«Зі зміною клімату зростатимуть кількість і інтенсивність стихійних лих, пов’язаних із погодою. 2007 року втрати (людські та фінансові) були майже вдвічі більші, ніж 2006 року. Очевидно, що в найбідніших країнах наслідки спустошливих лих можуть бути особливо важкими: люди, які залишилися без житла, роботи й перспектив отримання освіти, опиняються в пастці бідності... Ми знаємо, що робити. Всім країнам, від найбагатших до найбідніших, потрібно включити до своїх планів розвитку і скорочення масштабів бідності елементи, що пов’язані зі зменшенням небезпеки лих»
Природа все частіше нагадує нам про свою потенційну руйнівну силу. Внаслідок циклону «Наргіс» у М’янмі або землетрусу в китайській провінції Сичуань сотні тисяч людей загинули й мільйони залишилися без даху.
Відвідуючи нещодавно райони цих лих, я побачив понівечені життя й руйнування, для відновлення яких будуть потрібні роки. Перед обличчям катастроф, які слідують одна за одною, нам просто зробити висновок, що людство є безпорадною жертвою природи. Але це було б трагічною помилкою. Насправді ми володіємо набагато більшою здатністю долати стихійні лиха, ніж нам здається.
Міф про те, що руйнування й жертви, до яких призводять стихійні лиха, так або інакше невідворотні, будучи неминучими наслідками природного явища, майже так само небезпечний, як і самі циклони та землетруси. Дійсно, ми не можемо запобігти самим подіям. Однак ми можемо визначити, як нам потрібно реагувати, і своїми діями можемо або посилити біди, або зменшити їх.
Різниця полягає в готовності й попередженні. Цю істину, можливо, важко прийняти, оскільки наголос робиться на прогнозуванні й перспективному плануванні, а не просто на наданні надзвичайної допомоги, про що ряботять заголовки газет, коли трапляється криза. Експерти «зі зменшення небезпеки лих», як вони себе називають, спеціалізуються на обмеженні міри вразливості населення. Зробивши заздалегідь правильні кроки, ми можемо зберегти людські життя та засоби для існування, які в іншому випадку були б утрачені.
Візьмемо Бангладеш, що, як М’янма, знаходиться в густонаселених низькорозташованих районах річкової дельти, схильної до штормів. Циклон «Бхола» 1970 року забрав життя півмільйона осіб. Після того як від циклону 1991 року загинуло ще 140 тис. осіб, у Бангладеш була створена обширна система раннього попередження в поєднанні з міцними програмами на рівні общин із забезпечення готовності до стихійних лих, евакуації та пом’якшення їхніх наслідків. Коли 2007 року на країну обрушився циклон «Сидр», кількість загиблих не обчислювалася сотнями тисяч, а склало трохи більше 4 тис. осіб. У М’янмі, жителі якої не знали на своїй пам’яті такого могутнього циклону, як «Наргіс», таких систем створено не було.
Приклад Бангладеш наслідують інші країни, що розвиваються. Досвід Філіппін і Мадагаскару, схильних до впливу тайфунів, продемонстрував, що невеликі, але далекоглядні вкладення в будівництво, планування й підготовку можуть дати вражаючі результати. Низкою громадських проектів у Непалі та індійському штаті Уттар- Прадеш із використанням карт схильності до ризикiв було проведене переобладнання шкіл для захисту їх від землетрусів паралельно з навчанням місцевих будівельників методам побудови споруд, стійких до стихійних лих.
Освіта — це головне. На Філіппінах із викладачами, учнями й батьками проводяться заняття за основоположними принципами зниження ризиків і забезпечення готовності. У Таїланді на учнів покладається роль пропагандистів із питань зменшення небезпеки лих, які розповсюджують культуру запобігання лихам на общини і одночасно навчають дітей методам самозахисту. Країни Латинської Америки та Карибського басейну проводять роботи із забезпечення захищеності лікарень і медичних установ, для того, щоб при виникненні лиха лікарі та поліклініки могли працювати тоді, коли це більше всього необхідно.
Сьогодні все це важливіше, ніж будь-коли. Зі зміною клімату зростатимуть кількість і інтенсивність стихійних лих, пов’язаних із погодою. 2007 року втрати (людські та фінансові) були майже вдвічі більші, ніж 2006 року. Очевидно, що в найбідніших країнах наслідки спустошливих лих можуть бути особливо важкими: люди, які залишилися без житла, роботи й перспектив отримання освіти, опиняються в пастці бідності. Ураган «Мітч» 1998 року всього за кілька годин відкинув процес розвитку в Гондурасі на кілька десятиріч назад.
Ми знаємо, що робити. Всім країнам, від найбагатших до найбідніших, потрібно включити до своїх планів розвитку і скорочення масштабів бідності елементи, що пов’язані зі зменшенням небезпеки лих. Наприклад, застосування методів комплексного захисту від стихійних лих при будівництві нових медичних установ і шкіл підвищило б їхню вартість, за оцінками, всього на чотири відсотки.
Існує безліч можливостей для здійснення скоординованих глобальних дій. Міжнародним донорам потрібно підтримати цільові фонди, створені для надання бідним країнам допомоги в подоланні наслідків стихійних лих, наприклад цільові фонди, створені Всесвітнім банком та Організацією Об’єднаних Націй. У Хіозькій рамковій програмі дій, узгодженій 2005 року після цунамі, визначені пріоритети у сфері зменшення небезпеки лих і сформульований заклик до міжнародного співтовариства зробити практичні кроки із забезпечення безпечніших умов в общинах. Вони включають зміцнення заходів щодо запобігання повеням, системи раннього попередження та застосування відповідних будівельних норм для захисту таких найважливіших об’єктів інфраструктури, як школи, лікарні й житлові будинки. Ми повинні також захистити цінні екосистеми — наприклад, коралові рифи й мангрові ліси, — які служать природними перешкодами від штормів.
Сьогодні, напередодні щорічного сезону ураганів, що наступає, ми всі сподіваємося, що біди не трапиться. Але, як ми знаємо, стихійне лихо буде, і тоді ми вестимемо рахунок загиблим і поспішатимемо на допомогу тим, хто вижив. Однак пам’ятатимемо, що це не обов’язково повинно бути так.
Стаття надана представництвом ООН в Україні
