Парадокс, але при, м’яко кажучи, прохолодних політичних відносинах з ЄС, економічно Білорусь пов’язана з ним тісніше, ніж Україна. На країни ЄС припадає 46% білоруського експорту (в України — 34%). Більш того, Білорусь експортує вже готову продукцію, а не сировину. І це, зрозуміло, тільки ускладнює завдання просування на зовнішні ринки. «Мікропроцесори продати важче, ніж нафту. А нафти в Білорусі немає», — посміхається міністр закордонних справ Білорусі Сергій Мартинов. Водночас, країна відкрита для іноземного бізнесу. Прем’єр-міністр Сергій Сидорський оголосив, що невдовзі Білорусь увійде у 30 країн із найсприятливішим кліматом для інвестицій. Наочно це видно на бренді відомих іще в СРСР мінських годинників «Луч» — тепер поруч із назвою швейцарський хрест, бо 49% акцій продано туди. Водночас, інвестори усвідомлюють, що Білорусь — соціальна держава, тому готові виконати і це зобов’язання. Компанія Fishman Group інвестує за 5 років мільярд доларів, побудувавши торгівельний центр і будівельний комбінат. Водночас, вона побудує і визначений угодою обсяг соціального житла.
Білоруські можновладці не вживають (не знають?) таких слів, як амбіція і виклик. Говорять про проблеми. Найбільша зараз — ціна на енергоносії. «Минулого року заплатили мільйон доларів за паливо і електрику, — розповідає Микола Радоман, керівник господарства «Снов» на Мінщині. — Тепер дивимося, щоб жодна лампочка зайвого не горіла. І на нові технології від науки чекаємо». Кожне господарство в Білорусі працює з науково-дослідними інститутами. «На зборах із головами сільрад, старійшинами і мешканцями сіл вирішуємо, до якої години вночі буде горіти ліхтар на вулиці», — розповідає про боротьбу за заощадження енергії голова Мінської облради Світлана Герасимович.
Глобальна продовольча криза, хоча і відкриває нові можливості для білоруського експорту, може позначитися і на внутрішньому ринку — тоді доведеться піднімати ціни. Наразі, за моїми підрахунками, молоко коштує вдвічі дешевше, ціни на вищі сорти ковбас на пару гривень дешевші, картопля — до півтори гривні, морква — дві з половиною (остання до того, що ціна на моркву нещодавно була предметом чергової сварки наших президента і прем’єра).
ДЕРЖАВА-НЯНЬКА
За конституцією Білорусь — соціальна держава. Я б визначив її хоч і науковим, але водночас дуже промовистою назвою — «держава-нянька» (журналіст О.Карпець не погодився із моїм визначенням у попередній публікації білоруського устрою як «молочного соціалізму» і пропонує «державний капіталізм із людським обличчям»). Білоруська держава опікується громадянином від народження і до того, як цього громадянина проводять в останню путь. І навіть в якому стані буде його останній притулок. Та ж сільська рада не забуде, бо має на це і кошти, а головне — сумління.
Катехізис кожного чиновника — це кілька десятків так званих «соціальних стандартів», визначених законом. Згідно з ними, кожен громадянин незалежно від місця проживання отримує гарантований і безкоштовний мінімум соціальних благ: чиста вода, опалення, газифікація, вуличне освітлення і стан вулиці... Цими соціальними стандартами визначено кількість шкіл, дитсадків, поліклінік, кінотеатрів і бібліотек, служб побуту і т.д. на певну кількість населення. І всі села та міста мають дотримуватися цих стандартів. Простіше кажучи, люди не повинні бути чогось позбавлені через те, що живуть хай навіть у найвіддаленішому від райцентру хуторці. Навіть туди двічі на день ходитиме автобус, приїде автолавка, а зв’язок забезпечить швидку і безвідмовну доставку хворого до оснащеної за останнім словом операційної в обласному центрі...
Від України Білорусь разюче відрізняється гарними дорогами і просто зразковою чистотою, якщо не сказати, стерильною. На кожному кроці бригади прибиральників, які метуть, чистять і висаджують квіти. Не так давно президент Лукашенко по радію на всю республіку дав суворого дрозда місту Бобруйськ, бо побачив там, як він висловився, «свинюшник». Відгукнулося аж протестом із Ізраїлю — за народне прислів’я, як зараз кажуть, не вельми політкоректне. Я проїхав Бобруйськом. Певно, критика подіяла, бо затишне місто акуратністю не поступається ні столиці, ні будь-якому іншому місту, містечку і селищу. Закон чистоти в Білорусі єдиний для всіх. Господаря і приватної садиби переконають тримати у належному стані свою територію, а стареньким — допоможуть навести лад. «Виховання красою», — пояснює начальник управління ідеологічної роботи Мінського облвиконкому Тетяна Дедух (уродженка України). І результат є. Гуляти тим же Мінськом — дійсно, задоволення. Білоруси ввічливі й доброзичливі. Вони не користуються у спілкуванні для дохідливості співрозмовнику і вираження емоцій, даруйте, матюками. У центрі на вулиці Леніна дівчата-фотографи з модельками роблять фотосесію для журналу мод. Для зйомок на Хрещатику їм би знадобилася охорона, аби зіваки їм не заважали сальними коментарями, щедро обдаючи їх пивним перегаром. А в Мінську — жодних проблем. У білорусів немає звички прогулюватися із пляшкою пива в руці, тим більше, пити його в метро чи автобусі. Хоча це не заборонено. Але не прийнято, тобто громадська мораль зупиняє. Я помітив — той, хто не хоче посидіти за цим заняттям у кафе, іде з пляшкою подалі з людських очей.
Якою не загрозливою може здатися для когось наявність чиновників з ідеології, в обов’язки такого політкомісара області чи району зовсім не входить пропаганда особи президента чи губернатора. Портрети Лукашенка — тільки в кабінетах. І ніде на вулицях не побачити бігборду з його зображенням та, скажімо, як у нас, президентськими «соціальними ініціативами». Микола Кудравець, заступник голови Пружанського райвиконкому з ідеологічно-виховної роботи так пояснює свої поточні завдання: «Усі школярі району отримують гаряче харчування. Для молодших класів воно безкоштовне, а за інших батьки вносять помірну плату. Тепер ми працюємо над тим, щоб урізноманітнити шкільне меню та вітамінізувати його свіжими соками, салатами, фруктами».
Якщо в білорусі влада і насаджує культ, то це не культ особи, а культ спорту і культури. Лукашенко, як відомо, затятий хокеїст і навіть має свою президентську команду. Оскільки в країні проголосили Рік здоров’я, то приклад показують ті ж чиновники, які у вихідні їдуть не на дачі, а на численні спортивні майданчики. Після обласних центрів льодові палаци для хокею і фігурного катання будують у райцентрах, а у великих містах перейшли до будівництва водних каналів для греблі олімпійського зразка. Днями побачив по телебаченню, як один відомий депутат, колись «ватажок Майдану», перейнявшись пропагандою здорового способу життя, у компанії дівиць, м’яко кажучи, не-ангелів, проголошував, що катання на ковзанах має стати патріотичним обов’язком українця. Він не уточнив, де саме, а головне, у скільки обійдеться українцю виконання цього обов’язку. А от в районному центрі Пружани близько 400 дітей займаються хокеєм і фігурним катанням безкоштовно. Навіть форму, ковзани і хокейне спорядження їм безкоштовно видала влада. Дітей із сіл до палацу привозять автобусами. Дорослі ж можуть кататися за символічну плату, а сам палац відкритий з 8-ої ранку до 11-ої вечора цілий рік.
Словом, не дає білоруська держава-нянька спокою громадянам навіть після чесно відпрацьованого робочого дня. У тому ж агромістечку по кілька самодіяльних ансамблів, гуртків народної творчості й власний драмтеатр. Змагаються між собою на районних оглядах, райони змагаються з районами, обласна делегація їде в столицю. «Згідно розпорядження президента кожна область має влаштувати творчий звіт у столиці. Нам випало бути першими, — задоволено розповідає голова Брестського облвиконкому Костянтин Сумар. — І планку ми підняли високу». Ну, а щорічне свято врожаю «Дожинки» — це і виставка досягнень народного господарства, і білоруський карнавал, до якого всі готуються цілий рік.
Примушує білоруська держава громадянина та убезпечувати власне життя на автодорогах. ДАІ всім безкоштовно роздає люмінесцентні флікери — їх зобов’язані носити у вечірній час пішоходи та велосипедисти на дорогах. І начальник районного ДАІ через газету звертається до свідомості мешканців і попереджає, що за ігнорування цього правила — штраф.
Поведінка на автодорогах, культура водіння у білорусів — теж нам на заздрість. Геть усі ретельно дотримуються правил. Чиновники Брестського облвиконкому, коли везли мене на зустріч із губернатором, одразу за знаком — обмеження швидкості до 40 км за годину — швидкість збавляють до вказаної, попри те, що вже спізнюємося. Звісно, порушення і ДТП бувають — я за всю подорож одне таки побачив. Історія про те, як свідомий автолюбитель, угледівши п’яного водія, повідомив ДАІ й особисто переслідував порушника до затримання, стала загальнонаціональною новиною. Свідомий громадянин отримав від ДАІ подарунок, а порушник — штраф на дві тисячі доларів. Автоінспектори службу несуть справно — всі офіцери, а зарплатня складає майже 450 доларів.
Ну, а що роблять з тими, хто, як у відомій пісні, «деінде чесно жити не хоче»? Керівник районної міліції у Пружанах у газетній статті пропонує відновити у Кримінальному кодексі статтю за дармоїдство, оскільки 80% злочинів у районі (крадіжки особистого майна, хуліганство) здійснюють ніде не працюючі особи. Нещодавно вступив у дію закон, за яким батьків, позбавлених батьківських прав, примусово працевлаштовують (а перед тим і пролікують), щоб вони компенсували державі видатки на утримання їхніх дітей у дитбудинках.
Заохочує держава і приватну ініціативу. Тим, хто збирається подорожувати Білоруссю, пораджу через Інтернет обрати для ночівлі агросадиби — осередки зеленого туризму. Таких там уже більше ста. Анатолій і Лариса Ганки купили хутірець під Мінськом собі під дачу. Ось тут влада і запропонувала їм зайнятися зеленим туризмом. Банк дав кредит на п’ять років під 5% річних. І справа пішла — побудували котеджі, сауну, розчистили ставок, де навіть грязь виявилися цілющою. Влада забезпечила рекламу. І турист приїхав — про них дізналися не лише в Росії чи Польщі, а й у Швеції і Британії. Сім’я покаже фортепіано, під яке співав Шаляпін у Мінеральних Водах (теща звідти переїхала, і тепер до смаку туристам не лише білоруська, а й кавказька кухня) і... бандуру Юрія Андропова, яку, запевняв Анатолій, йому подарував син радянського генсека. Селяни несуть свіже молоко, сметану, масло, пропонують коней і велосипеди для прогулянок... Власник такої агросадиби платить за ліцензію на рік десь 15 доларів, жодних інших податків.
ДВІ СИСТЕМИ — ДВА СПОСОБИ ЖИТТЯ
«Веселі у вас там вибори», — ввічливо відгукувалися співрозмовники про недавні події в Києві. Українські телеканали в Білорусі дивляться всюди, оскільки мало не всі будинки оснащені супутниковими антенами. «Такої демократії, як в Україні, нам не треба, тим більше, американської, категорично стверджує губернатор Брестчини Костянтин Сумар. Демократія — це верховенство права, це, коли люди завтра житимуть не гірше, ніж сьогодні. Опозиція? Та їй у нас уже люди не вірять! Хоча ми і спілкуємося, разом чарку п’ємо на «Дожинках». Ось ми зараз будемо відзначати грамотами кращих журналістів області. Будуть і з опозиційних газет, але ті журналісти, які послідовно і професійно висвітлюють якусь проблему. Я сам про недоліки дізнаюся із газет, бо кожен метр в області не оглянеш. А тим, хто 2% поганого видає за всі 100%, наші люди уже не вірять! Тим більше тим, хто «лиже дупу» іноземній державі!».
«У нас двоє в комуністичній партії, ще двоє — в партії комуністів, ще двоє — в партії праці, — описує багатопартійність районного масштабу Олександр Корнюшкін, начальник ідеологічного управління Несвізького райвиконкому. — Коли свята влаштовуємо, вони там теж виступають».
Керівник господарства «Снов» на Мінщині Микола Радоман свої обов’язки депутата облради пояснює просто: «Щоб грошей із бюджету для району більше отримати. А коли людина прийде із скаргою, то я того торгаша, чи бездушного лікаря швидко до тями приведу!». Його порівняльний аналіз — не нашу користь: «Рідна тітка живе у Дніпропетровську на пенсію у 460 гривень, а все життя пропрацювала завідувачкою дитсадка. Живе у злиднях! Коли б не дача, з голоду вмерла! І ми з Білорусі їй змушені допомагати. Племінники на Полтавщині одружилися, так не можуть хату побудувати — якийсь хапуга раніше захопив державну землю і тепер божевільну ціну править! Я минулого року проїхав у вас до Судака на конференцію — міста не придбані, за вулицями ніхто не доглядає... Розшарування відбулося капітальне: купка багатіїв, трошки людей живе пристойно, а далі — злидні... Дякувати Богу і президенту, що ми вберегли село! А у вас все про НАТО-«шмато»...»
Гадаю, таке розлоге цитування виправдане, оскільки досі різких оцінок білоруського устрою з вуст вітчизняних політиків було досхочу — аж до візитів для передачі революційного досвіду. Ще три роки тому президент Ющенко у підписаному із колегою Джорджем Бушем «Порядку денному українсько-американських відносин на XXI століття» зобов’язався «просувати свободу в Білорусі». Цього року з’явився спільна президентська «Дорожня карта», за якою Ющенко і Буш взялися «поглиблювати демократію в Білорусі» — виходить, визнали, що демократія таки в Білорусі є... «Україна для нас — рідна держава, — таку, всупереч дипломатичним термінам, дає оцінку нашим відносинам міністр закордонних справ Білорусі Сергій Мартинов. — Ми розуміємо, що ініціатива таких заяв іде не з Києва, тому ставимося до цього... філософськи. У свою чергу, Білорусь ніколи і жодним чином не пробувала впливати на політичну ситуацію в Україні».
І тут важко не погодитися. Білорусь, дійсно, ніколи не прагнула експортувати свою модель. Та й нам, вважаю, на сьогодні немає чого запропонувати їй принадного.
Про те, якою бачиться політична ситуація в Білорусі опозиції, і на що розраховує ця політична сила у зв’язку з наступними виборами, читайте інтерв’ю з лідером Об’єднаної громадянської партії Білорусі Анатолієм Лебедко на стор.«СВIТОВI ДИСКУСIЇ»
