Над вирішенням близькосхідного конфлікту сушило голови не одне покоління політиків та експертів. Десятки резолюцій та мирних планів залишилися незатребуваними. Одиночні заклики до поновлення переговорів не знаходять необхідних відгуків в урядів конфліктуючих сторін. Кожний висуває різні умови, які згодом сам і порушує. Цими днями прозвучало кілька пропозицій про початок нового етапу урегулювання. Під час Мюнхенської конференції з питань безпеки король Йорданії Абдалла II звернувся до світової спільноти із закликом більше уваги приділяти Близькому Сходу, оскільки події в цьому регіоні безпосередньо впливають на ситуацію в усьому світі. Прем’єр-міністр Палестинської автономії Ахмед Куреї закликав до проведення міжнародної зустрічі для обговорення «стіни безпеки», яку Ізраїль будує на Західному березі ріки Йордан. А глава ізраїльського уряду Аріель Шарон заявив про можливість ліквідації єврейських поселень у секторі Газа.
Про надії на поновлення близькосхідного мирного процесу, про настрої ізраїльського суспільства та про перспективи співробітництва між Києвом і Тель-Авівом — в інтерв’ю Надзвичайного і Повноважного Посла Ізраїлю в Україні пані Наомі БЕН-АМI.
— Відносини України та Ізраїлю є рівними й конструктивними, особливо після того, як було вирішено болюче питання компенсацій родичам жертв катастрофи Ту-154. На вашу думку, в яких аспектах відносин сьогодні можна було б досягнути більшого?
— Безумовно, в економічній сфері. Я взагалі вважаю, що як такої політики і дипломатії вже не існує — все ґрунтується на економічних інтересах. Те, що в наших двосторонніх відносинах немає проблемних питань, означає, що ми можемо зосередитися на економічному співробітництві. Галузей, в яких наші інтереси перетинаються, багато. Це і високі технології, і сільське господарство, і медицина, і військово-технічне співробітництво, яке, до речі, могло б бути успішнішим. Сподіваюся, цього року ми зможемо просунутися і в цій сфері.
— З початку інтифади минуло вже понад три роки, i спроби відновити мирний процес на Близькому Сході залишаються марними. Хто сьогодні має більший вплив в Ізраїлі — «партія війни» чи «партія миру»?
— Безумовно, «партія миру». Більша частина громадян Ізраїлю хочуть миру. Інше питання — як його досягнути. Сказати, що Ізраїль не хоче або не готовий сісти за стіл переговорів, було б неправильним. Ми готові це зробити, але коли? Коли вибухнув автобус у самому центрі Єрусалима? Того ж дня, за посередництва Німеччини, відбувся обмін палестинських полонених на одного ізраїльського громадянина та тіла трьох наших загиблих солдатiв. Загалом Ізраїль зобов’язався звільнити 400 палестинців. Ми готові сісти за стіл переговорів, але наша єдина вимога на даний момент — щоб припинився кривавий терор.
Арафат свого часу дозволив терористичним організаціям діяти і тепер довів ситуацію до того, що вже невідомо, хто кого контролює. На будь-яку мирну ініціативу з боку Ізраїлю Арафат реагує негативно. Прем’єр-міністр Шарон виступив із пропозицією — виселити 17 єврейських поселень із сектора Газа. Реакція палестинського прем’єра була позитивною. Але реакція Арафата — знову негативна. Як і завжди.
— А як зупинити терористів-шахідів, які стали загрозою не тільки для Ізраїлю?
— Але ж шахіди — не одинаки. Їх готують. Їм пояснюють, що це справжня боротьба в ім’я мети, якої вони хочуть досягнути. Людина сама не може дійти такого рішення. Хтось повинен її запевнити в тому, що це правильно. Для цього використовують цитати з Корану, хоча ми розуміємо, що всі релігії мають бути толерантними.
— Близькосхідне врегулювання триває не перше десятиріччя. Мінялися фігури, в Ізраїлі були різні прем’єри, ми добре пам’ятаємо Іцхака Рабіна, він користувався великою повагою в нашій країні. Чи здатне нинішнє покоління як палестинських, так і ізраїльських політиків знайти вирішення проблеми? Біографія пана Арафата не пускає його в нову політику, а пан Шарон, якого свого часу називали бульдозером, можливо, не та людина, яка може налагодити відносини з палестинцями?
— Мирного процесу не існує вже кілька років. Але бажання до нього повернутися є. Ізраїльтяни хочуть жити в мирі. Коли народився мій старший син, мені всі бажали, щоб йому не довелося йти в армію або щоб наша армія стала армією миру. Йому в цьому році виповниться 16, а у 18 років його призвуть до армії.
— З чого можуть вирости нові настрої в політиці на Близькому Сході? Можливо, існують тенденції, які ми тут не можемо уловити?
— Тенденції, що існують в Ізраїлі, насправді широко відомі. Є думки й ультраліві, й ультраправі. Але все це здебільшого стосується питань урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. З палестинської ж сторони, звісно, далеко не всі підтримують ту політику, яку проводить Арафат. Можливо, люди бояться говорити, але і за короткими інтерв’ю ці настрої видно. Після вибуху на контрольному пункті Ерез журналісти брали інтерв’ю в палестинських робітників. Щодня через цей пункт проходять вiсiм тисяч палестинців, які працюють в Ізраїлі. Вони говорили, що хочуть лише працювати, отримувати зарплату та утримувати сім’ю, щоб діти не голодували. Абсолютно нормальні бажання, як і в людей у всьому світі.
— Ви кілька років працювали в посольстві Ізраїлю в Росії. Чи не впливають набуті там погляди на сприйняття української реальності?
— Ні, це не вплинуло. Хоча перед від’їздом до України я хвилювалася. По-перше, справді переживала, як тут працюватиму після Москви, а по-друге, Україна — це моя Батьківщина. Іноді на мене дивляться не як на іноземного дипломата.
— Чи продовжує зменшуватися єврейська община України, чи ж сталася стабілізація її чисельності?
— Імміграція з України до Ізраїлю зменшилася. Через об’єктивні причини — через економічний спад у нашій країні, пов’язаний із процесами на світовому ринку. Тому багато громадян Ізраїлю українського походження повертаються сюди, зберігаючи ізраїльське громадянство. Вони працюють тут. Я в цьому не бачу нічого негативного. Навпаки, це сприяє двостороннім зв’язкам, які дійсно активно розвиваються. Між Україною та Ізраїлем багато авіарейсів — а літаки порожніми б не літали.
— Як ви оцінюєте розвиток міжетнічних відносин в Україні?
— В Україні немає антисемітизму на державному рівні. Те, що відбувається на інших рівнях, — більшою мірою стосується людей, які не зовсім розуміють, про що вони говорять. Це неправильно і небезпечно.
Ізраїль не вважає за необхідне втручатися у внутрішні справи будь-якої країни. Стабільність міжетнічних відносин — це внутрішнє питання України. Це питання мають вирішувати тут, всередині країни, і вирішувати його повинні громадяни України. Я вважаю, що українці, як і росіяни, як і французи, повинні боротися проти тих небезпечних тенденцій, які виникають у суспільстві. Водночас ми засуджуємо будь-які прояви антисемітизму в будь-якій країні. Бо сьогодні це антисемітизм, а завтра ще щось…
— Важливо пам’ятати не тільки про проблемні моменти нашої спільної історії, а й про те, що багато творців Держави Ізраїль родом з України, як Голда Меїр. Після поїздки до Ізраїлю хочеться по-новому прочитати деякі книги. Ви не думали налагодити між Україною та Ізраїлем своєрідний «літературний туризм»?
— Ми працюємо над цим. Можливо, це не зовсім «літературний туризм». На початку вересня в Україні побувала делегація двохсот ізраїльських офіцерів. За два неповних дні перебування в Києві вони встигли провести траурну церемонію в Бабиному Яру, покласти квіти до могили Невідомого солдата та поспілкуватися з київською єврейською общиною. Це була своєрідна пробна поїздка. Офіцери сказали, що планують щороку відвідувати іншу країну. Але нещодавно я отримала телеграму про те, що влітку планується візит делегації офіцерів до Одеси. Я зрозуміла, що Україна їх полонила.
До речі, з міністром освіти України ми обговорювали можливість організації поїздок для молоді. В Ізраїлі для учнів старших класів майже обов’язковою є екскурсія до Освенціма. Я подумала, що можна спробувати організувати поїздки для школярів до України. Оскільки, як ви слушно зауважили, в ізраїльських школах вчать про Голду Меїр, про Жаботинського, про Шолом-Алейхема. Мені здається, було б цікаво побувати в Україні з такою екскурсією. Це певною мірою допоможе краще зрозуміти історію, ті проблеми, які протягом багатьох років впливали на взаємовідносини двох наших народів.
— Чи ви вже бачили Богдана Ступку в «Тев’є-Тевелі»?
— Ще ні, але багато чула про цю виставу. Обов’язково подивлюся її. Для мене театр — це велика насолода, але я поки що не можу дозволити собі приділяти багато часу відвідуванню вистав.
— Ізраїльський культурний центр у Києві досить активно працює, але сучасне мистецтво Ізраїлю ми знаємо мало. Підозрюю, що таке ж незнання сучасного українського мистецтва існує в Ізраїлі… Але ж саме сучасне мистецтво допомогло б нам краще пізнати одне одного.
— Абсолютно з вами згодна. На жаль, останніми роками культура почала дедалі більше пов’язуватися з грошима — з тим, чого постійно всім не вистачає. Ми також відчуваємо тонкощі бюджетного фінансування. Це стосується не тільки процесів, які відбуваються всередині Ізраїлю, культурні зв’язки з іншими країнами страждають так само. Ми намагаємося максимально ефективно працювати, виходячи з мінімальних можливостей.
— Можна було б провести фестиваль кулінарії, змагання з фарширування щуки — адже це дуже тонке мистецтво.
— Маємо плани у травні провести тиждень Ізраїлю, але про кулінарію я не думала. Дякую за ідею. До речі, це тут фарширують щуку, а в Ізраїлі традиційно фарширують коропа.
— Наскільки сильно впливає релігія на повсякденне життя ізраїльтян?
— У цьому питанні всі вільні. Хіба хтось може примусити когось у себе вдома робити щось, що той не хоче? Можливо, не зовсім зручно, коли в суботу не ходить автобус або закриті магазини, але це здебільшого в Єрусалимі. У Хайфі та Тель-Авіві все набагато простіше. Та й традиції Єрусалима не означають, що люди повинні перебудовувати своє життя. Релігію у школах вивчають, але вивчають в історичному і філософському аспектах, а не як догми. Текст Тори непростий, і у школі вчать, як його зрозуміти. Я вважаю, це важливо, але ніхто нікому нічого не нав’язує. Релігійна частина ізраїльського суспільства так само представлена в парламенті, як і партія нинішнього віце-прем’єра Томі Лапіда, який не приховує, що представляє інтереси антиклерикалів.
— Ви служили в танкових військах ізраїльської армії. Що було найважчим і що дали вам армійські роки?
— Це було нелегко. У 18 років одразу з домашньої теплиці потрапити в армію! Особливо важкими були перші тижні — ти цілком відірвана від дому, хтось віддає тобі накази… Але дало це дуже багато. Служба в армії зміцнила моє усвідомлення того, хто я і що я, ще раз довела, що в Ізраїлі неможливо жити, не люблячи свою країну і не будучи готовим зробити для неї все, що у твоїх силах. Крім того, армія допомагає подорослішати. Коли дівчата та хлопці після армії приходять до університету, більшість із них вже розуміють, чого хочуть від життя.
— Армія — це завжди армія. Тим більше у країні, де існує реальна небезпека, природним є бажання батьків захистити свою дитину. В Ізраїлі живуть багато наших колишніх співвітчизників, а ви звісно знаєте про те, що тут батьки дуже часто будь-якими засобами намагаються врятувати дитину від армії. Сьогодні ситуація потроху змінюється, але повільно. Чи існує таке в Ізраїлі?
— В Ізраїлі армія — набагато більше, ніж армія. Я впевнена, що якби не було цього розуміння, багато хто захотів би врятувати своїх дітей від служби. Я не уявляю, щоб мої батьки відраджували мене йти служити, хоча я єдина дитина в сім’ї. Я також служила в різних місцях, більш або менш небезпечних. Останніми роками ситуація змінилася, служба в армії для дівчат через різні причини може бути необов’язковою, але це зовсім інше. Я знаю, про що ви кажете, коли наводите приклад колишньої Радянської Армії. Але вважаю, що і в Україні вже все по-іншому, бо армія вже інша — українська, яка охороняє цю державу, а не, наприклад, полігон у Казахстані.
— Що, крім загрози тероризму, сьогодні консолідує ізраїльське суспільство?
— Дійсно, суспільство консолідує небезпека. В інших аспектах — демократія, сильна демократія в усіх значеннях цього слова.
— До Ізраїлю приїжджають люди з різних країн, люди з різним менталітетом. Наскільки легко відбувається «сплав»?
— Це болючий процес, безсумнівно. Проте він відбувається. Ізраїльське суспільство мінялося від дня становлення держави і дуже змінилося за останні десятиріччя через велику хвилю еміграції iз колишнього Радянського Союзу. Це не означає, що процес став менш болючим. До Ізраїлю приїжджають люди з колишніх радянських республік, із Західної Європи, з Америки, з Ефіопії. І, проте, всі вони зрештою стають ізраїльськими громадянами, які хочуть залишитися в цій країні.
— Здавалося б, з Ізраїлю всі давно мали б роз’їхатися куди завгодно, аби подалі від цього небезпечного регіону. Те, що цього не відбувається, здається чудом.
— Вважаю, що саме існування цієї країни — диво. В Ізраїлі живуть ізраїльтяни. У нас немає іншої країни. Ми мусимо її захищати. Ми мусимо в ній жити, як й інші люди, які живуть у своїй країні.
