Продовжуючи відкидати велику угоду з Тегераном, адміністрація Буша не робить нічого для того, щоб примусити Іран піти на значущі і довгострокові обмеження своїх ядерних розробок. У той час, як світ спостерігає за політичними маневрами з приводу поновлення переговорів щодо ядерної проблеми з Іраном — на цей раз, за участю США, — мало хто звертає увагу на більш масштабне змагання стратегічного характеру, що почалося між Сполученими Штатами Америки, Росією і Китаєм. Однак у результаті цими змаганнями буде наперед вирішений не лише напрямок ядерної діяльності Ірану, але й економічна, політична та військова роль Тегерану на Близькому Сході і за його межами. Результат залежить від того, які країни посядуть пануючі позиції в освоєнні величезних іранських запасів нафти і природного газу.
На жаль, своєю відмовою від укладення «великої угоди» з Іраном (а вона полягає у вирішенні вашингтонської стурбованості щодо іранської зброї масового знищення і підтримки цим режимом тероризму в обмін на гарантії безпеки з боку США, припинення санкцій і нормалізацію дипломатичних відносин) адміністрація Буша наближає провал власної ядерної дипломатії і прокладає дорогу Росії та Китаю в цьому великому стратегічному змаганні. Іран володіє другими в світі розвіданими запасами стандартної сирої нафти, поступаючись лише Саудівській Аравії, і посідає друге місце щодо запасів природного газу, віддаючи першість Росії. Відносно низький обсяг добування робить цю країну однією з небагатьох держав, спроможних у наступні десятиріччя істотно збільшити експорт нафти і газу. Оскільки в цей період часу світ все більше залежатиме в задоволенні своїх енергетичних потреб від Близького Сходу і країн колишнього Радянського Союзу, передбачуваний статус Ірану як вуглеводневої наддержави набуває ще більш важливого стратегічного значення. Додайте до цього його вигідне географічне розташування, населення майже в 70 мільйонів осіб (це найбільша країна на Близькому Сході), а також претензії на регіональне лідерство — і ви зрозумієте, що майбутню роль Ірану на світовій арені важко переоцінити. Однак для нарощування експорту енергоносіїв Ірану потрібні великі іноземні капіталовкладення і передові технології. За даними Міжнародної енергетичної агенції (International Energy Agency), протягом наступного чверть сторіччя сума таких інвестицій має становити, щонайменше, 160 мільярдів доларів. Звичайно, Вашингтон робить усе можливе, щоб заблокувати ці капіталовкладення. Він позбавляє американські енергосировинні компанії можливості займатися бізнесом у Ірані, а також загрожує європейським і японським компаніям штрафами та припиненням поставок американських комплектуючих. Ці заходи разом з репресивною іранською політикою, що відлякує іноземних інвесторів, мали свій вплив. Після відкриття Ісламською Республікою Іран свого нафтогазового сектора для іноземних енергосировинних компаній на початку 90-х років обсяг залучених туди європейських і японських інвестицій становив всього 15— 20 мільярдів доларів. А в зв’язку з виникненням ядерної проблеми Ірану перспективи істотного нарощування західних інвестицій практично випарувалися. Один високопоставлений іранський дипломат сказав мені цього місяця, що Іран більше не може «чекати Заходу», і сьогодні Тегеран шукає альтернативних інвесторів. В останні роки в ролі потенційного великомасштабного партнера виступає Китай. Але в той час як Пекін може надати капітали, його державні енергетичні компанії в технічному плані ненабагато випереджають іранські. Пройде не менше десяти років, перш ніж Китай зможе залатати всі технічні «проломи» Ірану. Саме тут своє слово може сказати Росія. Хоча російські енергетичні компанії не можуть запропонувати того ж рівня професійних знань, що й західні фірми в складних питаннях видобутку нафти зі старих іранських родовищ, вони протягом декількох років спроможні допомогти Ірану в освоєнні нових родовищ і, що більш важливо, в реалізації його величезного потенціалу газового експортера. Насправді, ці країни вже провели переговори про можливу «координацію» експорту іранського газу з російським державним гігантом нафтогазової галузі — компанією «Газпром». Іранські офіційні представники говорили мені, що їх уряд не вважає «Газпром» ідеальним партнером у порівнянні із західними компаніями, однак віддає перевагу такій угоді над застоєм, який триває. З російського погляду, ця угода має масу позитивних моментів. Багато фахівців газової галузі вважають, що вже через декілька років обсяги контрактних зобов’язань компанії перевищать її можливості щодо поставки газу на ринок. «Газпром» намагається закрити прорив закупівлями додаткових обсягів блакитного палива в середньоазіатських країнах, які повністю залежать від російських трубопроводів у питаннях експорту своєї нафти й газу. Але в той же час Сполучені Штати Америки намагаються допомогти цим колишнім радянським республікам у прокладанні трубопроводів, що перебувають поза зоною досяжності Москви. Кремль розглядає дані зусилля як спробу ізолювати і послабити Росію.
Російські офіційні особи й коментатори останнім часом скаржаться мені на «подвійні стандарти» американської політики. За їхніми словами, Вашингтон критикує Росію за централізацію влади, і, в той же час, не звертає уваги на диктаторські зловживання в Азербайджані, Казахстані та Туркменістані. Прихід російських енергетичних компаній до Ірану не лише допоможе реалізації зовнішньої енергетичної стратегії Москви, але й послабить ті, що нібито мають місце, спроби Америки підірвати російський вплив у Середній Азії. Разом Росія та Іран мають у своєму розпорядженні майже половину розвіданих світових запасів природного газу. Якщо ці країни почнуть координувати й узгоджувати свої ухвали з видобутку й продажу, вони зможуть впливати на світові газові ринки вдвічі ефективніше, ніж Саудівська Аравія сьогодні впливає на глобальний нафтовий ринок. А оскільки й Китай прагне зміцнити свої позиції в Ірані, виникають можливості для російсько-китайської співпраці в справі розробки іранських родовищ, а також у спільному протистоянні однобічному і, як вважають Москва і Пекін, надмірному впливу США на міжнародні справи. Діючи разом, Росія та Китай зміцняться в ролі провідних гравців у зоні Перської затоки, де Америка вже звикла до свого поки що незаперечного статусу гегемона.
На цьому тлі підхід адміністрації Буша до питань ядерної дипломатії щодо Ірану дрібний у плані стратегії. Ухвала про початок прямих переговорів із Тегераном породила масу заголовків у газетах. Однак насправді, це лише обмежена тактична поправка, націлена на запобігання ганебному краху в справі співпраці і координації зусиль з ключовими світовими партнерами США. Продовжуючи відкидати велику угоду з Тегераном, адміністрація Буша не робить нічого для того, щоб примусити Іран піти на значущі і довгострокові обмеження своїх ядерних розробок. Вона також не зробила нічого для того, щоб забезпечити перемогу Сполученим Штатам Америки в довгостроковій боротьбі за Іран. Така велика угода просто необхідна. Вона потрібна не лише для того, щоб запобігти отриманню Іраном ядерної зброї в наступні три— п’ять років. Вона потрібна для того, щоб Сполучені Штати Америки продовжували грати роль лідера на Близькому Сході як у наступному десятиріччі, так і пізніше.
Флінт ЛЕВЕРЕТТ, у минулому старший директор Ради національної безпеки у близькосхідний справах, сьогодні є директором Проекту з геополітики та геоекономіки енергетичної безпеки фонду «Нова Америка»
