Але він перший не тільки і не стільки тому. Він — перший
професійний політик, який став главою ізраїльського уряду. Галерея попередників
Нетаньягу переповнена історичними особистостями, ветеранами сіонізму, готовими
життям — не те щоб там кар’єрою! — пожертвувати заради самої ідеї єврейської
держави. Жорсткий і зворушливий Давид Бен-Гуріон, рішуча й ніжна «бабуся»
Ізраїлю Голда Меїр, елегантний і схвильований Моше Шарет, лютий і непередбачуваний
Менахем Бегін, мужній і чесний Іцхак Рабин… Життєвий досвід кожного або
майже кожного з цих людей — це роки вигнання, це спори до хрипоти, це війни,
це Ізраїль із чистого аркуша пустелі… Екстремальне життя воюючої держави
перетворювало вихідців із містечок на досвідчених лідерів і стратегів,
партнерів Ейзенхауера, де Голля або Хрущова. Профспілкових лідерів — на
полководців. Генералів — на миротворців.
Найцікавіше в Нетаньягу — що він не такий. У нього звичайна
біографія юнака, який народився в країні, що відбулася, який мріяв про
політичну кар’єру й зробив її. Скучна біографія, яку нічого переказувати.
В нас би сказали — комсомольська. Давид Бен-Гуріон мріяв колись про те,
щоб у євреїв було все, як у інших народів — свої поліцейські, свої злодії,
свої повії. Тепер нарешті є нормальний прем’єр-міністр, який прожив зі
своєю країною життя. Ізраїль відбувся!
Нетаньягу отримав владу в невдячний час. Якщо батьки-фундатори
Ізраїлю вважали, що необхідно будь-якою ціною проголосити державу — а там
уже вона відіб’ється від ворогів, то батьки мирного процесу діяли за тією
ж, нерідко ірраціональною, далекою від політичних канонів логікою віри
в майбутнє, що йде від сердець. Загибель Рабина вперше поставила цю логіку
під сумнів, уперше ясно продемонструвала розкол колись монолітного суспільства.
Нетаньягу виявився вельми зручною перехідною фігурою в час, коли мирний
процес не можна було припиняти, але не можна було й продовжувати, соціальні
програми підтримки пострадянської алії, що звалилася як сніг на голову,
не можна було збільшувати, але не можна було й зменшувати, з американським
бажанням миротворства треба було рахуватися, але йому не можна було й потурати…
Бібі, якого, незважаючи на його дипломатичну кар’єру, нерідко порівнювали
з бульдозером, маневрував як міг — але бульдозеру важко розвертатися, й
у ході чергового маневру Нетаньягу нерідко втрачав друзів, соратників,
партнерів по різношерстій коаліції, дратував американців, арабів і виводив
із себе ізраїльтян — одночасно! Але він продовжив період вибору для своєї
країни, що так до кінця й не визначилася з майбутнім зовнішньополітичним
курсом, він дав можливість суспільству з розколотого надвоє моноліту перетворитися
на калейдоскоп думок, сумнівів і амбіцій… Калейдоскоп — набагато краще,
ніж два шматки граніту… Насправді Нетаньягу, перемоги якого багато хто
боявся в травні 1996 року, виявився непоганим перехідним прем’єром для
Ізраїлю.
Але — саме перехідним.
Бо час приймати рішення все одно настає: рішення ізраїльського парламенту
про дострокові вибори стало непоганим доказом цього. І якщо Беньяміну Нетаньягу
вдасться перемогти на цих виборах і залишитися прем’єр-міністром, ми його
не впізнаємо: це буде зовсім інший політик. Більш рішучий і більш творчий,
менш кон’юнктурний і не схильний до випадкових впливів і, звісно, набагато
більш досвідчений — словом, перший ізраїльський прем’єр нового тисячоліття…
Попереднє все-таки виявилося для єврейського народу дуже насиченим…
