Із сьогоднішньої перспективи історія Європейського Союзу є процесом створення невеликих проектів, які з часом переростають у зусилля величезного масштабу і мають вплив на мільйони людей та їхнє повсякденне життя у багатьох країнах Європи. У минулому європейська єдність стосувалася лише вугілля та сталі: тепер вона стосується спільного ринку, спільного сільського господарства, єдиної валюти і відмови від перевірки на внутрішніх кордонах (так звана Шенгенська зона). У багатьох галузях життя європейські нації з’єднали свої ресурси, щоб мати вигоду від широкомасштабного ефекту. Однак досі існують галузі, в яких держави — члени ЄС зберегли свій суверенітет.
Найяскравішим прикладом є так звана спільна зовнішня політика та політика безпеки. Незважаючи на амбіції бути серед світових провідних гравців, Європейський Союз є практично єдиним з них, який не має ані універсальної зовнішньої політики, ані армії, яка б служила «продовженням» його дипломатичних зусиль. У результаті найчастіше він може використовувати лише м’яку силу, яка в сучасному світі має дуже обмежену ефективність.
Іноді зовнішня політика Європейського Союзу буває успішною, як, наприклад, у певних місцях, куди посилалися поліцейські місії ЄС або протягом помаранчевої революції в Україні, коли вся Європа говорила єдиним голосом і робила внесок до мирного розв’язання серйозного політичного застою. Втім, це є радше виняток, аніж правило.
Нещодавній приклад, коли посилали європейські сили, щоб втрутитися у ситуацію в Чаді, яскраво ілюструє недоліки сучасної зовнішньої політики та політики безпеки у Європі. Пройшли тижні, доки члени ЄС, які хотіли взяти участь у цій місії, надали необхідне військове устаткування: авіатранспорт, гелікоптери та польовий шпиталь. Потрібно буде навіть більше часу, щоб місія ЄС стала оперативною. Навіть тоді результат місії не буде певним.
Не потрібно казати, що Європі необхідна справжня зовнішня політика та політика безпеки. Зараз, однак, це лише мрія, яка одного дня стане реальністю. Ми, європейці, йдемо туди поволі, маленькими кроками. Зараз безпеку Європи все ще гарантує старе добре НАТО. Це єдиний військовий інструмент, що є частково у розпорядженні Європи, який довів свої можливості та корисність у Європі та поза її межами. Протягом довгого часу будь-які розмови про винятково європейські військові можливості у протилежність до НАТО є справжнім блюзнірством. Протягом довгого часу ми не матимемо ресурсів, не кажучи вже про політичну волю зробити це. Навіть Лісабонська угода, яку, я сподіваюся, ратифікують усі члени ЄС цього року і яка представляє певні інституційні реформи у сфері зовнішньої політики та безпеки (наприклад, посаду де-факто міністра закордонних справ ЄС, якому допомагатиме зовнішня служба), — залишає одностайність єдиним засобом вирішення питань у Раді Європи. І таким чином надає усім державам — членам ЄС право на вето стосовно всіх рішень у сфері зовнішньої політики та безпеки.
Щоб не виглядати надто песимістично щодо майбутніх перспектив зовнішньої політики та безпеки, я закінчую колонку цього тижня наголошенням про те, що Європейський Союз — це тривкий процес. Подальший розвиток Спільної зовнішньої політики і політики безпеки є таким чином невідворотним. Це лише питання часу. Сьогодні, щоб не надто розчаровуватися, ми повинні скоординувати наші амбіції й просто бути спокійними.
