Китай довго та настирливо домагався права прийому Олімпійських iгор цього року. Тисячі китайців практично танцювали на вулицях, коли було прийнято рішення про проведення ігор у Пекіні. Це стало хорошою можливістю для китайців показати світу, наскільки вони та їхня країна просунулися в своєму розвитку.
Не знаю, чи є в мандаринській говірці китайської мови еквівалент фразі «Будь обережним у своїх мріях», але якщо все ж таки є, то ця фраза повністю відповідає ситуації. До Китаю прикута увага світової громадськості, але не така, на яку очікувалося. Зовсім навпаки, Китай перебуває під інтенсивним міжнародним контролем по всім напрямкам його політики відносно Тибету, дотримання прав людини, безпеки товарів до курсу національної валюти, його політики в Судані та глобальної зміни клімату. Те, що передбачалось як свято, на ділі виявилося критичним аналізом.
Швидше за усе, ряд впливових світових лідерів, у тому числі прем’єр-міністр Великої Британії Гордон Браун, канцлер ФРН Ангела Меркель, Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун не братимуть участі в церемонії відкриття. Деякі відомі американські політики висловилися за бойкот. Глави інших держав, у тому числі президент Франції Саркозі, зайняли вичікувальну позицію.
Китай, звичайно, заслуговує критики в різних сферах внутрішньої та зовнішньої політики. Однак тиск на Китай є необґрунтованим. З одного боку, повністю ігноруються всі результати, яких країні вдалося досягти, з іншого боку, виникає ризик виникнення наслідків, які не співпадають із очікуваннями критиків.
Переглядаються наступні перспективи. Сучасному Китаю всього 60 років. Його економічне зростання було й залишається дійсно разючим. Мільйони китайців удалося вивести з бідності. Безсумнівно, економічне зростання Китаю має бути визнано одним з найвидатніших за всю історію досягнень щодо скорочення бідності.
Китай не тільки став багатшим, але також він став більш відкритим, у порівнянні з ерою Мао. Громадянське суспільство зростає. Зараз нараховується більше ніж 300 тисяч неурядових організацій. За даними офіційної статистики, в 2005 році відбулося більше ніж 85 тисяч публічних виступів із протестами (можливо, з кожним наступним роком ця кількість збільшуватиметься) у зв’язку з корупцією, стосовно охорони здоров’я, навколишнього середовища та землекористування. Навіть недавній землетрус у Сичуань показав, як змінюється політика Китаю. Було дозволено фотографувати. Можна було побачити й почути найвище керівництво країни.
Крім того, є ряд чинників, які підтверджують розвиток китайської міжнародної політики. Китай зіграв корисну роль у стимулюванні Північної Кореї до співпраці з вимогою обмеження її ядерних можливостей. У Судані, відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН, Китай узяв участь у міжнародній операції та відправив 315 інженерів до контингенту союзних миротворчих сил ООН та країн Африки.
Проте ніщо з вищезгаданого не вибачає й не виправдовує недоліків у внутрішній та зовнішній політиці Китаю, яких досить багато. Однак реальність не є одномірною. Зміни в Китаї в багатьох сферах відбуваються в сторону покращення й подальші зміни в правильному напрямі навряд чи можуть бути результатом політики ізоляції або застосування відносно Китаю санкцій.
Якщо ми хочемо, щоб Китай став повноправним учасником та зацікавленою стороною міжнародної системи, то цього можна досягти шляхом інтегрування Китаю в світові організації. Китаю необхідно показати, які він отримає переваги від такого вступу та який збиток він понесе, якщо не буде входити до числа країн, що визначають політику й підтримують сучасні міжнародні організації.
Ми повинні домагатися інтеграції Китаю та розглядати це питання з точки зору своїх інтересів. Глобалізація світової спільноти вимагає глобальних реакцій на глобальні проблеми, що буде неможливо без участі країни, яка має площу, добробут та населення Китаю. Припинення поширення ядерної зброї, стимулювання більш раціонального використання енергії, вживання заходів у зв’язку із зміною клімату, розвиток відкритої світової економіки та інші питання вимагають участі Китаю, навіть співпраці з ним, якщо ми не хочемо, щоб глобалізація розтрощила всіх нас.
Одним із корисних кроків із нашого боку є припинення анахронізму на запрошення лідерів основних розвинених індустріальних країн на щорічні зустрічі країн «Великої вісімки» без залучення до них Китаю (Індії або Бразилії).
Інтеграція Китаю може бути успішною, якщо Китай та його лідери будуть достатньо відкритими для неї. Соціалізм та комунізм більше не користуються такою підтримкою, як це було раніше. Матеріалізм та стимулювання споживчого інтересу не можуть бути заміною політичним або релігійним свободам, які жорстко обмежені. Націоналізм може легко заповнити пустоту, що утворилася. Це дуже небезпечно. Як показує історія, багато з лідерів, які дозволяли або стимулювали непомірний націоналізм, дуже часто самі потрапляли в його пастку.
Це підтверджує необхідність не тільки контролювати націоналізм, але й надавати більше політичної та релігійної свободи, щоб забезпечити появу в китайському суспільстві альтернативних джерел законності й лояльності, крім економічного розвитку. В основному Китай повинен зробити це самостійно, для себе. Сторонні спостерігачі можуть і повинні висловлювати свої думки, але, в основному, в приватному порядку, не говорячи нічого та не роблячи жодних дій, що можуть привести до появи націоналізму, якому ми б хотіли перешкодити.
Все це повертає нас до подій поточного літа в Пекіні. Китай повинен показати повагу прав людини та дозволити журналістам висвітлювати події. Замість того, щоб бойкотувати Пекін, світові лідери повинні прийняти Олімпійські ігри та можливості, які вони надають. Олімпійські ігри — це захід, на якому приватні особи та країни змагаються один з одним відповідно до певних правил. Саме цього ми й чекаємо від Китаю в XXI столітті.
Річард ХААС — колишній директор Відділу стратегічного планування держдепартаменту США, нині президент Ради з міжнародних відносин.
