? Гроші свої всі вони тримають на рахунках у західних банках (українській громадськості це знайоме з поведінки власних корупціонерів-«кучманоїдів» у період до Помаранчевої революції), час із дружинами та коханками вважають за краще провести знову ж на західних модних і супердорогих курортах (одна назва «Куршевель» чого варта!), а діток від тих і інших навчають знов-таки в західних елітних закритих школах. Будинки і квартири в них — у Лондоні, а вілли — на Лазурному березі Франції й іспанському узбережжі. Словом, усіма своїми помислами, жінками та грішми російська еліта, що хизується перед власним населенням «суперпатріотизмом», — там, на Заході, в таких нелюбих їм США, Великій Британії, країнах континентальної Європи.
Питання: навіщо тоді весь цей дешевий пропагандистський камуфляж? Відповідь проста: жити, як західна еліта, представникам нинішньої російської влади дуже навіть до душі, а ось відповідати перед громадськістю, як це прийнято на Заході, звітувати за те, звідки у них за офіційної зарплати у дві, три, чотири тисячі доларів беруться всі ці мільйонні матеріальні блага — так, як швидко змусили б чиновника будь-якого рівня й рангу на Заході, — їм зовсім не хочеться. І ось для того, щоб їх ніхто не притягнув до відповіді за мільйонні хабарі й казнокрадство, і вводяться пропагандистські бар’єри між власним населенням і навколишнім світом. І проводиться політика «гарчання» — на західних «супостатів» і їхніх союзників, котрі буцімто намагаються «вчити жити» «самобутню» Росію. Читай: «самобутню» російську еліту. Не смійте, мовляв, чіпати! І оці ідеї — нібито «захисту Росії від супостатів» — усіляко намагаються втовкмачити у голови російського населення.
Але чому «гарчання»? — спитають читачі. Та у тому й річ, що на те, щоб не лише гарчати, а й кусати, у нинішньої Росії бракує сил (про це ми вже говорили з читачами) і — що дуже важливо — бажання. Адже грошенята і нерухомість, як ми ще раз пригадали, знаходяться у них, у «супостатів»! У зв’язку з цим хочеться звернутися до дуже вдалої, на мій погляд, оцінки, яку дав нещодавно такій політиці у своїй передачі на радіостанції «Свобода» відомий публіцист Анатолій Стрєляний. Він назвав подібні «антиамериканізм» і «антизахідництво» халявними — на відміну від справжнього антиамериканізму, який являв собою складову частину внутрішньої та зовнішньої політики за часів Радянського Союзу. Кожен може по-різному ставитися до такої політики, проте неможливо не визнати: в ті часи антиамериканізм був зумовлений ідеологічно і послідовно втілювався у життя, в тому числі й у військовій галузі, та був пов’язаний із великими витратами — на озброєння, на зовнішньополітичні акції, на підтримку союзників у всьому світі. Словом, радянське суспільство, що проголошувало таку політику, відповідно і витрачало на неї дуже багато, багато в чому через це себе обмежуючи.
Натомість нинішні кондові «антиамериканісти» — це справді халявники, які, мов від вогню, тікають від суворості й обмежень радянського часу. Їм не хочеться обмежувати апетити свої та свого оточення! І, що дуже важливо, така психологія не лише притаманна цинічним представникам еліти, але й передається величезній масі російських обивателів. Халявники в усіх прошарках сьогоднішнього російського суспільства звикли, що в супермаркетах вільно продаються іспанські фрукти, американські напої, італійське взуття, польський і чеський одяг. Позбав їх хоч би частини цього імпортного достатку — почнуть скиглити: поверніть назад! Дійсно, звикли!
А як не звикнути, якщо товарів власного виробництва, в тому числі продуктів харчування і ліків, Росія, що міцно сиділа на нафтогазовій «голці» останні десять років, виробляла все менше й менше?... У результаті російські халявники люблять розмірковувати про «велич імперії», але при цьому сидячи біля екранів телевізорів із пляшкою імпортного (чеського або німецького) пива, смачно закушуючи при цьому шматком французького м’яса або бутербродом із новозеландським маслом.
Ось саме такий — телевізійно-халявний — і прогресуючий антиукраїнізм російської еліти й обивателів, котрі її підтримують. Адже з точки зору здорового глузду нормальний росіянин начебто не має жодних підстав не любити сусідню країну та близький по крові народ. Але!... Еліта не любить Україну та її громадськість за спробу отримати справді демократичний устрій життя і незалежний зовнішньополітичний курс, а обивателі просто купуються на пропагандистські «цукерки» типу «російського Криму», «неспроможності української державності» й подібну маячню, яка грубо суперечить нормам міжнародного права. І ті, й інші у принципі не проти поживитися від свого антиамериканізму й антиукраїнізму — звісно, якщо це не вимагатиме особливих зусиль і витрат із їхнього боку.
Тому всім патріотам України слід пам’ятати, що налаштовані антизахідно й антиукраїнськи російські халявники, попри всі їхні гучні й загрозливі заяви, хотіли б усе це отримати, що називається, не відходячи від телевізора або від басейну на власній віллі, споживаючи, як кажуть, гламурне життя та глянець телереклами. Звідси випливає висновок: щойно постане питання про серйозну плату за свій антиукраїнізм (як і за антиамериканізм), увесь «грізний настрій» халявників здується, наче від подиху вітру. Простіше кажучи, халявники розбіжаться після першого ж серйозного удару. Або — що одне й те саме — після першого серйозно здійсненого опору їм. А інакше й бути не може!
Звісно, розслаблятися не варто — раптом у якусь мить щось може спасти на думку тим же халявникам, котрі зайшли дуже далеко в антиукраїнській пропаганді й тому втратили здатність розсудливо мислити. Але, здається, головне все ж для громадян України — не боятися «грізного» гарчання з-під сусідської огорожі та дотримуватися обраного курсу, як це личить суверенній державі, що себе поважає.
