Атака очолюваного Заходом альянсу на озброєні сили Муаммара Каддафі обумовлена, в основному, принциповими мотивами. Якби Захід повернувся спиною до лівійських повстанців, він би зрадив все те, з чим його ототожнюють.
Звичайно, одні й ті ж принципи не застосовуються, аби врятувати жорстоко репресовані народні маси в Ємені або шиїтських протестуючих в Бахрейні. Сумнівно, що вони поширюватимуться на Саудівську Аравію і Сирію, не кажучи вже про Іран. Не є неймовірним і те, що затяжна війна в Лівії закінчиться попередженням авторитарним правителям в регіоні, що арабське пробудження — це не що інше, як прелюдія до хаосу.
Ці притаманні даній ситуації протиріччя ускладнюються внутрішніми обставинами в кожній з арабських країн, а також стратегічним тиском, і все це визначає відтінки неспокійної Арабської весни.
Легітимність спадкової монархії, принцип, встановлений Меттерніхом, архітектором постнаполеонівського порядку, восторжествував, зрештою, в період Європейської весни 1848 року. Донині цей принцип існує в усьому арабському світі. Монархія — в Марокко, Саудівській Аравії, Йорданії й у більшості династій країн Затоки — все ще здається за своєю суттю більш прийнятною, ніж мирська автократія. Уразливість режимів у Єгипті, Тунісі, Лівії, Сирії й Ємені, які покладаються на шахрайські вибори й репресивний державний апарат, відображає відсутність у них будь-якого обгрунтування законності.
Певна річ, арабські монархії не є цілком невразливими перед загрозою народних повстань. Але, оскільки їхня легітимність має релігійну або навіть божественну основу й не є фікцією демократичної підтримки, як було у випадку з арабськими президентами, їхнє правління менше викликає сумнів.
Більш того, на відміну від арабських «республік» — всі вони виникли після «соціалістичних» революцій або військових переворотів і обіцяли процвітання і соціальну справедливість, а закінчувалися корумпованими репресивними режимами, — монархії регіону ніколи не передрікали Утопії. Всі такі обіцянки в історії закінчувалися або воротами Гулага, або, як в Єгипті й Тунісі, скиданням уряду обдуреними народними масами. Ні в одній із арабських монархій протестуючі не вимагали голови короля, їхні вимоги — обмежити абсолютну владу, а не покласти край монархії.
На революційну карту також впливає позиція щодо Заходу. Сумний урок брехливості Заходу щодо демократичних реформ в арабському світі, який пощастило побачити Сирії й Ірану, полягає в тому, що прозахідні помірковані лідери, які поступилися продемократичним протестуючим, закінчували тим, що їх усували, тоді як ті, які жорстоко розправлялися зі своїми опонентами, продовжують залишатися при владі. Захід, врешті-решт, ніколи не чинив сильного тиску на будь-який арабський режим, аби той впроваджував реформи, і покинув своїх авторитарних клієнтів у Тунісі й Єгипті лише після того, як вони не змогли вирвати паростки революції. Урок полягає в тому, що Захід співіснуватиме з тиранією за умови, що вона поспішно й ефективно проводитиме репресії.
Сполучені Штати, зокрема, були толерантнішими до репресій щодо демократичних рухів в країнах Затоки, чим в Єгипті, Тунісі або Лівії. Позаяк у Затоці для США питання полягає не в протистоянні демократії проти автократії, це один із очолюваних Іраном альянсів шиїтів проти сунітських прозахідних священних режимів.
Враховуючи безумну боязнь іранського впливу, рухи за демократію в Бахрейні й Саудівській Аравії приречені задихнутися при мовчазному потуранні США. Очолюване Саудівською Аравією втручання в Бахрейн спрямоване на приборкання спроб Ірану досягти успіху в регіоні на хвилі шиїтських повстань.
Насправді, повстання шиїтської більшості в Бахрейні стало зараз боротьбою за регіональну перевагу між Іраном і підтримуваними США сунітськими монархіями країн Затоки. Навіть Туреччина, союзник Ірану, чий прем’єр-міністр Реджеп Тайїп Ердоган різко критикував військове втручання проти Лівії й накинувся на Захід за те, що той розглядає регіон як «поле для нафтових воєн на десятиліття», — закликав Іран обмежити свою войовничу риторику під час кризи в Бахрейні.
Імунітет саудівської монархії проти тиску США, що закликають до демократичних реформ, багато в чому зобов’язаний страху перед «шиїтським півмісяцем», який кидає тінь на Затоку, з Іраном на чолі. Насправді, Саудівська Аравія розглядає політичні повноваження шиїтської більшості як катастрофу історичного масштабу, погляд, доведений відвертою підтримкою Іраком іранського задуму в Затоці. Прем’єр-міністр Нуарі аль-Малік приєднався до іранського хору проти «інтервенції сунітських сил в сусідню державу». Йому вторили могутній шиїтський лідер Іраку Мухтада эль-Садр і верховний священнослужитель Іраку Аятолла Алі Систані, які переконували Бахрейн звільнитися від «іноземних сил».
Стало модним звинувачувати Захід в перипетіях арабської демократизації. Та історичні переломні моменти ніколи не характеризувалися легким вибором, і людські помилки формували результат частіше, ніж людська аморальність. У своєму чудовому марші до громадянських свобод арабські народи мусять зіткнутися зі вступним іспитом, властивим будь-якій демократії, навіть початковій: усвідомлення відповідальності за наслідки рішень.
Шломо БЕН АМІ — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю, в даний час є віце-президентом Міжнародного центру за мир в Толедо й автором книги «Шрами війни і рани світу: ізраїльсько-арабська трагедія».
