Саме відтоді як США за Рональда Рейгана виграли холодну війну кожна американська адміністрація прагне увінчати себе лаврами досягнення нової угоди з Кремлем. Останній в боргу не залишається, оскільки вважає, що отримав у спадок від радянських часів роль привілейованого партнера Білого дому.
І Володимир Путін, і Джордж Буш незабаром залишать свої посади. Можливо, ці політики, незважаючи на те, що кожен з них має незговірливий характер, за час, що залишився, зможуть домовитися й окреслити нові контури відносин між Сходом і Заходом.
Існує чимало питань, з яких Вашингтон і Москва можуть співпрацювати. Але є також і проблеми, відносно яких вони можуть лише ще раз підтвердити наявність розбіжностей і продовжувати суперничати. Але якщо порозуміння буде досягнуте сьогодні, Дмитро Медвєдєв у Кремлі та Гілларі Клінтон, Барак Обама чи Джон Маккейн у Білому домі зможуть будувати майбутнє на більш міцному ґрунті.
Для Москви, швидше за все, зараз настав найбільш сприятливий момент. Чи не Джон Маккейн якось заявив, що потрібно виключити Росію з Великої вісімки? А Гілларі Клінтон, поруч із якою знаходитиметься Річард Холбрук, який повадками нагадує «яструба», навряд чи стане виявляти поблажливість щодо Москви. А Барак Обама повинен буде довести свою відданість питанням національної безпеки, а отже, продемонструє ще хворобливу непоступливість.
Кремль зрозумів, що жоден з трьох кандидатів, тільки-но обійме президентське крісло в Білому домі, не ризикне позбавити громадян США протиракетного щита, цього породження «зоряних воєн», такого милого серцю Рональда Рейгана. На спротив європейців розраховувати не доводиться: останні випробування ракет Іраном переконали їх у реальності загрози, що йде від цієї країни.
А от пропозиціями, які Буш щойно зробив Москві, нехтувати не варто. Вони говорять про те, що у Вашингтоні реалісти, для яких співпраця з Росією не означає зраду, перемогли над ідеологами. Тому не в інтересах Москви відштовхувати руку, простягнуту президентом, чий мандат невдовзі закінчується і який дуже хоче хоча б з однієї важливої проблеми досягнути позитивного результату.
Стосовно ж інших питань, все не так просто. Вашингтон, як і раніше, наполегливо прагне розширення НАТО до кордонів Росії, а Москва так само наполегливо цьому противиться.
Німеччина поводиться вкрай стримано. Вона не бажає конфліктувати з Медвєдєвим. Франція вичікує. Але Грузія й Україна поводяться дуже наполегливо. Ці країни попросили, щоб на найближчому саміті НАТО, який відбудеться на початку квітня в Бухаресті, їм було вручено «дорожню карту» зi вступу до Альянсу. Кремль, який в особі Косова знайшов чудовий привід для нагнітання напруженості, готовий на все, щоб зупинити дрейф Києва й Тбілісі в бік Заходу.
Тож чи варто залишати Грузію й Україну в зоні російського впливу? Скільки ще часу ми маємо намір запевнювати їх, що двері НАТО перед ними відкриті, й скільки ще вони будуть нам довіряти? Чи дійсно буде простіше прийняти їх до НАТО не зараз, а через три роки? Ці питання, фундаментальні для майбутніх відносин між Сходом і Заходом, вносять розлад у лави Альянсу. Під час бухарестського саміту його необхідно подолати.
