Цього тижня шістдесят років тому ОНН прийняла Загальну декларацію прав людини, перше міжнародне проголошення природженої гідності та рівних прав усіх людей. На сьогодні Загальна декларація прав залишається єдиною найважливішою відправною точкою в обговоренні етичних цінностей у національному, ідеологічному та культурному розділенні.
Проте, освічений погляд Декларації на індивідуальну свободу, соціальний захист, економічні можливості та обов’язки перед суспільством усе ще не виконано. Трагічним є те, що геноцид знову повторився, цього разу в Судані. Підвищена увага до питань безпеки після нападу на США у вересні 2001 року призвела до спроб надання легітимності застосуванню «надзвичайної інтерпретації» (передачі між країнами ув’язнених і підозрюваних без дотримання належної законної процедури), а також тортур.
Для жінок у всьому світі домашнє насильство та дискримінація на роботі є частиною повсякденного життя. Меншини страждають від презирства, дискримінації та насильства в розвинутих країнах і країнах, що розвиваються. Право на доступ до інформації обмежене для мільйонів людей за допомогою цензури і залякування засобів масової інформації.
Бідність — це наша найбільша ганьба. Майже мільярд дуже бідних людей, 20% усіх людей, щодня не можуть використати свої основні права на адекватне харчування і чисту воду. Доки існує величезна нерівність між багатими і бідними, ми не можемо заявляти про те, що ми робимо адекватні кроки в напрямку виконання амбіційних цілей, встановлених 60 років тому.
У міру того, як ми відзначаємо річницю, залишається питання, як захистити природжену гідність і рівні права всіх людей. Головна частина відповіді на це запитання полягає в більш ефективних системах підзвітності, щоб права визнавалися, а закони застосовувалися. Проте, якщо ми пильно розглянемо, що було зроблене за минулі 60 років — і що, незважаючи на всі наші зусилля, ми ще маємо здійснити — то стає зрозумілим, що цього буде недостатньо.
Найглибші проблеми дискримінації, пригноблення, несправедливості, неуцтва, експлуатації та злиднів не можна вирішити лише за допомогою закону чи поліції. Якщо ми хочемо забезпечити стійкість реформ і щоб вони дійсно захищали права людини, нам потрібні ефективні інститути управління.
Погано оснащені або корумповані інститути є первинною перешкодою для ефективного захисту і просування прав людини. За останні роки на боротьбу з бідністю в бідних країнах урядами, бізнесом і приватними благодійними організаціями було перераховано мільярди доларів. Мільйони людей поліпшили своє становище. Однак учасники цього процесу публічно визнали те, що без значного поліпшення інституційних можливостей, наприклад, добре оснащених і компетентних місцевих і національних систем охорони здоров’я, подальший поступ буде обмежено.
Подібним чином мільярди людей сьогодні не можуть скористатися своїми законними правами або захистити їх, оскільки судовій системі та системі застосування законів не вистачає узгодженості або ж їх позбавлено засобів. Зміна цієї ситуації потребує значних інвестицій у суди, судових службовців, поліцію, в’язничну систему, соціальні міністерства та парламенти, а також у національні інститути з захисту прав людини та інші офіційні органи контролю.
Немає нічого більш насущного в цю річницю, ніж спонукати наших лідерів усвідомити масштаб завдання і вжити стійких заходів зі створення інституційних можливостей для захисту прав людини, починаючи зі своїх власних країн. У міру того, як світові лідери поспішають вжити заходів проти поточної глобальної економічної кризи, може здатися нереалістичним закликати до таких великих і довготривалих інвестицій подібного штибу.
Незважаючи на важливість стабілізації міжнародних фінансових систем, це не вирішить більш широких проблем управління. Права людини не можуть бути забезпечені при відсутності ефективних інститутів. Коли суди та поліція корумповані, перезавантажені й неефективні, основні громадянські права порушуватимуться. Коли соціальним міністерствам не вистачає коштів, повноважень або кваліфікованих працівників, основні права на адекватні послуги охорони здоров’я, освіти та надання житла залишатимуться невиконаними.
Навіть у найбагатших державах, таких як США, ведеться боротьба з проведення насущних реформ своїх найважливіших соціальних інститутів, включаючи системи охорони здоров’я та освіти. Можете собі уявити, наскільки ускладнюється це завдання для країн, що розвиваються. Досягнення прогресу є великим випробуванням політичної зрілості. Проте, важливо пройти цей шлях, якщо ми хочемо здійснити ідею всезагальності прав.
За останній рік у складі «старійшин» — групи лідерів, створеної під натхненням Нельсона Мандели — ми попрацювали з рядом партнерських організацій, щоб за допомогою кампанії «у кожної людини є права» поширити цю ідею в світі. Завдяки колективним зусиллям, десятки тисяч людей — а також багато мільйонів через школи, громадські групи, профспілки та інші громадські організації — знову стали, або почали асоціювати себе як частину досягнення цілей Загальної декларації прав людини. Це залишає надію.
У нас є кращі можливості для поширення та вимоги справедливості, ніж у попередніх поколінь. У нас є глобальні цілі та спільні долі, які нас об’єднують. Сьогодні потрібне лідерство, ресурси, більш гостре почуття насущності та залучення до довготривалої роботи, щоб права Загальної декларації не лише визнавалися в усьому світі, але також і поважалися.
Мері РОБІНСОН — колишній президент Ірландії і колишній Високий комісар ООН із прав людини;
Десмонд Туту — почесний архієпископ Кейптауна і лауреат Нобелівської премії миру. Обидва є членами організації «The Elders» (Рада старійшин), www.theElders.org.
