Ті, хто звинувачує МВФ, вважають, що проблема виникла через марнотратне корумповане витрачання грошей самою Аргентиною. Такі спроби перекласти провину вводять у оману: важливо зрозуміти дефолт як наслідок економічних помилок, зроблених протягом останніх десяти років. Розуміння того, що було зроблено неправильно, дозволяє нам отримати важливі уроки на майбутнє.
Проблема почалася з гіперінфляції 1980-х років. Для різкого зниження темпів інфляції необхідно було змінити очікування; передбачалося, що це вдасться зробити, «заякоривши» місцеву валюту на доларі. Це було поверненням до одного із варіантів прив’язки до золотого стандарту. Передбачалося, що якщо інфляція продовжуватиметься, то реальний обмінний курс долара в країні буде зростати, попит на статті її експорту падатиме, безробіття зростатиме, і це пом’якшить тиск зростання заробітної плати та цін. Знаючи це, учасники ринку розумітимуть, що інфляція не буде зберігатися довго. Доти, доки зобов’язання щодо системи визначення обмінного курсу вселяли довіру, це сприяло стримуванню інфляції.
Якби інфляційні очікування змінилися, то це б призвело до дефляції без виникнення дорогого безробіття. Ці розпорядження працювали протягом якогось часу в кількох країнах, але, як було призначено продемонструвати Аргентині, їхнє використання було пов’язане з великим ризиком.
МВФ заохочував використання цієї системи визначення обмінного курсу. Зараз його ентузіазм зменшився, однак платить за це Аргентина, а не МВФ. Штучно підтримуваний курс насправді знизив темпи інфляції, однак він не сприяв підтримці темпів економічного зростання. Аргентину потрібно було заохочувати встановити гнучкішу систему визначення обмінного курсу, або принаймні обмінний курс мав бути більшою мірою прив’язаний до структури торгівлі.
Під час проведення аргентинської програми «реформ» припустилися також й інших помилок. Аргентину хвалили за те, що вона дозволила іноземним громадянам придбати у власність велику кількість банків. На якийсь час це, здавалося, створило більш стабільну банківську систему, але ця система не спромоглася надавати позики малому та середньому бізнесу. Після періоду бурхливого економічного зростання, що почався за припиненням гіперінфляції, наступило уповільнення, частково через те, що фірми всередині країни не могли отримати достатнього фінансування. Уряд Аргентини розпізнав коріння цієї проблеми, але не зміг вжити якихось заходів, оскільки змушений був відволіктися на усунення наслідків різних економічних потрясінь, що знаходяться поза сферою його впливу.
Першим болючим ударом була криза у Південно-Східній Азії, що сталася 1997 року. Частково і внаслідок прорахунків в управлінні, допущених МВФ, вона переросла у світову фінансову кризу, що призвело до зростання відсоткових ставок для всіх фінансових ринків країн, що розвиваються, включно з Аргентиною. Аргентинська система визначення обмінного курсу вижила, але країна заплатила за це дорогу ціну — виросло безробіття, яке сягнуло рівня, що виражається двозначними цифрами.
Незабаром високі відсоткові ставки створили напруженість у бюджеті країни. Але й тоді відношення показника державного боргу до рівня валового продукту — навіть у момент обвалу — залишалося на помірному рівні порядку 45%, що нижче, ніж аналогічний показник у Японії. Але за відсоткової ставки 20%, 9% ВНП країни щорічно витрачається на обслуговування боргу. Уряд запровадив режим найсуворішої економії, але цього виявилося недостатньо для того, щоб впоратися з мінливістю ринку.
Світова фінансова криза, що настала за кризою у Південно- Східній Азії, призвела до серії великих коректувань обмінних курсів. Долар, до якого був прив’язаний курс аргентинського песо, різко виріс у ціні. Зарплати та ціни впали, але не настільки, щоб Аргентина могла ефективно конкурувати на світовому ринку, здебільшого тому, що більшість сільськогосподарських товарів, виробництво яких вигідне Аргентині через природні умови, зустрічають високі бар’єри, перешкоджаючи їхньому проникненню на ринки багатих країн.
Тiльки-но встиг отямитися від наслідків фінансової кризи 1997—1998 року, світ знов потрапив у глобальний економічний спад 2000—2001 року, що ще більше погіршило ситуацію в Аргентині. І в цей момент МВФ припустився фатальної помилки. Він заохочував стримуючу економічне зростання фіскальну політику, тої ж самої помилки з такими ж небезпечними наслідками він припустився і в Південно-Східній Азії.
Передбачалося, що політика жорсткої фінансової економії відновить упевненість. Але цифри, закладені у програму МВФ, були фіктивними, будь- який економіст міг би передбачити, що стримуюча політика призведе до уповільнення економічного зростання, і що закладені до бюджету показники не будуть виконані. Не варто й казати, що програма МВФ не досягла своїх цілей. Рідко вдається відновити упевненість, коли економіка переходить у стан глибокої рецесії, і безробіття досягає рівня, що виражається двозначними цифрами.
Можливо, військовий диктатор, на кшталт чилійського Піночета, спромігся б придушити соціальні та політичні заворушення, що виникають за таких умов. Але в умовах аргентинської демократії це було неможливо. Під час своїх неодноразових відвідувань Аргентини я дивувався тому, як довго страждають аргентинці, я вважаю, що в цьому випадку більше дивує те, скільки часу було потрібно для відкритого прояву заворушень, а не те, що внаслідок вуличних заворушень було скинуто президента Аргентини.
З усього того, що трапилося, слід зробити кілька висновків:
1. У світі мінливих обмінних курсів прив’язка курсу валюти до іншої валюти, наприклад, долара, пов’язана з великим ризиком. Аргентині слід було задуматися над зміною своєї системи визначення обмінного курсу ще кілька років тому.
2. У процесі глобалізації будь-яка країна може зазнати жахливих потрясінь. Отже, необхідний механізм, що дозволяв би справлятися з цими потрясіннями — коректування обмінних курсів є частиною такого механізму.
3. Коли ви ігноруєте соціальні та політичні умови, ви дієте на свій страх і ризик. Будь-який уряд, що дотримується політики, внаслідок проведення якої велика частина населення стає безробітною або працює неповний робочий тиждень, не виконує свою основну місію.
4. Ризиковано зосереджувати всі зусилля тільки на стримуванні інфляції, не піклуючись одночасно про зниження безробіття та економічне зростання.
5. Економічне зростання вимагає наявності фінансових інститутів, що надають кредити місцевим фірмам. Продаж банків іноземним власникам без вживання належних заходів безпеки може призвести до уповільнення економічного зростання та порушення фінансової стабільності.
6. Рідко вдається відновити стійкість економіки або упевненість, за допомогою політики, що заганяє економіку в глибоку рецесію. Найбільша провина МВФ полягає в тому, що він наполягав на проведенні політики, спрямованої на скорочення витрат.
7. Для того, щоб справлятися із ситуаціями, аналогічними аргентинській, необхідні кращі методи. Я пропонував обговорити один iз таких методів під час кризи у Південно-Східній Азії; МВФ не погоджувався зі мною, вважаючи за краще слідувати своїй стратегії надання масованої економічної допомоги. Сьогодні МВФ, хоч і з запізненням, усвідомив, що потрібно розглядати й альтернативні способи.
МВФ доведеться сильно напружитися, щоб перекласти свою провину на інших — вони будуть посилатися на корупцію або на те, що Аргентина не вжила необхідних заходів. Звичайно ж, країна потребувала проведення інших реформ, але дотримання порад МВФ щодо проведення політики жорсткої фінансової економії погіршувало економічну ситуацію в країні. Аргентинська криза має нагадувати нам про невідкладну необхідність у реформуванні світової фінансової системи — і розпочати цей процес необхідно із всебічного реформування самого МВФ.
Джозеф Стігліц, професор економіки Колумбійського університету, в минулому — голова Ради консультантів з економіки при президенті США Клінтоні, а також головний економіст та старший віце-президент Свiтового банку.
