Із наближенням дня прибуття Барака Обами до Швеції, щоб отримати свою Нобелівську премію, підготовка до святкувань відкриває страшну правду: європейське захоплення американським президентом не має взаємності. Обама, звісно, не поминає європейців лихим словом. Проте він швидко навчився ставитися до них саме так, як вони вважають нестерпним для себе, — з байдужістю.
Ми входимо в американський постсвіт — світ після короткого моменту глобального домінування Америки. Адміністрація Обами це розуміє й відповіла на це тим, що вона називає «багатосторонньою стратегією». Буде це Китай для глобальної економіки або Росія для ядерного роззброєння, США зараз працюватимуть з усіма, хто може допомогти їм отримати бажані результати — таким чином забезпечуючи збереження статусу «незамінної нації».
При цьому не передбачається заперечення або вигнання європейців. Американці розуміють, що Європа, як інший головний охоронець демократичної легітимності, добробуту й військової потужності, володіє великим потенціалом як партнер. Обама висловив цю ідею під час своєї першої поїздки до Європи в ролі президента на саміті НАТО в квітні. Проте, якщо Європа не зможе дати потрібну відповідь, Обама шукатиме партнерів, які йому потрібні, й у інших місцях, не зв’язуючи собі руки тривожними заклинаннями європейців про «особливі стосунки» або «цінності атлантичного співтовариства».
Підхід Обами, за його власним визнанням, прагматичний. Його вислів, що стосунки США та Китаю визначатимуть XXI століття, був не заявою про преференції, а визнанням реальності.
Усе це є жорстоким потрясінням для Європи. Кінець XX століття так добре спрацював на користь європейців. У обмін на політичну солідарність США захищали їх і дали їм роль молодших товаришів в управлінні світом.
Стосунки, сформовані в таких дружніх обставинах, вмирають важко. І через 20 років після розпаду Радянського Союзу, коли Росія витрачає лише половину від того, що європейці витрачають на оборону, — Європа, проте, все ще вважає, що її безпека залежить від американської протекції. У тому ж дусі європейці рішуче відмовляються визнати той факт, що в США легітимно можуть бути інші геополітичні інтереси — таким чином, коли політика США відрізняється від їхньої власної, європейці припускають, що американці просто наплутали і їм, вочевидь, потрібна мудра порада європейців, аби спрямувати їх на правильних шлях.
Подібний тип мислення, звісно, високо оцінює близькі і гармонійні трансатлантичні стосунки, настільки, що для європейців близькість і гармонія стають самоціллю, без зв’язку з тим, до яких результатів вони можуть призвести. Коротко, європейці фетишизують трансатлантичні стосунки.
Щодо Росії та Китаю країни — члени Європейського Союзу, як правило, визнають, що, незважаючи на труднощі, на практиці хотілося б мати згуртовану європейську позицію. Проте такого визнання немає щодо США. Навпаки, здається, що європейська еліта вважає, що «об’єднання» перед США було б помилковим.
Таким чином, для більшості європейських держав трансатлантичні стосунки, в першу чергу, стосуються НАТО та їхніх двосторонніх зв’язків із США. Крім того, не лише британці вважають, що у них є «особливі стосунки»; більшість країн-членів ЄС вважають за краще те, що у них є особливий «підхід» до Америки, який їм забезпечує особливий вплив. Відповідно, переважають швидше національні, ніж колективні підходи до панування США, що здебільшого базуються на стратегіях інтеграції, — кожна європейська держава прагне представити себе кориснішою або, принаймні, симпатичнішою, ніж її європейські конкуренти.
З американської перспективи це часто може бути корисним. Якщо європейці хочуть бути розділеними й керованими кимось, то США з радістю готові зробити послугу. Америка може почекати з ухваленням рішення щодо нової стратегії в Афганістані, не розглядаючи позиції європейців, незважаючи на присутність більш як 30-тисячного європейського контингенту в цій країні. Подібним же чином США влаштовує, що Європа залишатиметься на другому плані у розв’язанні конфлікту між Ізраїлем і Палестиною, водночас виділяючи 1 мільярд євро на рік на фінансування патової ситуації.
Проте, незважаючи на ці переваги, Америку дратують постійні протести європейців щодо доступу й уваги. Подібну потребу в підтримці можна було б легко терпіти, якби вона супроводжувалася більшою готовністю вдаватися до реальних дій. Усі ці такі різні європейці готові гарно говорити, проте не дуже готові забруднити свої руки. З погляду Вашингтона, вимога уваги з боку європейців і при цьому уникнення відповідальності виглядають інфантильними.
Якби європейці могли б навчитися спілкуватися з Америкою в один голос. Не бракує ідей про те, як можна цьому сприяти за допомогою нових процесів і форумів для стратегічного діалогу між США і ЄС. Проте проблема полягає в політичній психології, а не інституційному устрої. Цю проблему можна вирішити, лише якщо європейці критично оцінюватимуть світ у процесі його зміни, вирішать, що дозвіл іншим визначати майбутній світ — аж ніяк не оптимальне рішення, і вироблятимуть стосунки й поведінку постамериканської Європи.
Для цього потрібна Європа, яка чітко знає, чого хоче, таким чином вибудовуючи свій підхід до США — та до іншого світу — з яснішим поглядом і здоровішим глуздом. Країнам-членам ЄС треба буде навчитися обговорювати великі геополітичні проблеми — починаючи з власної безпеки — як європейцям у рамках ЄС. Вони не завжди досягатимуть згоди між собою. Коли вони зможуть це зробити, матимуть більше шансів захистити свої власні інтереси — а також вони зможуть діяти, як більш довірений і впливовий партнер для США у багатьох міжнародних проблемах, у яких інтереси США та Європи збігаються.
США б віддали перевагу саме такій Європі. Проте очікування Америки настільки низькі, що вони майже не піклуються про це. Американські й Постамериканські європейці мають струсити свою звичну повагу й самозаспокоєність щодо США — або примиритися із заслуженою американською байдужістю.
Джеремі ШАПІРО — керівник аналітичного відділу центру США і Європи в Інституті Брукінгса.
Нік ВІТНІ — колишній виконавчий директор Європейського оборонного агентства, наразі старший співробітник у Європейській раді з міжнародних відносин.
