Переможець на парламентських виборах, які відбулися цієї неділі, був відомий заздалегідь: це «Единая Россия» — партія, організована Володимиром Путіним. Так само немає жодних сумнівів у тому, що сам Путін виграє на президентських виборах у березні 2012 року. Але громадський ентузіазм, на якому останнє десятиріччя трималося його правління, вивітрився, що продемонстрували доволі помірні результати його партії, «Единой России», на виборах до Думи, які щойно відбулися.
Порівняно з Європою, яка просіла під тиском внутрішньої кризи, та Сполученими Штатами, чиї лідери загрузнули в суперечках про те, як боротися з дефіцитом, Росія може здатися оазою стабільності та безперервності. Але ця безперервність більше нагадує добу застою, часи Брежнєва.
Протягом восьми років, коли Путін був президентом (2000—2008), спостерігалося 7-відсоткове щорічне середнє зростання ВВП, і це дозволило Росії виплатити іноземний борг, накопичити понад 600 млрд доларів валютного резерву та стати до лав економічно найблагополучніших країн, які розвиваються. Через десять років після того, як криза 1998 року поставила Росію на коліна, її керівники хвалилися тим, що країна спроможна витримати фінансову кризу 2008 року.
Враховуючи, що саме є підвалиною російської економіки, падіння популярності Путіна може здатися несподіваним. Прогноз Міжнародного валютного фонду на 4-відсоткове зростання народного господарства Росії 2011 року й надалі ставить Росію набагато нижче за Китай та Індію, але, як і раніше, значно вище за багаті країни «групи семи». Більше того, бюджет Росії залишатиметься в рівновазі доти, доки ціна на нафту буде триматися вище за 110 доларів за барель.
Поліпшилися й певні довготермінові тенденції. Стрімке зменшення кількості населення було зупинене в порівнянні з початком сторіччя (коли домовини обганяли за кількістю колиски у співвідношенні 7:4) — зміни відбулися завдяки запровадженню щедрого державного заохочення за третю дитину. Народжуваність підскочила з 1,16 дитини 1999-го року до 1,58 дитини 2010-го. Це, як і раніше, істотно нижче за коефіцієнт відтворення в 2,1, але підвищена народжуваність разом із успішними заходами щодо скорочення чоловічої смертності змогла вповільнити зменшення кількості населення в цілому.
Проте в своїй основі Росія залишається країною-рантьє — країною, основні прибутки якої походять не з оподаткування, а з оренди (у цьому випадку з нафти й газу), що й дозволяє стримувати вимоги політичного представництва. Замість цього країна потрапляє під приціл інтересів політичних підприємців, які прагнуть захопити владу заради контролю над прибутками з ресурсів, які контролюються державою.
У Росії є більшість типових ознак країни-рантьє: автократія, слабкі політичні та судові інститути, державна деспотія та самоправство, слабка влада закону, непрозорість, обмеження свободи слова, корумпованість, непотизм, розподіл посад «за протекцією». Крім цього, країнам-рантьє притаманна відсутність довготермінових інвестиційних перспектив, уразливість до волатильності цін на сировину: настає ейфорія, коли вони падають, криза, коли вони різко зростають, а також слаборозвинутий і неконкурентоспроможний сектор виробництва.
Сучасна Росія — це гігантське сховище сировини, а її економіка сильно покладається на розробку родовищ і буріння. Росія стала найбільшим у світі експортером нафти та газу, на її частку припадає понад 25% розвіданих ресурсів природного газу на планеті. На частку нафти й газу припадає понад дві третини експортних прибутків країни, це основне джерело доходу держави.
Те, як це впливає на керування в країні, є гранично передбачуваним. 2011 року в індексі корумпованості організації Transparency International Росія посіла 143-є місце з 182, опинившись поряд із Нігерією, а в індексі «контролю над корупцією», одному з управлінських індикаторів Всесвітнього банку, — 182-е місце з 210. Щодо верховенства закону, то поліпшення є мінімальними — наразі Росія посідає 156-е місце.
На сьогодні інфраструктура розвалюється навіть у такій важливій для країни галузі, як нафто- і газовидобування, тоді як виробництво не витримує жодної конкуренції на міжнародному ринку. В індустрії озброєнь Росія поступилася своїм місцем Китаю та Індії, які колись були її головними клієнтами. Попри галас довкола нанотехнологій і «російської Кремнієвої долини в Сколково», на дослідницьку роботу там витрачається мало не п’ятнадцята частина того, що витрачають на науку США, і мало не чверть того, що витрачає Китай. Щодо ВВП, то співвідношення впало вдвічі порівняно з початком 1990-х, зараз цей показник досягає лише 1% від ВВП країни. Учені й дослідники колись були гордістю Радянського Союзу, тепер їх не залишилося, вони зникли, часто спокушені кращими можливостями за кордоном.
І дійсно, російські університети майже не згадуються в міжнародних рейтингах, лише два можна знайти в списку 500 найкращих університетів світу за версією Шанхайського університету і в самому кінці списку кращих чотирьохсот вищих навчальних закладів за версією видання The Times. Також не найкращим чином Росія відзначена (на 63-му місці) в глобальному рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму: ця позиція істотно відстає від індексів розвинених країн і навіть багатьох країн, що розвиваються. Те ж саме спостерігається і в питаннях інновацій та технологій.
Проте є проблиски надії. Росія вже не плентається позаду всього розвиненого світу в галузі Інтернету, який надав майданчик для реалізації свободи слова та дозволив користувачам обходити стороною офіційні та переважно пропутінські офіційні новинні ЗМІ. Більше того, після тривалих перемовин Росія нещодавно нарешті досягнула угоди про вступ до Світової організації торгівлі, що передбачає потребу дотримуватися всіх відповідних зобов’язань щодо прозорості та торговельних правил.
Але в повноцінному обсязі трансформація російської економіки залишається сумнівною. Один із провідних незалежних російських економістів Сергій Гур’єв, ректор Нової школи економіки, 2010 року тверезо оцінив ситуацію так: «Цілеспрямовані реформи малоймовірні з тієї простої причини, що такі реформи підуть проти інтересів російської правлячої еліти. У будь-якій недемократичній і багатій на сировину країні у політичного класу та ділових інтересів, які його оточують, мало стимулів для підтримки сильніших прав на власність, диктатури закону та конкуренції. Звичайно, такі структурні зміни послабили б хватку правлячої політичної еліти на політичну та економічну владу. Статус-кво — непрозорі закони, самоправство на місцях і недостатня відповідальність і підзвітність — дозволяє їм збагачуватися, особливо за допомогою здобуття частки в прибутку від експорту сировини».
Цього Різдва, коли Росія підійде до святкування 20-х роковин розпаду Радянського Союзу, у неї буде багато приводів для святкування. На жаль, те, що не змінилося, дасть їй привід і засмутитися.
П’єр БЮЛЕР — французький дипломат, автор книги «Влада у XXI сторіччі» (La Puissance au XXIeme siecle).
