Багаття, нещодавно розведене активістами новоствореного руху «Наши» в подвір’ї резиденції президента Росії в Завидовому, освітило не стільки стурбованість керівництва країни можливістю повторення помаранчевих та інших кольорових революцій на російському ґрунті, скільки уміння чиновницького апарату скористатися цією стурбованістю для освоєння фінансового ресурсу. «Идущие вместе» виявилися проектом мертвонародженим, який викликає насмішки преси та громадськості, безглуздим у своєму головному діянні, що запам’яталося — відчайдушно-безглуздій боротьбі з російськими письменниками-авангардистами, які використали «Идущих» як безкоштовних рекламних агентів. Що ж, місце «Идущих» зайняли «Наши», до того ж їхній організатор — той самий дрібний чиновник президентської адміністрації, якому було доручено попередню невдачу — і не став приховувати, що цей рух — своєрідне попередження тим, хто захоче створити в Росії «Отпор», «Кмару», «Пору» чи що-небудь подібне, що робить замах на її величність владу зі всією силою молодого максималізму.
Тим часом, що б не думати про «Пору» чи «Отпор», а активісти цих організацій — люди, які вірять. Такими були комсомольці двадцятих років — ми, ті хто набагато краще знає про суть ідеології, якій вони служили, можемо вважати їх недалекими й обдуреними, але переконати цих людей у тому, що вони не служили ідеалам, не зможе ніхто. Я добре це пам’ятаю на прикладі власної сім’ї: внук завзятої київської піонервожатої 30-х, я не розумів, як у моїй тітці вживається тверезе ставлення до життя та благоговійне до власної комсомольської юності — так що книжку «Піонерія України» досі зберігаю на згадку про ту беззавітну віру… Ось те саме — з «Кмарою» чи «Порою» — нехай вони завтра розчаруються в сьогоднішніх кумирах, але навряд чи розчаруються у вчорашніх ідеалах. І, знову-таки, ми можемо звинувачувати учасників цих рухів у наївності, в тому, що вони стали пішаками в чужій грі, в тому, що допомогли прийти до влади політикам аж ніяк не занепокоєним майбутнім своєї країни. Тільки вони скажуть, що аж ніяк не мали наміру когось приводити до влади, а просто хотіли розбудити суспільство. І в цьому була їхня сила. І за це їх поважали. І не випадково політичні амбіції «Кмари» чи «Пори» були такими, які зустрілися суспільством із неприхованим здивуванням і навіть призвели — в Україні, наприклад — до розколу в самих рухах. Хлопці явно не сиділи і не прораховували: ось тут у наметах посидимо, а там і в Верховну Раду за «бабками»…
А «Наши» — це споживання ресурсу. В Москву привезли, на Селігер звозили, може, й за кордон вдасться… Адже ці хлопці й можливості іншої не мають! Це — в рядових. У керівників — свої резони, свої потоки. Свої амбіції та плани на майбутнє. Це не ідеали. Це голий розрахунок. Розрахунок не буває відчайдушним. Він нічого не штурмує, нікого не захищає грудьми і не кидається на амбразури. Він — калькулятор.
Загалом, який Ленін, такі й діти. Це Воїслав Коштуніца, Михаїл Саакашвілі чи Віктор Ющенко носять маски ідеалістів — тому й молодіжні рухи такі, й найменша спроба політика вибратися з маскарадно-романтичного костюма викликає суспільний жах, як, наприклад, у нещодавній історії з шикуючим сином українського президента. А Володимир Путін — прагматик. І «Наши» — прагматики. Ніхто нікому не допоможе, тому що ніхто нікому не потрібен. У Завидовому була зустріч декорацій. І багаття було намальованим, як в комірчині в тата Карло, хоч його й показували по телевізору…
