Єврокомісія висунула Туреччині щось на зразок ультиматуму: відкрийте свої порти для суден із Кіпру протягом місяця, або ви ризикуєте, що нинішні переговори про вступ до ЄС будуть призупинені. Водночас в останньому звіті Комісії з виконання Туреччиною умов вступу зазначається, що політичні реформи сповільнилися, що ще більше ставить під питання майбутнє членство країни в ЄС.
Звіт Комісії розглядатиметься наступного місяця Радою Європи. На цій зустрічі європейські лідери повинні будуть задатися такими запитаннями: Чи була угода з Туреччиною про Кіпр чесною? Чи були кроки ЄС із підтримки політичних реформ у Туреччині послідовними? Які довгострокові інтереси ЄС стосовно Туреччини?
Якщо відповіддю на перші два запитання буде «ні» — а мені здається, що так і буде, — третє питання стає життєво важливим.
Справді, Туреччина закрила порти для суден із (грецького) Кіпру, і це є порушенням домовленостей. Але правильне й те, що північній турецькій частині Кіпру відмовлено в доступі до вільної торгівлі та до інших вигод членства в ЄС.
Це пояснюється тим, що Кіпр, як і раніше, залишається розділеним островом. Коли в 2004 році країна ввійшла в ЄС, передбачалося, що Кіпр має об’єднатися. План ООН з об’єднання ухвалила турецька сторона. Але грецькі кіпріоти проголосували проти цього плану, оскільки їхні лідери не виконали умов викладеної угоди з ЄС про його підтримку.
Проте Кіпр став членом ООН, але тільки грецька частина. Це було явною помилкою, оскільки зробило ЄС частиною конфлікту. Це дало лідерам грецьких кіпріотів можливість блокувати розвиток переговорів між ЄС і Туреччиною. То як може Туреччина в таких умовах зберігати довіру до ЄС?
Політичні та юридичні реформи останніх років у Туреччині були по-справжньому успішними, адже вони явно були ініційовані бажанням турків стати ближчими до ЄС. Але підтримка турецьким населенням ідеї вступу до ЄС значно знизилася після того, як турки почали відчувати, що з ними поводяться нечесно.
Це додало нових сил тим, хто хоче, щоб Туреччина розвивалася в іншому напрямі — в бік більш ісламського суспільства замість сучасної світської держави. Таким чином, уповільнення процесу реформування в Туреччині може бути багато в чому пояснене поведінкою ЄС.
Залишилося відповісти на третє запитання: якою ЄС бажає бачити Туреччину?
Відповідь не повинна викликати жодних сумнівів: очевидно, що в інтересах ЄС, щоб демократія й економіка Туреччини продовжували зміцнюватися.
Понад 40 років тому Туреччині обіцяли, якщо вона виконає попередні умови членства в ЄС, її радо туди візьмуть. Настав час, коли європейські лідери повинні серйозно поставитися до цієї обіцянки. Сумно, але факт, що переважна більшість виборців ЄС проти приєднання Туреччини. Але така їхня реакція на сьогоднішню ситуацію. Якщо спитати, чи захочуть вони бачити серед своїх партнерів реформовану Туреччину — Туреччину, яка повністю дотримується умов членства в ЄС, описаних у Копенгагенських критеріях (демократія, влада закону, повага прав людини й ефективна ринкова економіка), — багато швидше скажуть «так».
Тому європейські лідери повинні вирішити два завдання. По-перше, вони повинні чітко сказати своїм власним виборцям, що ЄС має виконувати обіцянки, дані Туреччині, і що це в інтересах усіх європейців. По- друге, вони повинні вести переговори з Туреччиною чесно.
Перше випробування європейських лідерів пов’язане з практичною проблемою доступу до портів. Тут фіни, які головують на сьогодні в ЄС, розробили програму зі здійснення прагматичного плану, що бере до уваги обидві сторони конфлікту. Ініціатива Фінляндії повинна отримати сильну підтримку з боку всіх європейських лідерів.
Водночас повинні бути здійснені нові зусилля, щоб відновити пропозиції ООН щодо Кіпру. Якщо це означає, що доведеться натиснути на деяких діючих осіб усередині самого ЄС, отже, так і треба.
Уффе ЕЛЛЕМАНН-ЙЄНСЕН — колишній міністр закордонних справ Данії.
