Приклад Аргентини, країни, якій попри всю прихильність її керівництва до ринкових реформ не вдається подолати кризу, більш ніж повчальний для України. Рецепт відомого економіста Джеффрі Сакса простий і складний одночасно: держава, що бажає домогтися успіху в конкурентній боротьбі на світових ринках, повинна перейти від експлуатації природних ресурсів до експлуатації знань з відповідними витратами на технологічний розвиток. Чим не рецепт для України?
Аргентина застрягла у часовій аномалії. Очікувалося, що політичні й економічні реформи останнього десятиріччя виведуть країну з хронічної економічної кризи. У квітні 1991 року міністр економіки Домінго Кавальо прив’язав курс аргентинського песо до долара США в співвідношенні один до одного, відкривши цим еру радикальних реформ. Проте десять років по тому той самий сеньйор Кавальо намагається запобігти економічному спаду і дефолту. Цикл кризи в Аргентині викликає здивування. За минулі десять років були приватизовані різні галузі промисловості і соціальне страхування, було лібералізовано міжнародну торгівлю. Був взятий під контроль хронічний дефіцит бюджету, вдосконалилася інфраструктура і зміцнився банківський сектор.
Все це, поряд зі стабілізацією валюти, сприяло економічному буму в Аргентині, що тривав до 1995 року, по мірі фінансових вливань зарубіжних інвесторів. У 1995 році економіка була відкинута назад фінансовою кризою, що вибухнула в Мексіці. Потім економічне зростання почалося з новою силою і тривало до 1998 року. Починаючи з цього часу, економіка переживає затяжний спад, і уряд має ускладнення з рефінансуванням державного боргу. Багато хто побоюється дефолту.
Прихильники реформи аргентинської економіки, починаючи з Кавальо, доводять, що ці проблеми — явище тимчасове, і покладають провину за труднощі країни на плутанину, що панує на світових фінансових ринках, і занадто високий курс долара США відносно євро, через що експорт Аргентини стає менш конкурентоспроможним. Девальвація в Бразілії в 1999 році також підірвала конкурентоспроможність експорту Аргентини. Доповнюють картину низькі світові ціни на предмети споживання і протекціонізм, спрямований проти експорту Аргентиною сільськогосподарської продукції. Прихильники реформи також стверджують з певною часткою істини, що в Аргентині біду частково накликали кредитори. Оскільки в Аргентині в минулому так часто відбувалися кризи, інвестори завжди побоюються найгіршого і забирають капітал з країни при першому ж натяку на труднощі, тим самим провокуючи ще глибшу кризу.
Але тут діє щось більше. Аргентинський песо не має великої гнучкості, оскільки він прив’язаний до долара США, чим виключена можливість «випустити пару» за рахунок зниження курсу національної валюти.
Можна порівняти Аргентину з іншою країною-експортером зерна — Австралією, що мала схожі ускладнення. Курс австралійського долара впав від 78 центів США в травні 1997 року лише до 53 центів США в травні 2001 року. Це допомогло зберегти статті експорту Австралії на колишньому рівні і втримало темпи економічного зростання на рівні приблизно 2 відсотки на рік, в той час як обсяг аргентинської економіки скорочувався приблизно на ті ж самі 2 відсотки на рік.
Аргентина, в свою чергу, чутлива до таких зовнішніх впливів, як зниження цін на сільськогосподарську продукцію, оскільки вона не створила багатогалузевого експортного сектора, в якому був би представлений широкий діапазон конкурентоспроможних на світовому ринку галузей промисловості і сфери послуг. Торгівля Аргентини надмірно зосереджена на вузькому колі товарів, до якого входять зернові, м’ясо, харчові продукти, що зазнали технологічної обробки, та інша сільськогосподарська продукція. Обсяг експорту машин і транспортного обладнання — галузей, що втілюють в собі більш високий рівень технології, — склав лише близько 10% від загального обсягу експорту і лише 1% від валового національного продукту. Іншими словами, аргентинській економіці не вдалося стати економікою, заснованою на технології.
Ринкові реформатори зосередили свою увагу на скороченні розмірів уряду, але не врахували роль, яку грає уряд в підвищенні технологічного рівня країни. Добре функціонуюча ринкова система допомагає залучити зарубіжних інвесторів у високотехнологічні галузі і сприяє виникненню високотехнологічних підприємств всередині країни. Але для економіки, заснованої на високих технологіях, потрібні також сильні університети з численним контингентом студентів і широкомасштабна підтримка наукових досліджень з боку уряду.
США інвестують щорічно близько $90 млрд. державних коштів в наукові дослідження. Ізраїль, Корея і Тайвань — також вкладають великі кошти у вищу освіту і наукові дослідження. Аргентина ж цього не робила.
Недостатність інвестицій в розвиток технології видно в будь- якому секторі економіки. На кожний мільйон аргентинців припадає близько 600 наукових працівників, в той час як в Кореї 2200 наукових працівників на кожний мільйон жителів. Аргентина інвестує менше за 1% національного доходу в дослідження і розробки, в той час як Корея — близько 2,5% національного доходу. У 2000 році аргентинські винахідники отримали лише 63 патенти в США, в той час як корейські — 3400 патентів. Ця відмінність відбивається на економічному зростанні. В період 1980 — 1998 рр. Аргентина досягла показника економічного зростання на душу населення в розмірі лише 0,5% на рік, в той час як в Кореї, завдяки її високотехнологічним статтям експорту, зростання становило 6,2% на рік.
Доля Аргентини дуже повчальна в плані стратегії розвитку. В Аргентині досягнуті високий рівень письменності, хороше здоров’я населення, високопродуктивна сільськогосподарська економіка і могутня база природних ресурсів. Її рівень доходу (скоректований за купівельною спроможністю) складає близько третини доходу Сполучених Штатів і вона знаходиться попереду більшості країн світу. Але Аргентина не здійснила успішного переходу від економіки, заснованої на ресурсах, що могло сприяти досягненню високого рівня життя в минулому, до економіки, заснованої на знаннях і здатності використати ці знання для створення нових технологій, що дає в сучасній глобальній економіці перевагу.
