На початку 1990-х років весь світ із нетерпінням чекав повідомлень про політичні події, що відбувалися в Італії, де невелика група магістратів (український аналог прокурора-обвинувача), керована прокурором країни Франческо Борреллі, оголосила справжню війну корупції у всіх її проявах. Операція з викоренення корупції отримала назву «Чисті руки». Як відбувалася боротьба з хабарництвом на Аппенінському півострові? Які уроки з неї слід би винести Україні?
«ВСЕ ВЕЛИКЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МАЛЕНЬКОГО»
Все почалося дуже буденно, майже банально: в Мілані, економічній «столиці» Італії, є муніципальний будинок для старих, що називається «Тривульціо». 1992 року його адміністратором був якийсь Маріо К’єза, дрібна сошка в апараті Соціалістичної партії, яка тоді перебувала в урядовій коаліції. Стара богадільня потребувала капітального ремонту, для проведення якого адміністратор повинен був би, згідно із законом, оголосити публічний конкурс із участю спеціалізованих фірм. Але він цього не зробив. Він просто викликав до себе директора одного відомого підприємства і запропонував йому: «Якщо ти даси мені сім мільйонів лір, то замовлення твоє». Це у сьогоднішній валюті приблизно 3500 євро. Директор зробив вигляд, що погодився, але тут же побіг до поліції і подав позов на Маріо К’єза за здирництво. Поліцейські порадили йому принести К’єза суму в спеціально помічених банкнотах. Коли 17 лютого 1992 року директор підприємства в кабінеті К’єза передав йому пакет із грошима, поліцейські, які чекали за дверима, увірвалися до кімнати й піймали адміністратора «Тривульціо» на місці злочину.
Здавалося б, усе закінчилося, незначний епізод побутової корупції. Але заступник прокурора Антоніо Ді П’єтро цим не задовольнився: здирництво часто виявляється «серійним» злочином, тому він наказав перевірити всі банківські рахунки Маріо К’єза. І не повірив своїм очам: у дрібного урядовця було кілька мільярдів лір. Звідки в нього таке багатство? Явно щось не те. Почалися розслідування за широким спектром і скоро Ді П’єтро з’ясував, що пан К’єза просто підставна особа, на рахунки якої надходили незаконні «пожертви» різних людей, підприємств та організацій на користь Соціалістичної партії, на чолі якої стояв прем’єр-міністр Беттіно Краксі. Фінансування партій в Італії не заборонено, але воно має бути відкритим, одержувачі зобов’язані відраховувати відповідні податки, «пожертви» не можуть перевищувати певної межі. Однак фінансування, яке здійснювалося через пана К’єза, було «чорним», Соціалістична партія приховувала ці гроші і, як з’ясувалося, в обмін робила жертводавцям незаконні послуги. Самого Маріо К’єза 28 листопада 1992 року було засуджено до шести років позбавлення волі з конфіскацією шести мільярдів лір, які перебували на його рахунках. Почалася судова операція, яка отримала назву «чисті руки».
Подальші розслідування віце-прокурора Ді П’єтро та його команди виявили, що подібна практика була широко поширена і серед інших партій. Мільярди без оподаткування отримували й інші партнери по урядовій коаліції: християнські демократи, республіканці, соціал-демократи, ліберали. Краксі незграбно спробував захищатися, заявивши, що Маріо К’єза просто дрібний шахрай, який з вищими колами партії нібито нічого спільного не має. Але факти говорили про інше: 22 квітня поліція арештувала вісім міланських підприємців, які зізналися в тому, що вони роздали 150 мільярдів лір всім партіям коаліції в обмін на замовлення. Серед них виявився й найбільший підприємець-будівельник Сальваторе Лігресті. Виявилося, що корупція тим більше поширена, чим більше влади у одержувачів. У перших рядах, звичайно, йшли урядові партії. Але в хабарництві викрили й головних опозиціонерів — комуністів, у яких не було державної влади, але які мали великий вплив у деяких областях Італії, наприклад у Болоньї, де вони вже десятиріччями керували місцевою адміністрацією. Менше за все корупції, практично жодного випадку, не було виявлено у неофашистів із партії МСІ. Не тому, що неофашисти особливо чесні, а просто тому, що, хоча вони були представлені в парламенті, їх тримали в політичному гетто, у них навіть не було жодного мера в провінції. Отже, ніхто не став би давати їм хабарі. Розміри корупції виявилися величезними: тільки за наступні два роки після арешту Маріо К’єза було заарештовано 4525 людей, головним чином підприємців і бізнесменів. У справи про корупцію було втягнуто 1069 політичних діячів всіх рівнів, від міністрів до депутатів, мерів і членів сільрад. Десятеро арештованих, під тягарем ганьби чи таких, що вважали себе неправильно звинуваченими, скінчили життя самогубством у в’язниці. Серед них був і Габрієле Кальярі, голова ЕНІ, державного нафтогазового гіганта, рівня російського «Газпрому».
БЕЗ ЗМІНИ ВЛАДИ — ЗНАЧИТЬ ІЗ КОРУПЦІЄЮ
Незабаром почався один із найбільших процесів із серії «чисті руки». На лаві підсудних опинився Серджо Кузані, якого звинувачували в багатомільярдній крадіжці грошей у зв’язку зі створенням енергетичного концерну «Енімонт», утвореного зі злиття ЕНІ з електричною компанією «Монтедізон». На цьому процесі дефілювали безліч представників політичної верхівки Італії — від самого Беттіно Краксі до політсекретаря Християнсько-демократичної партії Арнальдо Форлані. Їхні свідчення розкрили всю глибину корупційної безодні в італійській політиці. Президент республіки Франческо Коссіга подав у відставку.
Звичайно, закономірне питання: а чому все це могло трапитися? Причини потрібно шукати в особливостях італійської політичної системи. Італія була одним із рідкісних у розвинених країнах прикладів «заблокованої демократії». У демократичних країнах, як правило, протистоять один одному два табори, уряд і опозиція, які можуть мати найрізноманітніші програми та ідеології, але обидва дотримуються саме принципів демократії. Таким чином, перейшовши з одного табору до іншого, виборець знає, що зміниться політика, але збережеться свобода вибору. В Італії ж урядовий табір комплектувався з партій, що поважають демократію, але опозицією керувала Комуністична партія. Вона керувалася прикладом Радянського Союзу, сповідувала тоталітарну ідеологію. Це обмежувало можливості переходу виборців із одного табору до іншого, а отже — періодичної зміни влади. Ситуація була «стабільною», але «нестійкою». Майже щороку мінявся склад уряду, але у владі залишалися одні і ті ж люди. Протягом понад півсторіччя опозиція ніколи не перетворювалася на більшість. Тому виникали деякі риси, характерні для тоталітарних режимів: можновладці розуміли, що вони цю владу ніколи не втратять. І, як знаємо з досвіду СРСР, чим довше одні й ті ж люди тримають у руках кермо влади, тим більше вони схильні до спокуси корупцією: вся система стає корумпованою. Україна і Росія все ще стогнуть під тягарем цієї спадщини.
Розкриття корупційних скандалів викликало далекосяжні наслідки в політичному житті Італії. Всі партії урядової коаліції розпалися й зникли з політичної сцени. Комуністи, які мали ще пережити розвал Радянського Союзу і крах «соціалістичного табору», розкололися, перебудувалися і в сильно зменшених розмірах прибрали нової назви: «Ліві демократи». Великий переворот стався в суспільній свідомості. У людей зміцнилося вже широко поширене переконання, що всі політики — злодії, ошуканці та шахраї. Беттіно Краксі, змушений подати у відставку, був відданий під суд, але втік до Тунісу, з яким Італія не має угоди про екстрадицію, і помер там через кілька років.
Виникли «антиполітичні» рухи, головним із яких була «Ліга Півночі» під керівництвом Умберто Боссі. Ця «антипартійна» партія висунула гасло відокремлення Північної Італії («Паданії») від іншої частини країни, обзиваючи Рим «злодійським кублом». Це угруповання стало осередком найбільш ходових, обивательських соціально-політичних забобонів, з ухилом у бік ксенофобії і дешевого популізму. Її лідери, починаючи з Боссі, відрізняються вживанням вульгарної, нецензурної мови.
Ситуацією, що виникла внаслідок операції «чисті руки», вміло скористався спритний підприємець-«олігарх» Сильвіо Берлусконі, найбагатша людина країни, джерела багатства якої, однак, ховаються в густій імлі. Він власник трьох телевізійних каналів, давній друг Краксі, йому приписували також зв’язки з сицилійською мафією. У Берлусконі також були підстави боятися «чистих рук». Тому, в спробі врятуватися від «цікавості» Ді П’єтро, він вирішив вступити в політику. Заснував партію «Уперед, Італіє!», яка перехопила значну частину колишніх членів Християнсько-демократичної партії. Йому вдалося зварганити різношерсту коаліцію з неофашистів, які «перебудувалися» («Національний альянс» під керівництвом Джанфранко Фіні), вище згаданої «Ліги Півночі» і уламків старої Християнсько-демократичної партії, які вижили. Два рази йому вдалося перемогти на виборах. Але ситуація в Італії аж ніяк не поліпшилася. Сам Берлусконі —фігурант у процесах з питань корупції. Крім того, він розглядає державу як свою особисту власність, править авторитарними методами (його партія існує лише для того, щоб співати йому славослів’я), парламент під його впливом приймає закони, які служать виключно його інтересам. Політичні інтриги змусили Ді П’єтро подати у відставку: тепер він керує власною партією — «Італія цінностей». Корупція не поменшала, навпаки, нинішній уряд своїм негативним прикладом навіть її заохочує. На жаль, можна сказати, що операція «Чисті руки», незважаючи на добрі наміри її ініціаторів, Італії не допомогла. Вона розвалила стару систему, не замінивши її новою, більш здоровою. Хочеться сподіватися, що Україна уникне цієї долі.
