Віце-прем’єр-міністр Сербії Божидар Джеліч залишав Київ у піднесеному настрої. «Я вважаю, що ми можемо розраховувати на Україну в нашій битві за територіальну цілісність Сербії», — повідомив він сербському інформагентству ТАНЮГ. За його словами, під час усіх зустрічей з українськими посадовцями він доводив, що завдана Сербії шкода спричинить нестабільність в усьому регіоні. На моє запитання, наскільки задовольняє Белград позиція Києва, який досі не оголосив про визнання незалежності Косово, хоча й ані словом не висловився на підтримку сербської цілісності, пан Джеліч, мабуть, з огляду на вже проведені в Києві розмови, відповів: «Ми д?уже вдячні Україні за невизнання незалежності Косово-Метохії. Ми вдячні Україні за те, що вона утримує там свій військовий підрозділ, бо це дуже необхідно. Київ займає тверду позицію? Хоча ми знаємо про той тиск, який чинять Сполучені Штати. Але у США свої цілі.. Косово — це наш сербський Єрусалим. І не чекайте, що серби відмовляться від свого Єрусалиму. Так само, як палестинці не відмовляться від Єрусалиму, як і євреї. Визнати незалежність Косово означає відкрити цю скриньку Пандори.»
Джелічу подобається порівняння із скринькою Пандори — він часто повторює його в інтерв’ю. Чи то запевнення, чи то попередження: «Сербія не буде чиєюсь піддослідною свинкою». Хоча Джеліч і пережив три уряди, він і далі контрастує з іншими високопосадовцями розкутою мовою і недотриманням політкоретності. Так, визнання Німеччиною та Францією незалежності Косово він публічно назвав «шизофренією». Дістається від Джеліча і так званим неурядовим гравцям на міжнародній арені, передусім, «Міжнародній кризовій групі». Саме вона ще кілька років тому почала кампанію на підтримку самопроголошення Косово. І відомий своїм планом відокремлення краю від Сербії Марті Ахтісаарі саме з цієї групи. Входить до її складу і Віктор Пінчук.
Багато оглядачів розцінили недавню згоду Сербії на продаж російському концерну «Газпром» 51% акцій державної нафтової компанії «НІС» як оплату Сербією російської підтримки в питанні Косово. Джеліч пояснює: «Європейці не дозволили нам узяти участь у проекті НАБУККО. І ми опинилися ізольованими. Нині Сербія отримує газ через Україну та Угорщину. Угорщина виставляє нам жорсткі тарифи за транспортування. Отож, у нас не було іншого виходу. Звичайно, ми б хотіли продати нашу нафтову компанію «НІС» на тендерній основі, з аукціону. У нас усе продається через аукціони. Але росіяни виставили свої умови — продати саме їм. Інакше газопровід пішов би через Румунію. Були напружені торги. Але жодних тіньових схем».
В Євросоюзі від цієї оборудки, зрозуміло, були не в захваті. Посадовці на умовах анонімності до останнього говорили, що сподіваються на те, щоб «прозахідний уряд» не підпише угоду. Але, можливо, ця оборудка змусила Брюссель прискорити укладання угоди з Сербією про стабілізацію і асоціацію, яку вважають першим кроком для країни на шляху до вступу в ЄС. «Ми змогли показати народові, що дійсно маємо європейське майбутнє, — говорить Джеліч. — Я хочу, щоб до кінця року Сербія отримала статус кандидата на вступ до ЄС і безвізовий режим для наших громадян до країн Шенгенської зони». Оголошення підписання угоди Джеліч супроводжував заявами про те, що Сербія не поступиться Косово в обмін на просування до ЄС. Та й сама угода ще має бути ратифікована державами ЄС і містить умови для Сербії, передусім, повна співпраця з Міжнародним трибуналом у злочинах на території колишньої Югославії. «Ми вже передали до трибуналу 52 особи, — говорить Джеліч, — Але кілька тижнів тому трибунал звільнив Рамуша Харадіная, колишнього прем’єр-міністра Косово. Тоді як, а це стверджує Карла дель Понте, колишній прокурор трибуналу, він є не тільки військовим злочинцем, а й ватажком мафії?. Ви, мабуть, чули про її нову книгу, в якій вона підтверджує, що в Косово викрали та вбили понад 200 сербів, щоб забрати в них внутрішні органи для продажу в західноєвропейські клініки. І от трибунал у Гаазі звільнив його. Ми хочемо, щоб трибунал карав і тих, хто вчинив злочини проти сербів».
У разі після травневих парламентських виборів пропрезидентської більшості, не є секретом, що Джеліч стане новим прем’єром країни. Звинувачення Гаазького трибуналу в упередженості з боку сербського високопосадовця — це теж за межами європейських норм політ коректності. І запитую пана Джеліча, чи не боїться він того, що за це в купі з його гострою критикою США одного дня, як це бувало в Сербії з іншими, його перейменують із «прозахідного» політика у «націоналіста». А таке — майже вирок... Але Джеліч готовий до такого запитання: «Знаєте, коли мова заходить про Сербію, одразу виникає тінь Мілошевіча... Колись як член уряду я голосував за екстрадикцію колишнього президента Мілошевіча до Міжнародного трибуналу в Гаазі. Тому я не потребую уроків, що і як мені робити. Ми робимо все, щоб привести до ладу нашу демократію, узяти під контроль олігархів, подолати корупцію. І це не просто, ви це в Україні знаєте. Я патріот. Я захищаю Сербію. І водночас я європеєць. Формально я маю іще французьке громадянство, бо 20 років прожив поза Сербією. Та я відданий своїй країні й водночас відкритий світові».
Божидар Джеліч говорить англійською з помітними французькими інтонаціями та акцентом. Воно й зрозуміло. Його особиста доля — приклад багатьох тоді ще югославів, які в 1970— 1980 рр. масово їхали на заробітки в Західну Європу. «Югославський сантехнік» проторував дорогу сьогоднішньому «польському», увінчаний навіть невибагливими сюжетами німецької кінопорноіндустрії: сантехнік-югослав Жика приходить полагодити унітаз до фрау Марти, ну, і далі... У 1973 р. батьки привозять восьмирічного Божидара до Парижа. Відміннику у школі та університеті Божидару довелося заробляти миттям посуду. Але він успішно закінчив престижну школу економіки і політичних наук. Вже у США, де отримав ступінь магістра управління бізнесом у Гарвардському університеті.
Його наставник економіст Джефрі Сакс згодом узяв його з собою до Польщі та Росії. В офіційній біографії Джеліча сказано, що він консультував А.Чубайса. Мабуть, наслідки «прихватизації» в Росії і спричинили відчутну відразу Джеліча до олігархів, і сербських, і українських.
Після повалення режиму президента Мілошевіча у 2000 р. йому подзвонив друг із Белграда: «Відірви свою сідницю і приїзди, бо ти тут потрібний». І Джеліч приїхав за рахунок відпустки, щоб стати міністром фінансів. Він провів успішні переговори з Міжнародним валютним фондом і Світовим банком про списання більшої части боргу країни. А за суворі фіскальні заходи отримав прізвисько «Боже-Дерикоза».
Після відставки у 2005 р. Джеліч став менеджером банку «Кредіт Агріколь» і працював в Україні. Він добре знає всіх політиків і олігархів, хто в кого купив який банк: «Я досить добре обізнаний із ситуацією. І я дуже люблю Україну».
Божидар міг би легко злитися з натовпом «синіх комірців» десь у центрі Києва, не видаючи себе ні зовнішністю, ні діловим костюмом, ні манерами.
Співробітництво між Україною та Сербією в сільському господарстві Джеліч вважає найперспективнішим. Як через традиційний великий аграрний сектор, так і через зростаючий попит і подорожчання продовольства у світі. «Я постійно тут у Києві говорив, що Україна має такі ж проблеми як і Сербія. Та ж проблема із демократичною революцією. Розчарування і розкол між лідерами. Ті ж проблеми із економікою. З олігархами. З корупцією. І така ж історія з амбіціями на вступ до Євросоюзу і НАТО. Але, попри труднощі, Сербія та Україна можуть стати дуже вагомими виробниками та імпортерами сільськогосподарської продукції. Я дуже часто зустрічаюся з бізнесменами з Америки, Туречинни, Німеччини, і всі в один голос кажуть мені, що в наступному десятилітті найбільші шанси мають Сербія та Україна. Я вважаю, що нашим країнам зараз потрібна зона вільної торгівлі. Можна багато чого разом зробити».
Ще два роки тому Белград надіслав Києву проект угоди про зону вільної торгівлі. Тепер Джеліч сподівається, що цю угоду підпишуть протягом наступного року.
