Чи стане військова міць менш важливою у грядущі десятиліття? Це правильно, що кількість широкомасштабних воєн між державами продовжує знижуватися, і виникнення війни між просунутими демократіями маловірогідне з багатьох причин. Але, як сказав Барак Обама, приймаючи Нобелівську премію Миру 2009 року, «ми повинні почати з визнання гіркої правди про те, що нам не викоренити озброєні конфлікти протягом наших життів. Настануть часи, коли нації — діючи нарізно чи спільно — зрозуміють, що застосування сили не лише є необхідним, а й морально виправданим».
Коли люди говорять про військову міць, вони схильні мислити в межах тих ресурсів, що лежать в основі застосування жорсткої військової сили й загрози застосування сили — солдати, танки, літаки, кораблі тощо. Врешті-решт, у критичній ситуації такі військові ресурси мають значення. Наполеон сказав знамениту фразу: «Бог на боці великих батальйонів», а Мао Цзедун заявляв: «Рушниця народжує владу».
В сьогоднішньому світі, втім, існує значно більше військових ресурсів, аніж рушниці й батальйони, і значно жорсткіша стратегія, ніж бойові дії або загроза застосування сили. Військова міць також використовується для забезпечення захисту союзників і допомоги друзям. Таке ненасильницьке використання військових ресурсів може бути важливим джерелом тактики м’якої сили у виробленні порядку денного переговорів, примушенні інших урядів і завоюванні підтримки у світовій політиці.
Навіть думаючи лише про бойові дії й загрози, багато аналітиків фокусуються виключно на міждержавних війнах і зосереджуються на солдатах і уніформі, організованих та оснащених державою в формальних військових підрозділах. Однак у ХХІ столітті більшість «воєн» відбувається всередині держав, а не між державами, і більшість тих, хто воює, не носить уніформи. З 226 значних озброєних конфліктів у період між 1945 і 2002 роками менше половини у 50-х роках відбувалися між державами й озброєними угрупованнями. До 90-х років такі конфлікти були домінуючою формою.
Певна річ, громадянські війни та нерегулярні військові формування не є новими, так само, як не завжди дотримуються й традиційні закони війни. Що справді є новим, то це збільшення нерегулярних бойових дій і технологічні зміни, які вкладають постійно зростаючу руйнівну силу в руки маленьких груп, які колись заплатили б чималу ціну за масивне руйнування. І тепер технології принесли новий вимір у способи ведення війни: перспективи кібератак, за допомогою яких противник — держава або недержава — може спричинити жахливі фізичні руйнування (або погрожувати зробити це) без армії, яка фізично перетинає кордон іншої держави.
Воєн і насильства, напевно, стає менше, проте їх не викоренено. Натомість застосування сили набуває нових форм. Військові теоретики сьогодні пишуть про «четверте покоління способів ведення війни», у яких подеколи відсутнє поняття «фронт» і «поле бою»; ба більше, відмінність між цивільним і військовим може стиратися.
Перше покоління сучасних воєн відображало тактику шеренги й колони часів Французької революції. Друге покоління покладалося на багаточисленну вогневу потужність і досягло кульмінації під час Першої світової війни; його гаслом було «Артилерія придушує, а піхота займає». Третє покоління дотримувалося тактики, розробленої німцями для подолання тупикової ситуації позиційної війни 1918 року та вдосконаленої в тактиці Бліцкригу, що дозволило розбити більші французькі та британські танкові сили під час завоювання Франції 1940 року.
Ці зміни були результатом нових ідей і технологій. Те саме справедливо й щодо сьогоднішнього четвертого покоління сучасної війни, яке фокусується на ворожому суспільстві й політичній волі воювати.
Озброєні угруповання розглядають конфлікт як континуум нерегулярних політичних і насильницьких дій упродовж тривалого періоду, які покликані забезпечити контроль над місцевим населенням. Вони отримують вигоду з того факту, що у безлічі слабких держав бракує легітимності та здатності ефективно контролювати власну територію. Результатом стає те, що генерал Руперт Сміт, колишній британський командувач у Північній Ірландії та на Балканах, назвав «війною серед людей». У таких гібридних війнах звичайні й нерегулярні війська, цивільні й військові особи, фізичне руйнування й інформаційна війна тісно переплетені.
Навіть якщо перспектива або загроза використання сили між державами і стала менш вірогідною, вона все-таки зберігатиметься, і це саме ті ситуації, які схиляють розсудливі суб’єкти до набуття дорогих гарантій. І Сполучені Штати, ймовірно, стануть найбільшим гарантом безпеки.
Це веде до того, що переглядаються ролі військової сили у світовій політиці. Військова міць залишається важливою, адже вона структурує світову політику. Це вірно, що у багатьох взаєминах і питаннях для держав стає усе важче та дорожче використовувати військову силу. Але той факт, що військова міць не завжди достатня в окремих ситуаціях, не означає, що вона втратила здатність структурувати очікування й формувати політичні розрахунки.
Ринки й економічна могутність спираються на політичні структури: за умов хаосу великої політичної непевності ринки падають. Політичні структури, у свою чергу, базуються на нормах і суспільних інститутах, а також на управлінні владою, що ѓрунтується на примусі. Впорядкована сучасна держава визначається законністю застосування сили, яка дозволяє функціонувати внутрішньому ринку.
На міжнародному рівні, де порядку менше, питання, яке залишається, — про застосування сил примусу — навіть за малої вірогідності може мати велике значення. Військова сила, разом із нормами й суспільними інститутами, допомагає забезпечити мінімальний ступінь порядку.
Образно висловлюючись, військова міць забезпечує ту міру безпеки, яка важлива для політичного й економічного порядку, як кисень для дихання: доки він є, його не помічаєш. Але щойно його починає бракувати, решта відходить на другий план.
У цьому сенсі роль військової сили у структуризації світової політики, ймовірно, збережеться й у ХХІ столітті. Військова міць не матиме для держав тієї користі, яку вона мала у ХІХ столітті, але вона залишиться ключовим компонентом сили у світовій політиці.
Джозеф С. НАЙ — колишній помічник міністра оборони США, нині є професором у Гарвардському університеті й автором книги «М’яка сила: засоби досягнення успіху у світовій політиці».
