Балканський півострів опинився на межі чергової війни. У македонської влади увірвався терпець після вилазок албанських екстремістських угруповань. Президент Борис Трайковськи пообіцяв, що жодних переговорів з екстремістами не буде, натомість вони будуть ліквідовані. Агентства повідомляють, що в результаті початку операції македонської поліції вже є перші жертви.
Україна з початку конфлікту вже кілька разів офіційно заявляла, що повністю підтримує дії македонського уряду, спрямовані на припинення екстремізму. Під головуванням України Рада Безпеки ООН ухвалила 21 березня резолюцію стосовно подій в регіоні. Повідомляється також, що Україна, реагуючи на прохання македонської влади про надання допомоги, передає Скоп’є чотири гелікоптери МІ-8 з 14-го окремого вертолітного загону Збройних сил. Машини вже перебазовано до Македонії, українські фахівці проводять навчання македонських пілотів та технічних спеціалістів. Мабуть, якби подібна дипломатична активність мала місце і в минулому, Україна б мала набагато більше можливостей співробітництва з балканськими країнами, ніж зараз. І, можливо, дещо більш міцні позиції на міжнародній арені.
Македонське керівництво отримало цього разу моральну підтримку з боку ООН і НАТО. Екстремістів закликали скласти зброю та розійтися по домівках лідери косовських албанців (які ще нещодавно воювали проти Югославії і яких у Косово фактично підтримував Захід). Можливо, на якийсь час це справить враження.
З іншого боку, поки що не видно жодних зусиль міжнародного співтовариства, яке б нарешті замислилося над своїми помилками в балканській політиці (останнім прикладом було Косово) й запропонувало реальні заходи з тим, щоб раз і назавжди покінчити з «балканським вузлом» як джерелом постійної нестабільності.
Тому історичний екскурс видається необхідним. Тим більше що сьогоднішня Україна бере активну участь у миротворчих зусиллях, і Балкани розташовані зовсім поруч з українськими кордонами.
Криваві й трагічні події останніх років на Балканах, що приголомшили своєю дикістю й зовнішньою невідповідністю часу (кінець XX століття) й місцю (Європа), виявляється, є всього лише дещо видозміненим варіантом подій, які вже відбувалися в цьому регіоні.
Впродовж усього ХХ століття Балканський півострів був місцем зіткнення інтересів «великих» держав, військово-політичних угруповань і блоків. «Східне питання», суть якого полягала у вигнанні турків з території «старого» континенту, а також у протистоянні, з одного боку, германсько-романського, з другого — слов’янського елементів, будучи переведеним зі сфери теорії в площину практичних дій під час Балканських воєн 1912— 1913 рр., на багато десятиріч перетворило територію півострова на зону підвищеної конфліктності й надзвичайно хиткої рівноваги.
Події Першої світової війни ще більше ускладнили ситуацію на Балканах і навколо них. Система мирних договорів, підписаних у рамках Паризької конференції впродовж 1919—1920 років, на якийсь час узаконила штучно визначені «великими» державами кордони між державами півострова, загнавши вглиб наявні протиріччя й породивши нові конфліктні вузли.
Практично всі балканські країни сприйняли нову світобудову й нові кордони як несправедливі, такі, що не враховують інтересів кожної з них і до того ж нав’язані силою. Ніхто з великих гравців європейської та світової політики не думав про долю Болгарії, Королівства сербів, хорватів, словенців та їхніх сусідів.
Режим найбільшого сприяння отримала Сербія, як держава, що зробила помітний внесок в успіх Антанти, яка перемогла. Територіальні й інші надбання Сербії виявилися найзначнішими не лише на Балканах, а й в Європі загалом. Ця обставина, щоправда, мала свої як позитивні, так і негативні сторони: збільшення території Сербії й нової держави, що виникла на її основі після війни, — Королівства сербів, хорватів, словенців — здійснювалося за рахунок сусідніх країн, внаслідок чого практично всі сусіди Белграда мали до нього територіальні претензії, а отже й приховану на час неприязнь.
«Версальську» Європу створювали, виходячи зі своїх національних, геополітичних і геостратегічних інтересів, Франція, яка до початку 30-х років відігравала в Південно-Східній Європі провідну роль, Велика Британія й США. Австро-Угорщина припинила своє існування. Німеччину перемогли. Росія сама себе поїдала в боях громадянської війни й боротьбі за встановлення нового ладу. Чергова зміна співвідношення сил на європейській політичній сцені, пов’язана з тріумфальним поверненням на неї Німеччини й посиленням ролі СРСР, знову поставила «балканську» проблему на порядок денний.
В якийсь момент для керівництва нацистської Німеччини, яке повірило в реальність своєї мрії про «світове» панування, Балкани перетворилися на ключовий елемент нового європейського порядку.
При цьому, якщо для всіх інших держав півострова німецьке керівництво вважало за достатнє запровадження профашистських режимів, то Королівство Югославія німці вирішили розчленувати, окупувавши значну частину його території й створивши на другій частині маріонеткову «Незалежну державу Хорватію».
На зміну «версальській» Європі після завершення Другої світової війни прийшла Європа «ялтинська». Югославії знову «пощастило» опинитися в таборі тріумфаторів.
Відносний спокій на Балканах після 1945 року підтримувався за рахунок балансу інтересів, досягнутого в регіоні двома блоками, що протистояли на арені «холодної війни». З шести країн на півострові дві увійшли до складу НАТО (Греція й Туреччина), дві приєдналися до Варшавського договору (Болгарія, Румунія), дві (СФРЮ, Албанія) після певних коливань у перші післявоєнні роки стали прихильниками політики нейтралітету, а потім виступили в ролі «третьої» сили. Балканський півострів перетворився на «буферну» зону між західним і східним світами.
1991 року «друга» Югославія — СФРЮ, — наслідок Другої світової війни й Ялти, зазнала долі Югославії «першої» — Королівства сербів, хорватів, словенців, — яка з’явилася на світ після Першої світової. На її руїнах відродилася до життя Югославія «третя» — Союзна Республіка Югославія (СРЮ), яка існує й досі. Щоправда, подальша доля нової держави, що об’єднала у своєму складі низку народів колишньої СФРЮ (серби, чорногорці, угорці Воєводини, албанці Косово), незрозуміла. При цьому тенденція до подальшого дроблення територій зберігається й понині, тоді як на початку минулого століття домінуючою була тенденція до об’єднання. Приклад Македонії, де розгорнулися всім відомі події (зіткнення між армією й албанськими бойовиками), актуальний і підтверджує сказане вище.
Ще однією з відмінностей сьогоднішньої ситуації — крім принципово нових зразків озброєння й телетрансляцій бойових дій — є наявність на карті півострова областей і цілих держав, що перебувають під юридично оформленим або ж фактичним міжнародним управлінням з присутністю на їхній території іноземних військових контингентів (Косово й Метохія, Боснія та Герцеговина, Македонія). Це, мабуть, можна було б вважати прикметою нового часу й нового світового порядку. Хоча, з другого боку, свого часу в Боснії Австро-Угорщина з’явилася теж як «міжнародний управитель», покликаний захистити якісь «найголовніші» для цієї епохи цінності...
...Впродовж усього XX століття «великі» держави, опинившись біля керма європейського та світового політичного процесу, чомусь відразу ж робили спроби здійснити на Балканах «об’єднувальні» проекти. Далекого від нас 1916 року англійці схилялися до того, щоб піти на створення на півострові декількох державних утворень, але «в складі оновленої та демократизованої» Австро-Угорщини. Після закінчення Першої світової війни комуністи балканських країн планували об’єднатися в «Балканську соціалістичну республіку». Побоюючись Німеччини, Франція в 30-ті роки робила зусилля створити Балканський союз на базі Малої Антанти (Югославія, Чехословаччина, Румунія), зумівши на певний час добитися підписання Балканського пакту (Греція, Румунія, Югославія, Туреччина). Спроби аналогічного характеру робили в подальші роки спочатку Німеччина, а потім — Велика Британія, США і, з іншого боку, СРСР.
Сьогодні на Балканському півострові також з’явилися нові «інтегратори» з числа провідних гравців світової політики. Нині є декілька інтеграційних проектів. Є американська ініціатива — 5ЕСІ, є план, розроблений Європейським Союзом, — так званий Роямонський процес, що переріс останніми роками в Пакт стабільності Південно-Східної Європи. Є, крім того, ініціативи, що походять від самих країн регіону й субрегіону. Країнам півдня й сходу «старого» континенту на їхньому шляху в загальноєвропейський політичний та економічний простір пропонується головним чином регіональний підхід. Інтеграція в Європу для кожної окремої країни виявляється практично неможливою (за рідкісним винятком). Їх чекають у «європейському домі» лише всіх разом. Або не чекають взагалі.
