Майбутня зустріч «Групи двадцяти» має доленосний характер. Якщо на ній не вдасться вжити практичних заходів, спрямованих на підтримку країн, що знаходяться на периферії глобальної фінансової системи, світовим ринкам доведеться пережити ще один етап спаду, точнісінько так, як це сталося в лютому після відмови міністра фінансів США Тімоті Гейтнера вжити практичних заходів для рекапіталізаціі банківської системи Америки.
Поточна фінансова криза відрізняється від усіх попередніх, які нам довелося пережити з часів Другої світової війни. У минулих випадках кожного разу, коли фінансова система доходила до межі краху, влада координувала свої дії та рятувала її. Цього разу система фактично розвалилася минулого вересня після падіння Lehman Brothers і її необхідно було повернути до життя за допомогою системи штучного життєзабезпечення. Серед інших вжитих заходів були фактичні гарантії Європи та США щодо того, що жодному іншому важливому фінансовому інституту не буде дозволено зазнати краху.
Цей крок був необхідний, однак він призвів до ненавмисних несприятливих наслідків: багато інших країн, починаючи зі Східної Європи й закінчуючи Латинською Америкою, Африкою та Південно-Східною Азією, не змогли запропонувати подібних переконливих гарантій. Почався відтік капіталу з периферії, що було спровоковано рішенням фінансових органів влади країн, що є в центрі світової економіки, захистити свої власні інститути. Відбулося падіння курсів валют, виросли відсоткові ставки й різко зросла кількість свопів кредитних дефолтів. Коли історію цієї кризи буде описано в книгах, зазначатиметься, що — на відміну від «Великої депресії» — протекціонізм спочатку переважав у фінансах, а не в торгівлі.
Міжнародні фінансові інститути (МФІ) стали сьогодні перед новою проблемою: необхідність захистити країни периферії від бурі, яка зародилася в центрі. Вони звикли справлятися з проблемами урядів; тепер їм потрібно навчитися справлятися з крахом приватного сектору. Якщо їм не вдасться цього зробити, економічні системи периферії постраждають навіть більше, ніж центральні.
Країни периферії здебільшого є біднішими й сильніше залежать від товарів споживання, ніж більш розвинений світ; їм також необхідно відшкодувати більш ніж $1,4 трлн. кредитів лише 2009 року. Ці кредити буде неможливо рефінансувати без міжнародної допомоги.
Прем’єр-міністр Великої Британії Гордон Браун визнав цю проблему й виніс її на порядок денний «Групи двадцяти». Але під час підготовчої роботи сплили глибокі розбіжності в підході до вирішення проблеми, особливо між США й Німеччиною.
США визнали, що запобігти кредитному краху в приватному секторі можна лише в повному обсязі використовуючи державне кредитування. Німеччина, яка ще пам’ятає кошмар гіперінфляції 1920-х років і подальше піднесення Гітлера в 1930-ті, відмовляється сіяти сім’я майбутньої інфляції, влізаючи в надто великі борги. Обидві сторони твердо стоять на своїх позиціях і підкріплюють свою точку зору аргументами, які виглядають вельми переконливими з позиції кожної з країн. Однак ця суперечність загрожує зірвати зустріч 2 квітня.
Кожній зі сторін необхідно почати поважати позицію інших, не відмовляючись при цьому від своєї власної, а також знаходити спільні точки зіткнення. Замість того щоб встановлювати мету в 2% від ВВП на пакети стимулів, було б достатньо погодитися з тим, що країни периферії потребують міжнародної підтримки для захисту своїх фінансових систем і участі в протициклічних політиках. У цьому зацікавлені всі сторони. Якщо економічним системам периферії буде дозволено зруйнуватися, це зашкодить і розвиненим країнам.
За обставин, що склалися, зустріч «Групи двадцяти» все ж таки принесе певні конкретні результати: ресурси Міжнародного валютного фонду, ймовірно, буде подвоєно, головним чином за рахунок використання механізму Нової угоди про позики (НУП), яку може бути приведено в дію незалежно від розв’язання спірного питання про перерозподіл права голосу в МФІ.
Цього буде достатньо, щоб МВФ міг прийти на допомогу певним країнам, що перебувають у скрутному становищі, однак це не зможе забезпечити системного рішення без жодних умовностей. Такого рішення легко домогтися у вигляді Спеціальних прав запозичення (СПЗ). Цей механізм вже існує і він вже використовувався в малих масштабах.
СПЗ є дуже складними і їх досить непросто зрозуміти, але вони зводяться до міжнародної емісії грошей. Країни, які можуть дозволити собі друкувати гроші, їх не потребують, однак їх потребують країни периферії. Тому багаті країни повинні надати кредити країнам, яким вони необхідні, через розподіл своїх цінних паперів.
Це б не призвело до дефіциту бюджету в багатих країнах. А країни-одержувачі повинні були б виплачувати МВФ дуже низьку відсоткову ставку: складену середню ставку по казначейських векселях. Вони могли б вільно розпоряджатися своїми власними цінними паперами, а СПЗ контролювали б використання запозичених цінних паперів, щоб гарантувати, що позикові кошти використовуються належним чином. Складно уявити собі іншу схему, де співвідношення витрат і вигоди було б настільки сприятливим.
На додаток до одноразового збільшення ресурсів МВФ, доти, доки триває глобальний спад, мають відбуватися істотні щорічні випуски цінних паперів СПЗ, скажімо, на $250 мільярдів. Щоб зробити схему антициклічною в ті моменти, коли світова економіка перегрівається, цінні папери СПЗ могли б гаситися у вигляді частини квоти. Вже надто пізно обговорювати випуск цінних паперів СПЗ на майбутній зустрічі «Великої двадцятки», але якби ця пропозиція пішла від президента Барака Обами та його підтримала більшість учасників зустрічі, то цього було б досить, щоб пожвавити ринки й перетворити зустріч на гучний успіх.
Джордж Сорос — голова правління Фонду Сороса.
