А цікаво все ж — президент Сполучених Штатів.
Поки очманіла частина людства танцює навколо президента Обами, як навколо новорічної ялинки, сподіваючись, утім, його, як цю ялинку, обібрати (і, як у казці Андерсена, викинути на смітник), люди вольнодумні, до захоплень і халяви не схильні, дивуються. За що молодому президенту, який нічого ще не зробив, крім прикрих і ганебних поступок деспотіям і автократії, така честь — Нобелівська премія? Не для того ж, аби його матеріально підтримати й надати певну суму на закупівлю овочів у супермаркеті, щоб не доводилося їх розводити на галявинці Білого дому?
Це вони всі, здивовані, не читали Некрасова. А в Росії знають, за що премія. Тут від поета, прозаїка, журналіста, а в постперебудовні часи ще й політика потрібно одне: тиша, благодать, незлобивість і щоб нікого нічого не вчив, не сварився, догоджав і владі, й натовпу, й не дай Боже, щоб виголошував якусь критику. Від президента США халатні двієчники, що не входять до золотого мільярда, вимагали приблизно того ж таки: не експортувати демократію, не вказувати деспотам і автократам на нестерпне положення з правами людини в них у катівнях і підвалах. Тобто визнати ГУЛАГи й Освенціми внутрішньою справою кожного правителя. І нехай кожен спокійно душить свою демократію.
Словом, замість «поета» читайте «президент» і сміливо вживайте всі ці визначення до Барака Обами: «Блажен незлобивый поэт, / в ком мало желчи, много чувства... / Ему сочувствие в толпе, / как ропот волн, ласкает ухо... / Любя беспечность и покой, / гнушаясь дерзкою сатирой, / он прочно властвует толпой / своей миролюбивой лирой. / Дивясь великому уму, / его не гонят, не злословят, / и современники ему / при жизни памятник готовят». Нобелівська премія — це саме п’єдестал для цього пам’ятника. І досягнення, дійсно, є. ПРО не розміщується ні в Чехії, ні в Польщі, тобто безпеки для цих країн, відданих НАТО, антикомунізму й США, поменшає. Вони почуваються зрадженими, й почасти це так: їх обороною пожертвували, щоб догодити Росії.
На будинку посольства США в Гавані згасла цифра: кількість політв’язнів на Кубі. Отже, в «каторжні нори» кубинських політзеків не проникне «вільний голос» Америки. І якщо вірити одному з радників Обами у справах Росії, президент Обама прийняв фатальне рішення не говорити вголос про порушення прав людини в Росії, а лише келійно, віч-на-віч із Медведєвим і Путіним, аби їх не дратувати. Словом, за Булатом Окуджавою: «Ребята, нас предали снова, / и дело как будто к зиме, / и правды короткое слово / летает, как ангел, во тьме».
Будь-яка «розрядка» між Світлом і Темрявою призводить до сутінків. Будь-яке «перезавантаження» відносин між Добром і Злом — це капітуляція Добра, бо консенсус між ними можливий лише за рахунок того, що Добро стане терпіти Зло, а воно не має права цього робити. Наплювати на тих, хто прагне свободи в «мрачных пропастях земли» — на Кубі, в Китаї, в Росії, в Лаосі, в Уганді, — прагне й простягає руки до США, як до опори й заступника, найпростіше.
Ще ніколи Нобелівську премію не присуджували за відступництво й зраду. Присуджували терористам: Ясіру Арафату, Нельсону Манделі, довічне ув’язнення якого було цілком заслуженим покаранням, чиї діяння на посаді президента дивом не призвели до расової сегрегації білих. Присуджували Ле Дик Тхо, в’єтнамському комуністу, незрозуміло за що: США з В’єтнаму пішли (їхнє право, вони віддали багато життів і коштів), а цей діяч забезпечив червону диктатуру й на Півночі, й на Півдні. Давали й Альберту Гору: за зобов’язання поліпшити клімат. Клімат дедалі погіршується, але премію Гор не повернув.
А Обама отримав премію за те, за що всі порядні демократи (і тут, і в США) взагалі-то пікети біля Білого дому влаштовують.
