Лідер британської опозиції Девід Камерон запропонував у відповідь на дії Росії на Кавказі заборонити російській еліті робити шопінг у Британії. Себто захоче, наприклад, Абрамович купити ще один футбольний клуб або ще один (Боже, боронь королеву!) палац у якогось нужденного пера — а йому цього не дозволять. І тоді, на переконання Камерона, позбавлена задоволення у своїх гедоністичних потребах, ця еліта змусить Кремль двічі подумати, аніж вторгатися в іншу країну. Ця кумедність пропозиції Камерона, ще й зроблена із серйозним виразом обличчя, засвідчила не тільки розгубленість, а й відсутність навіть начерку спільної відповіді Заходу на вже реальне позиціонування Росії як другого полюсу світу.
РОСІЯ—НАТО: 1:0?
Припинення Москвою співробітництва з НАТО вдаряє саме по НАТО, передусім у припиненні транзиту натовських вантажів до Афганістану (територією Росії). У Росії давно вже говорили, що нічого для себе корисного вони з того не мають. Відставний генерал Івашов, автор операції із десантування російських військ до косовської Приштіни 1999 року та затятий опонент Вашингтона (американці тоді дали йому прізвисько «Івілшов», «івіл» (evil) — англійською «зло»), неодноразово саркастично вимагав показати бодай одного спійманого терориста за програмою НАТО—Росія із боротьби з тероризмом. Більше того, Івашов доводив, що навіть із спільних наукових семінарів, які Брюссель постійно проводив саме на території Північного Кавказу, натовці черпають важливу військово-політичну інформацію про Росію завдяки ѓрунтовності доповідей росіян. І зовсім парадоксально, але факт, що НАТО буде й далі самотужки виконувати для Росії невдячну роботу в Афганістані, стримуючи там талібів. Ще вісім років тому Жириновський у стінах Парламентської Асамблеї Ради Європи істерично вимагав від Заходу вдячності за те, що «російська 201 дивізія стікає кров’ю у Таджикистані, щоб не пустити ісламістів сюди, до вашої європейської оранжереї»...
Із Лондона британський міністр закордонних справ Девід Міллібенд летів у Київ із гаслом створення «коаліції для протистояння агресії Росії». І хоча з вуст київських візаві, передусім Президента Ющенка, він почув те, що й хотів почути, на фінальній прес-конференції він не лише нічогісінько не сказав про рекламовану раніше коаліцію, а й навіть не зміг чітко вимовити, чи Британія підтримуватиме надання Україні ПДЧ у грудні.
Його французький колега Бернар Кушнер оголосив, що наступними цілями Росії будуть Україна та Молдова. Але одразу після цього його шеф президент Ніколя Саркози заговорив, що до нових реалій не слід підходити зі старими мірками і що світ перестає бути однополюсним, тобто домінуванню військово-політичної сили США настає кінець. І вельми промовистим стало його рішення не запрошувати на саміт президента Грузії Міхаїла Саакашвілі. Принаймні, це вбереже показну єдність після того, як Словаччина та Чехія прямо стали на бік Росії у конфлікті з Грузією. А скільки країн вирішили за краще промовчати?
СААКАШВІЛІ: ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ?
Саакашвілі тільки й робить, що твердить про війну Росії проти Заходу. Були і заяви-розчарування, що Захід надав тільки моральну підтримку. А міністр реінтеграції Грузії Тимур Якобішвілі навіть звинуватив Ізраїль у зраді Грузії. Натомість сам президент Саакашвілі в інтерв’ю ізраїльській газеті «Мааріф» 14 серпня підкреслив визначну роль Ізраїлю: «Двоє наших міністрів мають ізраїльське громадянство — це міністри оборони і реінтеграції. Питання війни і миру — в руках євреїв-ізраїльтян». Ці слова мали на меті розчулити не Ізраїль, який, як відомо, заслужив подяку Росії за рішення припинити постачати озброєння Грузії, а Сполучені Штати — у сподіванні, що Вашингтон так розчулиться, що підніме статус Грузії до «другого Ізраїлю» — союзника, заради якого він готовий воювати до останнього американця.
Трагедія Грузії полягає ще й у тому, що у світі її сприймають не як суверенну державу, а, хай навіть і не так презирливо, як висловився російський міністр Сергій Лавров — «віртуальний проект», все ж як державу-клієнта США. Звідси і відверте глузування генсека ліванського руху Хізбалла про те, що військову операцію Грузії в Південній Осетії розробляли на замовлення США ті ж ізраїльські генерали, що провалили війну в Лівані два роки тому. І звідси ж неприховане роздратування багатьох у самому Вашингтоні, що провал Саакашвілі тільки посилив позиції Ірану, ще тісніше наблизивши його до Росії. Ба більше, розташування бази російського флоту у Тартусі на пропозицію Сирії (кажуть, саме туди Росія може вивести свій флот із Севастополя) покладе край домінуванню у Середземномор’ї 6-го флоту США.
Можна очікувати найближчим часом трансляції по американських телеканалах нового відеозвернення Осами бен Ладена, в якому він підтримає Росію і категорично зажадає від американців голосувати за Обаму. Військово-політична поразка Саакашвілі таки може послужити американським неоконам, аби МакКейн успадкував президентство від Буша.
УКРАЇНА: ЗНОВУ ЯК ДІВКА НА ВИДАННІ?
Головна проблема українських можновладців — це щирість і послідовність. Та ще за обставин, коли іншого звинуватити у «зраді національних інтересів» так само просто, як висякатися. Принаймні, Президент Ющенко наразі виглядає і щирим, і послідовним, коли повністю солідаризується із Саакашвілі і закликає до вступу України в НАТО. Хоча в цьому і його явний особистий інтерес, і розрахунок із прицілом на підтримку Вашингтона для переобрання. Прем’єр Тимошенко нині заявляє про свою виваженість в оцінках подій, хоча не так і легко забути статтю за її підписом «Стримуючи Росію» в американському часописі «Форін Ефферз» у травні минулого року з усім набором милих вухам американських неоконів сентенцій про успадковані Росією від Радянського Союзу імперські амбіції і плани підкорення сусідів. Лідер опозиції Віктор Янукович закликав до визнання услід за Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії. Тоді як його соратниця Раїса Богатирьова перебуває у Вашингтоні — офіційно, щоб подивитися з’їзд Демократичної партії. Зрозуміло, не споглядання яскравого і водночас цілком порожнього дійства вартує понад тижня відсутності на робочому місці в Києві. Цілком можна припустити, що вона виконує роль зв’язкової між Києвом і Вашингтоном у реалізації вже річної давнини плану створення коаліції «Нашої України» та Партії регіонів (ще рік тому джерела повідомляли, що Вашингтон запропонував доступ до своїх фондових ринків Ринату Ахметову в обмін на «ширку»). Більше того, на початку вересня до Києва має прибути віце-президент США Дік Чейні. І, схоже, має привезти щось предметне. Інтрига вельми цікава: 2 вересня Президент Ющенко хоче взяти 30 хвилин у парламенті для позачергового звернення, а вже наступного дня з’явиться Чейні...
Що ж до саміту Євросоюзу 1 вересня, то навряд чи він через згадану розгубленість і обмаль часу зважиться на рішення, яке давно вже пропонують аналітики: перейти до «пасивної агресії на Схід» — торгівлею, інвестиціями, політично-дипломатично й інституційно — грубо кажучи, і грошима, і безвізовим режимом. Навіть Збігнев Бжезинський (нині радник Обами) днями запропонував спокушати Україну не членством в НАТО, а початком переговорів про вступ до ЄС, водночас із запевненням Росії, що одного дня її теж запросять.
ДО РЕЧI
Глава МЗС Франції Бернар Кушнер заявив учора, що 1 вересня на майбутньому саміті ЄС у Брюсселі Євросоюз може ввести санкції проти Росії. Вже розроблено два орієнтовних проекти резолюції — більш м’який, головним лобістом якого є Італія, і максимально жорсткий, на якому наполягає Польща. М’який варіант містить вимогу вивести російські війська з території Грузії, в тому числі з Поті та буферних зон, місцезнаходження яких минулого тижня визначив російський Генштаб. Крім того, згідно з цим варіантом документа, ЄС зажадає від Росії гарантій того, що її нинішня лінія поведінки відносно Грузії не буде застосована до інших країн. У жорсткому варіанті резолюції мова йде про введення фінансово-економічних санкцій. Згідно з цим проектом, Євросоюз може рекомендувати великому бізнесу скоротити об’єм фінансових вкладень у Росію, визнавши російський ринок нестійким та повним ризиків. Ще одна пропозиція — ввести обмеження на певний список товарів, що експортуються з Росії (сталь, алюміній та добрива). Крім того, Євросоюз може порадити європейським банкам не перекредитовувати російські банки та компанії.
