За два місяці Барак Обама обійме посаду 44-го президента Сполучених Штатів Америки. Його обрання та статус рок-зірки символізують відкритість американської політичної системи. У країні, де расизм та рабство були прикрою частиною історії, він є першим афроамериканцем, якого обрали президентом. У країні, де націоналізм корінних американців — могутня сила, він став першим сином іммігранта, якого обрали на найвищий пост у державі. У країні, яка постраждала від радикальної атаки ісламістів 11 вересня, він — людина, яка носить арабське ім’я. Це не парадокс. Це знак того, що, незважаючи на природжений культурний консерватизм, американці є народом, відданим відкритості та нововведенням.
Для українських громадян та лідерів будь-яка зміна лідерства у США обов’язково викликає зацікавленість та занепокоєння. США врешті-решт є важливою глобальною геополітичною силою, як завдяки ефективності її економічної потуги, так і через її роль неофіційного лідера євроатлантичної спільноти і демократичного світу.
Обама буде четвертим президентом США за всі роки незалежності України. Як Білл Клінтон, він схильний до ведення центристської внутрішньої політики, що поважає прерогативи вільного ринку. Як і в Клінтона, зовнішня політика Обами, швидше за все, спиратиметься на демонстрацію м’якої сили (дипломатію, економічні важелі, боротьбу ідей та культурну взаємодію), а не на пряму військову інтервенцію.
Президентство Обами та пріоритети зовнішньої політики будуть обтяжені необхідністю боротьби та виведення США із найгіршої економічної кризи, починаючи з 20-х років. Він стикнеться із двома головними військовими конфліктами, де задіяно сотні тисяч вояків. Він звертатиме свою увагу на традиційні проблеми нарощування ядерного капіталу, включаючи Північну Корею та Іран, та невирішений палестинсько-ізраїльський конфлікт.
Хоча ці виклики не ставлять Україну серед основних пріоритетів США, Україна все ж таки поблизу найвищого щабля. Причиною цього великою мірою є те, що суверенний демократичний розвиток України невідривно пов’язаний із російським керуванням у Центральній та Східній Європі, залишковими імперіалістичними і владними амбіціями Росії і загалом із російською зовнішньою політикою.
Згідно з повідомленнями преси та інформаційних джерел, наразі є три основні кандидати на пост держсекретаря США: сенатор Гілларі Клінтон тут видається фаворитом, сенатор Джон Керрі, який є старшим членом комітету з зовнішніх відносин у сенаті, та Річард Лугар — республіканець з Індіани, який у минулому очолював важливий комітет з зовнішніх відносин. Сенатор Лугар та сенатор Обама разом подорожували до України та Росії у 2007 році, і сенатор з Індіани відігравав роль своєрідного ментора нового сенатора з Іллінойса.
Кожен із потенційних держсекретарів має усе необхідне для цього завдання, великий досвід у сфері зовнішньої політики, кожний має здатність швидко діяти, допомагати президенту Обамі у формуванні пріоритетів зовнішньої політики США.
Двоє з них — сенатори Клінтон та Лугар добре знають політичних лідерів України і приїздили до країни. Усі троє є сильними прихильниками надання Плану дій щодо членства в НАТО Україні та Грузії. І усі троє насторожено ставляться до руху Росії у напрямку конфронтації та авторитаризму.
На рівні провадження політики два важливі голоси очолюють список тих, хто буде здійснювати істотний вплив. Один із них — Стівен Сестанович, наразі професор у Колумбійському університеті, який раніше запроваджував політику адміністрації Клінтона в Росії та в Україні. Сестанович нещодавно запропонував тверезу оцінку Росії в останньому випуску журналу Foreign Affairs:
«Здається, Росія обрала курс конфронтації, що зростає, який підкріплюється найжорсткішою концепцією інтересів з часів холодної війни, внутрішніми політичними заходами, які посилюють міжнародне напруження та збільшену можливість твердо стояти на ногах. Не слід перебільшувати ані могутність Росії, ані її цілі. Її нова міць має вузьку, навіть ризиковану основу, а її нові цілі, можливо, переглянуть, якщо ціна їхнього досягнення надто зросте. Але слідами війни у Грузії... могутність Росії може й надалі зростати, збільшуючи разом із цим амбіції країни». Один із потенційних шляхів для Росії, щоб наростити свою міць, це гегемонія над Україною. Сестанович та його колеги шукають способи запобігання цьому.
Майкл МакФол зі Стенфордського університету дуже захоплюється громадянською зрілістю українців під час помаранчевої революції і є іншим творцем політики, якому можуть запропонувати посаду в адміністрації Обами. Він дружньо ставиться до України і надає перевагу сильному голосу у зовнішній політиці, яка захищає нові демократичні держави.
Доктор Збігнєв Бжезінський, який буде зовнішнім радником і чий син може отримати ключову роль у новій раді національної безпеки, добре відомий своєю твердою підтримкою інтересів України.
Сенатор Джо Байден, який є добрим другом Грузії і який рішуче засудив поведінку Росії в її останній війні з Грузією, також буде важливим голосом у формулювання політики стосовно Росії та України.
Незважаючи на те, що в оточенні Обами переважають люди, які скептично ставляться до Росії, у перші місяці адміністрація ще раз перевірить наміри Росії, щоб побачити, чи нове фінансове напруження, пов’язане зі світовим падінням цін на енергоносії, не змусить Росію провадити зовнішню політику, яка більше схильна до співробітництва і є менш догматичною. Заяви російського президента Дмитра Медведєва, які він зробив за кілька годин після обрання Обами президентом, вже дали зрозуміти, що шанси на такий результат є дуже незначними.
Замість того, щоб подати сигнал до нових відносин, більш схильних до співпраці, Медведєв говорив у войовничому тоні, оголосивши розміщення російських ракет у Калінінграді і знову звинувачуючи США у світовій економічній кризі.
Водночас, жодна зовнішня політика Обами не зробить Україну розмінною монетою у відносинах із Росією. Натомість Україну вважають лакмусовим папірцем і російських намірів, і успішності американської політики в Східній Європі.
Тим не менше, хоча підтримка України і лежить в основі американської та євроатлантичної зовнішньої політики, зрозуміло, що багато з того, що робитиме адміністрація Обами та Європа, залежатиме від еліт та громадян України.
Українські громадяни і досі ставляться з підозрою до членства в НАТО. Але для теперішніх інтересів безпеки України політика, сконцентрована на НАТО, не є вирішальною; більш важливою є підтримка права вибору членства в НАТО.
Водночас існують інші ключові цілі, за якими адміністрація Обами опиниться у кращій позиції, щоб розвинути тісну співпрацю в Європі.
Одною з цілей буде допомогти Україні пережити глобальну фінансову кризу і уникнути нестабільності, яка може призвести до стрімкого спаду економіки України. Другою метою є співпраця з Європою стосовно більш ефективної політики енергетичної безпеки та політики диверсифікації джерел постачання енергоносіїв, яка включає Україну.
Як правило, перші сто днів будь-якої адміністрації президента США — це період підтримання політичного імпульсу. Цей період допомагає задати вектори політики, яка залишиться на тривалий час.
Україна може мати користь від цього періоду, але не в тому разі, якщо — як показують останні тенденції — українська внутрішня політика повністю дезінтегрується і перестане функціонувати.
У своїх прагненнях стосовно України адміністрація Буша була сильною у риториці, але малоефективною. Вона проголосила підтримку України в отриманні Плану дій щодо членства в НАТО, але не спромоглася донести її належним чином. Вона говорила про диверсифікацію європейських та центральноазіатських джерел постачання енергоносіїв та ініціативу енергетичної безпеки, але передала дипломатичну програму та запровадження ініціативи у відповідальність чиновникам держдепартаменту, які є талановитими, але мають відносно низький рівень.
Адміністрація Буша зробила це у контексті, в якому розділена українська еліта не могла діяти ефективно, європейські союзники США втратили впевненість у президенті США, а лідерство США зазнало стрімкого падіння.
Усе це може змінитися з приходом Обами. Але Україна виграє від цього, тільки якщо буде певний рух до політичної консолідації в Україні з реальною більшістю, яка чітко підтримує євроатлантичне майбутнє України.
На жаль, останні новини з України лишають дуже слабку надію, що подібна перспектива з’явиться на обрії.
