Стрімкі зміни у світовій економіці й міжнародній політиці ще раз піднімають вічне питання в Росії: взаємини країни з Європою та євроатлантичним регіоном у цілому. Звісно, Росія частково належить до цього регіону, проте вона не може й не хоче приєднатися до Заходу беззастережно — принаймні, поки що. До того ж цей вибір відрізняється від того, яким він був усього кілька років тому.
Стає очевидним, що євроатлантичний світ, чия економічна й політична модель здавалася такою тріумфальною 20 років тому, зараз відстає від Китаю й інших азіатських країн. Те саме й у Росії, де, всупереч бадьорим розмовам про розвиток, що грунтується на інноваційних технологіях, економіка демодернізується, оскільки корупції було дозволено «метастазувати», а країна все більше стає залежною від своїх природних багатств. Виявилося, що саме Азія є справжнім переможцем у холодній війні. Ці країни, котрі піднімаються, створюють проблеми, що стосуються геостратегічного вибору Росії.
Вперше за кілька десятиліть розрив у цінностях між Росією та ЄС збільшується. Європа долає державний націоналізм, тоді як Росія будує національну державу. Втомлені від своєї історії, не бажаючи знову бути знищеними у війнах, європейці обрали культуру компромісу й відмовилися від прямого використання сили в міжнародних справах.
Росіяни, з іншого боку, надають особливого значення «жорсткій силі», включаючи збройні сили, бо вони знають, що живуть на небезпечному світі, й їм немає за ким сховатися. І через порівняну відсутність у країни «м’якої сили» — соціальної, культурної та економічної привабливості, Росія готова використовувати ті конкурентні переваги (серед них і природні багатства), які має.
Внутрішній політичний розвиток у Росії також штовхає країну в напрямку, протилежному від Заходу. Росія відходить від демократії.
Цей зростаючий розрив у поняттях про цінності не є непереборною перешкодою для встановлення близьких стосунків. Але в сукупності зі взаємним роздратуванням, яке особливо сильне в Росії, скоротити розрив стає все важче. Російська еліта ніколи не вважала себе переможеною в холодній війні, проте Захід, по суті, поводився з Росією як із переможеною країною. Символом цієї політики стало розширення НАТО у східному напрямку, що заклало глибокий фундамент для напруження, що триває. Лише після того, як альянс НАТО несподівано зіткнувся з озброєним протистоянням у Південній Осетії, експансія НАТО була зупинена на своєму шляху. Однак НАТО не відмовилося від планів подальшого розширення.
Розширення НАТО є нічим іншим, як розширенням його зони впливу — і в найвідчутнішій, військово-політичній сфері. При цьому небажання Заходу зупинити експансію супроводжується постійною відмовою визнавати право Росії мати свої зони інтересів.
Тому через розширення НАТО холодна війна залишилася незавершеною. Ідеологічна та військова конфронтація, яка лежала в її основі, скінчилася, але геополітичне суперництво, яке стояло за ними, знову висунулося на передній план.
Енергетичні дебати є ще одним прикладом цього. «Неросійська» Європа має дякувати Всевишньому за присутність енергетично багатої Росії на своїх кордонах, тоді як Росія повинна дякувати йому за те, що у неї такі багаті клієнти. Та природним відмінностям на користь споживачів і виробників енергії надають політичного забарвлення і пов’язують із питаннями безпеки — свідоцтвом цього є дискусії про «енергетичний НАТО».
Зіткнувшись із неможливістю вигідного вступу до євроатлантичних інститутів, Росія швидко рухається у напрямку союзу з Китаєм — як «молодшим братом», хоча і шанованим. Сьогоднішній «азіатський вибір» вигідний Росії іншим, аніж слов’янофільський/євроазіатський вибір у минулому. На поверхні він виглядає як вибір на користь цивілізації, яка швидко зростає. Але нинішнє відчуження від Європи — колиски російської цивілізації та модернізації — загрожує ідентичності Росії й збільшить її геостратегічні ризики у майбутньому.
Європі це відчуження також не принесе користі. Вона продовжуватиме рухатися до гарного занепаду — погіршеного варіанту Венеції. Сполучені Штати також зазнають втрат від цього. Без Росії, яка залишиться третьою сильною світовою державою в найближчому майбутньому, неможливо вирішити ключові проблеми міжнародної безпеки.
Існуюча архітектура євроатлантичної безпеки, здається, подобається більшості американців і європейців, хоча вона стає усе більш крихкою і контрпродуктивною. Тому Росія сама боротиметься, щоби створити нову архітектуру — або через нову угоду щодо колективної європейської безпеки, або через вступ до НАТО. Це не лише є в російських політичних і цивілізаційних інтересах, але й відображає наш обов’язок перед усією спільнотою євроатлантичних країн, ослабленою «незакінченою холодною війною».
Ідея про укладення «Союзу Європи» між Росією і ЄС також має бути занесена до планів довгострокових дій. Цей союз має грунтуватися на загальному людському, економічному й енергетичному просторі. Поєднання нової системи безпеки для євроатлантичної спільноти та створення Союзу Європи могло б зупинити падіння міжнародного авторитету і Росії, й Заходу.
Сергій КАРАГАНОВ — декан факультету світової економіки та світової політики ГУ-ВШЕ. В основі цієї статті — матеріали доповіді про євроатлантичну безпеку, підготовленої російською групою Валдайського дискусійного клубу, головою якого є професор Караганов.
