Заява, яка з'явилася після використання у Сирії хімічної зброї під час екстреного саміту в Йорданії, що зібрав цього тижня керівників військових відомств США, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Канади, Туреччини, Саудівської Аравії і Катару, гідна схвалення. Західні політики на роздоріжжі: висловлювання чи дії; керувати подіями чи реагувати на них.
Після тривалих і нестерпних кампаній в Іраку й Афганістані я розумію кожен імпульс триматися якомога далі від потрясінь, дивитися, але не втручатися, розмовляти, але не встрявати в жорстку, навіть сувору справу зміни реальності на місці. Але ми повинні розуміти наслідки від заламування рук, замість того щоб дати їм роботу.
Люди здригаються, думаючи про втручання. Проте подумайте про майбутні наслідки бездіяльності і тремтіння від страху: Сирія, яка погрузла в кривавій бійні між жорстокістю Башара аль-Асада і різних прибічників «Аль-Каїди», — розсадник екстремізму набагато небезпечніший, ніж Афганістан у 1990-х; Єгипет, що опустився в хаос, і Захід, який нехай і несправедливо, але виглядає так, ніби він допомагає тим, хто хотів перетворити його на сунітську версію Ірану; і сам Іран, який залишається, незважаючи на свого нового президента, теократичною диктатурою з ядерною бомбою. Захід був би розгублений, його союзники були б злякані, а його вороги стали б сміливішими. Це кошмарний сценарій, проте він аж ніяк не надуманий.
Почнемо з Єгипту. Для небагатьох на Заході стає очевидним, що єгипетські військові змістили демократично обраний уряд і нині притискають легітимну політичну партію, вбиваючи її прихильників і ув’язнюючи її лідерів. Отже, ми на впевненому шляху до остракізму нового уряду. Чинячи таким чином, ми думаємо, що відстоюємо наші цінності. Я повністю розумію цю точку зору. Проте її прийняття було б серйозною стратегічною помилкою.
Помилковість цього підходу полягає в природі «Мусульманського братства». Ми думаємо про нього як про нормальну політичну партію. Це не так. Якщо ви хочете приєднатися до консервативної партії Великобританії або до німецьких християнських демократів чи демократичної партії Америки, ви легко можете це зробити, і вони вітатимуть вас із розпростертими обіймами. У всіх цих країнах усі сторони поважають основні демократичні свободи.
Однак «Брати-мусульмани» не належать до таких партій. Аби стати членом партії, необхідно пройти семирічний процес індукції й ідеологічної обробки. «Братство» є рухом, керованим ієрархією, більш схожою на більшовицьку.
Почитайте їхні промови — ті, які вони виголошують не для західних вух, а для своїх власних. Те, що вони робили в Єгипті, було аж ніяк не «поганим управлінням». Якщо ви обрали поганий уряд замість жорсткого — ви живете з ним. «Брати-мусульмани» ж, навпаки, систематично змінювали конституцію і займали командні державні висоти заради того, щоб унеможливити протидію своїй владі. І вони робили це в гонитві за цінностями, які суперечать усьому, за що бореться демократія.
Отож ви можете справедливо критикувати дії або неадекватну реакцію нового військового уряду Єгипту, проте важко критикувати втручання, яке привело його до життя. Тепер усі варіанти, що залишились у Єгипту, незавидні. Є багато жертв як серед солдат і поліції, так і серед цивільного населення; і Єгипет наразі наповнений зброєю, що частково є побічним продуктом скинення лівійського президента Муамара Каддафі. Проте банальне засудження військових ані на крок не наблизить повернення демократії.
Єгипет не є творінням глобальних силових ігор XIX або XX століття. Це древня цивілізація, яка налічує тисячі років, просочена запеклою національною гордістю. Армія займає особливе місце у своєму суспільстві. Народ прагне демократії, проте він зневажатиме західних критиків, які в їхніх очах виглядатимуть абсолютно наївними перед загрозою для демократії, створеної «Братами-мусульманами».
Ми повинні підтримати зусилля нового уряду, спрямовані на стабілізацію обстановки в країні; закликати всіх, зокрема й «Братів-мусульман», піти з вулиць і дозволити створити правильний і швидкий процес виборів з присутністю незалежних спостерігачів. Має бути розроблена нова конституція, яка захищає права меншин і основний дух країни, а всі політичні партії повинні діяти відповідно до правил, які забезпечують прозорість і прихильність демократичному процесу.
Це єдиний реальний спосіб допомогти тим — напевно, більшості, — хто прагне справжньої демократії, а не використання виборів як шляху до панування.
Тепер про Сирію. Адже ми знаємо, що там відбувається, і це абсолютно неправильно — дозволяти цьому відбуватися. Проте залишимо осторонь будь-які моральні аргументи і просто на мить замислимось про інтереси світу. Бездіяльність означатиме розпад Сирії, розділеної в крові, дестабілізацію країн, що оточують її, і хвилі тероризму, що обрушуються на регіон. Асад залишиться при владі в найбагатшій частині країни, а гірка сектантська лють пануватиме в східних глибинках країни. Іран за допомогою Росії пануватиме — а Захід, очевидно, виявиться безсилим.
Я чую, як люди говорять, що нічого не можна зробити: сирійські системи ППО надто сильні, питання надто складні, і, в будь-якому разі, навіщо ставати на чийсь бік, коли один із них анітрохи не кращий за інший?
Проте інші стають на чийсь бік. Вони не бояться перспектив втручання. Вони втручаються, підтримуючи режим, який нападає на цивільних осіб, використовуючи методи, яких світ не бачив від темних часів Саддама Хусейна.
Настав час нам визначитися: стати на бік людей, які прагнуть того самого, що й ми; які бачать наші суспільства, при всіх їх недоліках, як щось гідне захоплення; які розуміють, що вони не повинні стояти перед вибором між тиранією і теократією. Я терпіти не можу неявної ідеї, яка стоїть за більшістю наших коментарів, що араби або, ще гірше, що люди ісламу неспроможні зрозуміти, як виглядає вільне суспільство, і що вони не можуть довіряти чомусь настільки сучасному, як державі, де релігія займає належне їй місце.
Це неправда. Що справді вірно, так це те, що триває боротьба не на життя, а на смерть, за майбутнє ісламу, і екстремісти прагнуть підірвати його відкриті традиції і сучасний світ.
У цій боротьбі ми не повинні залишатися нейтральними. Всюди, де цей екстремізм руйнує життя безневинних людей — від Ірану до Сирії, Єгипту, Лівії і Тунісу, а також в інших країнах Африки, Центральної Азії і на Далекому Сході — ми маємо бути на їхньому боці.
Як один з архітекторів політики, розробленої після терористичних атак 11 вересня 2001 року, я знаю спірність, болісність і ціну рішень, що приймаються. Я розумію, чому маятник так сильно гойднувся в інший бік. Але зовсім не потрібно повертатися до тієї політики, аби щось змінити. І сили, які так ускладнили вторгнення в Афганістан та Ірак, ясна річ, є тими самими силами, які перебувають у серці сьогоднішньої бурі.
Вони мають бути переможені. Ми повинні перемогти їх, незважаючи на те, скільки часу на це піде, оскільки інакше вони не зникнуть. Вони ставатимуть сильнішими, допоки ми не досягнемо іншого роздоріжжя; і в цій точці у нас уже не буде вибору.
Проект Синдикат для «Дня»
Тоні БЛЕР — прем’єр-міністр Великобританії 1997—2007 рр., спеціальний посланець Близькосхідного квартету, заснував фонд Tony Blair Faith Foundation and the Faith and Globalization Initiative.
