Політологи стверджують (і цілком обґрунтовано), що такі фундаментальні категорії як «політика» і «влада», є поняттями тотожними. Іншими словами: кожний, хто прийшов у політику, мріє отримати певну владу, а якщо має таку, прагне її зберегти. Це повною мірою стосується й окремих груп людей, об’єднаних партійними, клановими, класовими та іншими корпоративними інтересами. Мотивація приходу до влади буває різною, що ж до добровільного виходу з неї, то тут вибір, як правило, невеликий.
Бувають, звичайно, випадки передачі владних повноважень до інших рук і навіть відмови від них, від цих самих повноважень, але відбувається подібне частіше за все тоді, коли виникають неподоланні обставини або ж у ситуаціях, які приносять обом сторонам не тільки матеріальне, але й моральне задоволення. Йдеться, переважно, про лідерів. У першому випадку це може бути дуже поганий стан здоров’я суб’єкта влади, а в другому — наявність у нього спадкоємців. Але це, знову-таки, не аксіома: наприклад, у вищих ешелонах КПРС й радянського уряду не було традиції покидати займані посади за станом здоров’я, не дивлячись на те, що офіційні версії залишення роботи деякими високопоставленими керівниками звучали саме так. Вiдзначимо, що тоталітарні та авторитарні режими подібні до монархічного в питаннях передачі влади у спадок (Північна Корея, Азербайджан та інші), наприклад, коли влада від батька переходить до сина.
Сьогодні багатьох цікавить питання про те, хто буде президентом Росії після другого терміну Путіна — третій термін, як відомо, російською конституцією не передбачений. Володимир Володимирович тут категоричний: конституцію змінювати ні в якому разі не можна! Однак багато хто (особливо в регіонах) пропонує це зробити, мабуть, виходячи з принципу: «Розуміємо, що не можна, але якщо дуже хочеться, то...» У союзники можна також покликати вже досить підзабутих міфічних «трудящих», «на прохання яких» свого часу творилося немало беззаконня. Враховуючи нинішній високий рейтинг президента Росії (за деякими даними він перевищує 80%), зробити це не склало б труднощів. Тому цей варіант не можна не брати до уваги, бо політика в Росії — річ непередбачувана. Та й не тільки в Росії.
Другий варіант розвитку подій, до якого схиляються деякі політаналітики, може нагадувати китайський або сингапурський: це коли перша особа держави формально йдучи у відставку, зберігає за собою реальну владу в державі, будучи, свого роду, отаким «сірим кардиналом». Позиція досить зручна, оскільки не передбачає конкретної відповідальності за те, що відбувається в країні й частково за її межами. У разі яких-небудь невдач і промахів можна періодично міняти прем’єрів та інших високопоставлених чиновників, а також коректувати внутрішню й зовнішню політику, залишаючись у тіні. Для цього нинішньому президенту необхідно було б підготувати найближчим часом відповідного наступника, який, змінивши його на посаді, міг би втілити його ж політику. Дехто вважає, що такий «процес уже пішов», і заступники прем’єр-міністра Росії, якi виступила на передній план, Дмитро Мєдвєдєв і Сергій Іванов, якраз і є кандидатурами, що відповідають цим умовам, — хтось із них на президентський, а хтось на прем’єрський пости. Але можуть з’явитися й інші претенденти, про яких поки ніхто не знає й які до потрібного моменту будуть залишатися інкогніто.
Підтвердженням тієї тези, що Володимир Путін у близькому майбутньому не має наміру покидати велику політику, є сказане ним під час прямого зв’язку з громадянами країни 25 жовтня, де на запитання про третій президентський термін він недвозначно дав зрозуміти, що на своїй посаді не залишиться, але «зможе впливати на життя Росії й гарантувати її подальший розвиток». Як говориться, хто має вуха, той почує...
Власне, перші свої президентські повноваження Володимир Володимирович також отримав з рук Бориса Миколайовича, обтяженого поганим здоров’ям і проблемами всередині країни (важкі наслідки дефолту, війна в Чечні та ін.), і якщо ситуація повториться, можна буде сміливо говорити про тенденцію, що устоялася — передачу президентської влади в Росії «із рук у руки».
Однак не треба забувати, що Росія — не Китай і тим більше не Сингапур: тут інший менталітет народу, інші історичні й соціальні традиції. Де гарантії того, що новий президент змириться з роллю «весільного генерала» й не захоче почати гру за своїми правилами, як уже не раз було при зміні влади в Кремлі?
Третім варіантом можна вважати можливість зміни структури державного управління в Росії на зразок того, що сталося й відбувається в Україні, коли об’єм владних повноважень від Президента зміщується в бік парламенту й прем’єр-міністра. Нинішня Держдума, з переважною більшістю в ній фракції «Єдина Росія», може проголосувати за будь-яку пропозицію Путіна, що стосується подібних трансформацій влади (приклад цьому — закон про призначення губернаторів), і тоді він цілком легітимно продовжить керувати країною в якій-небудь іншій якості. Але в цьому випадку також йдеться про зміну конституції.
До нових президентських виборів в Росії, здавалося б, далеко, але потрібно пам’ятати, що політичні годинники йдуть набагато швидше звичайних. Ще немало проблем всередині країни й за її межами: суспільство наскрізь корумповане, багато невирішених соціальних питань, «буксують» відносини з пострадянськими державами, Євросоюзом і Сполученими Штатами... Але Путін має й позитивні ресурси — досвід управління країною, припинення війни в Чечні, високий політичний рейтинг, хороше здоров’я й перспективний вік, сформована команда та здорові владні амбіції. Цього цілком достатньо, щоб продовжити свій «подальший вплив на розвиток Росії» найближчими роками.
Виникає питання інше: що чекає Росію 2012 року? Йдеться не тільки про того, хто стане черговим президентом, але також і про подальші шляхи розвитку цієї величезної держави. Багато що буде залежати від того, чи зможе Росія різко збільшити свій ВВП (цікава деталь — слова внутрішній валовий продукт і Володимир Володимирович Путін мають однакову абревіатуру). А для цього необхідно зробити великий технологічний прорив у економіці: нафтогазова складова цієї самої економіки — річ досить-таки ненадійна. У разі різкого падіння світових цін на енергоносії Росію чекають важкі, якщо не трагічні, часи. Нічого хорошого така ситуація не обіцяє й країнам-сусідам, зокрема, Україні.
Можна з упевненістю стверджувати, що ринкова економіка є могутнім чинником розвитку демократії й становлення цивільного суспільства, але вона може мати як позитивний, так і негативний вектори. Якщо найближчими роками російська правляча еліта зможе досягти помітних позитивних зсувів у житті своїх співгромадян, знизити рівень злочинності, вирішити найскладніші соціальні проблеми — суспільство відреагує на це позитивно, а електорат на виборах «видасть» новий кредит довіри команді Путіна. Але якщо цього не трапиться — маятник демократії може гойднутися в зворотньому напрямку...
