Багато економічних проблем тогочасної Чехословаччини
було зумовлено тим, що країна прийняла радянську модель (ясна річ, нав’язану
їй Кремлем) розвитку того часу з акцентом на першочергове зростання важкої
промисловості, виробництва й недооцінкою тих сфер економіки, які прямо
впливали на життя людей
У ніч з 20 на 21 серпня 1968 року на територію
Чехословаччини ввійшли війська п’яти держав-учасниць Варшавського Договору
(ВД). У переданому тоді офіційному повідомленні говорилося, що ці екстраординарні
заходи було продиктовано прагненням покласти край наростанню політичної
кризи у братерській країні, відвернути загрозу соціалістичним здобуткам
чехословацьких трудящих, підриву стратегічної стабільності й безпеки світового
соціалізму...
Становище, в якому опинилася Чехословаччина (тоді Чехословацька Соціалістична
Республіка) до серпня 1968 року, видавалося мені, як очевидцеві подій,
таким.
Уперше я потрапив у Прагу 1967 року. Й відразу впало у вічі: одне з
найкрасивіших міст світу (мій батько навчався в цій країні й постійно розповідав
мені про її красу) перебувало у вкрай занедбаному стані. Це обшарпаність
чудових за архітектурою будинків житлового фонду. Це великі черги на старі
трамваї, до речі, виготовлені в Празі. Це вся система побуту й життя, яка
викликала справедливе невдоволення пражців.
А либонь у передвоєнні роки Чехословаччина посідала одне з провідних
місць у Європі за обсягом виробництва промислової продукції. Мої батьки
жили, навчалися, працювали й усе мали за «чехів» у Закарпатті. Черги, блат,
порожні прилавки, пардон, хамство, матюки та крадіжки — принесли «совіти».
Першопричиною були економічні проблеми, які згодом переросли в політичні.
На початок 60-х років екстенсивні чинники розвитку економіки ЧССР було
вичерпано. Уповільнювалися темпи росту, падала ефективність виробництва.
Як на мене, багато економічних проблем тогочасної Чехословаччини було
зумовлено тим, що країна прийняла радянську модель (ясна річ, нав’язану
їй Кремлем) розвитку того часу з акцентом на першочергове зростання важкої
промисловості, виробництва й недооцінкою тих сфер економіки, які прямо
впливали на життя людей.
До 1965 року чехословацькі економісти обгрунтували необхідність переведення
економіки на інтенсивні шляхи розвитку. Та коли реформу заходилися втілювати
в життя, вона почала суперечити адміністративно-командним методам управління,
інтересам бюрократично мислячої надбудови. На цьому грунті почалися серйозні
ідеологічні й політичні конфлікти.
Прихильники усталеної моделі розвитку (а їх було чимало) стверджували:
ти засуджуєш цю модель, отже ти — супротивник соціалізму.
Модель, яку тоді, в 60-ті роки, реформували, була значною мірою копією
радянської системи господарювання. Її тоді неабияк критикували в Чехословаччині.
І справді, нав’язана європейській державі модель господарювання невдовзі
збанкрутувала.
Історична справедливість вимагає визнати, що чехословацька економіка
відіграла значну роль у відновленні господарства багатьох країн тогочасної
Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) у повоєнний період. І те, що Чехословаччина
відійшла від своєї традиційної структури, диктувалося потребами економічного
розвитку всієї тогочасної соціалістичної співдружності, нашими господарськими
потребами насамперед. Радянський Союз, у свою чергу, на 70 — 80 відсотків
забезпечував її потреби в сировині, паливі, інших матеріалах і видах продукції.
Радянський Союз від дня свого народження нав’язував свою систему відносин.
І як наслідок, після 50-го року в Чехословаччини з’явилися гасла: «Радянська
пошта — наш зразок», «Радянський ресторан — наш зразок», «Радянський олівець
— наш зразок». Вони висіли всюди. Гасла про радянський олівець я бачив
на знаменитій фабриці олівців «КОХІНОР».
Економічна реформа в Чехословаччині 1965 — 1968 рр. мала звести ці форми
нанівець. Господарський механізм Чехословаччини змушував підприємства шукати
найефективніші економічні зв’язки, і були випадки відмови від послуг радянських
партнерів. Чи технічний рівень поставленої продукції не влаштовував, чи
не виконувалися терміни постачання, чи високим виявлявся відсоток бракованих
виробів. Будучи вільними у виборі партнерів, чехословацькі господарники
повертали свій погляд на Захід. Радянські амбіційні керівники Кремля дійшли
висновку, що це — вияв антирадянських настроїв.
Пригадую дві розповіді одного чеського керівника зовнішніх торговельних
зв’язків. Перша — на металургійний завод у місті Кошице з колишнього Радянського
Союзу відправили 92 валики для прокатного стану. Всі виявилися бракованими.
Друга — до Праги прислали автомобіль «Москвич» нової моделі, аби рекомендувати
чехословацькому ринку. На першому ж демонстраційному проїзді в машини майже
відразу відвалилися передні колеса...
І справа не тільки в браку. Невигідними ставали самі економічні відносини.
Пригадую, у Празі, на заводі лабораторних приладів мені говорили тоді,
що рубль, зароблений на радянському ринку, обходився заводу (у кронах)
приблизно в півтора рази дорожче, ніж долар, зароблений на Заході.
Напередодні серпневих подій у чехословацькій пресі дуже активно обговорювалося
питання про порушення соціалістичної законності, про невинно потерпілих
у 40-ті та 50-ті роки. Багатьох чехів і словаків, котрі проживали на терені
Української РСР, було репресовано, вони зазнавали гонінь. А законним прагненням
народу до ліквідації деформацій, до очищення супротивники вільної Чехословаччини
намагалися скористатись у своїх інтересах, далеких від справжніх потреб
трудящих. Питання реабілітації невинно потерпілих довго не вирішувалися.
У результаті сформувався табір опозиції, у якому були й чесні комуністи
(такі як Дубчек, Млинарж). Опозиція дістала документи, які свідчили про
злочини, скоєні керівниками комуністичної партії Чехословаччини після лютого
1948 року.
Після січневого пленуму ЦК КПЧ 1968 року, коли змінилося керівництво
в партії, помалу почала зростати активність правих сил. Комуністи звинувачували
реформаторів у тому, що ті їх переслідують лише тому, що вони не погоджувалися
з їхньою прозахідною ідеологією. Тоді представники реформаторського крила
написали статтю «2000 слів», в якій звинувачували комітети КПЧ на конкретних
фактах.
Тогочасне керівництво партії відмовилося брати участь у Варшавській
зустрічі соціалістичних країн у липні 1968 року. Після неї більшість патріотично
налаштованих політичних діячів у Празі почали виходити з можливості розриву
з соціалістичною співдружністю. І це вже було прямою загрозою для Кремля...
У період «хрущовської відлиги» чехи і словаки стали частіше їздити в
СРСР. І вони побачили, що зразкового в радянській дійсності мало. Почалася
реакція розчарування в ідеалі. Водночас почало проявлятися те, що в колишньому
Союзі постійно називали націоналізмом.
У 60-ті роки в Чехословаччині збиралися реформувати лише економіку.
Проте реформа наштовхнулася на спротив консервативних сил на різних рівнях
керівництва. Стало ясно, що неможливо змінити економіку без реформи надбудови,
без радикальних перетворень у суспільно-політичній сфері.
1989 року цей досвід чехи врахували. Економічні реформи в Чеській Республіці
тісно пов’язуються з реформами політичної системи, з розширенням демократії
на виробництві, гласністю й активною участю мас у вирішенні питань життя
суспільства.
Який висновок слід зробити сьогодні з чехословацьких подій 68-го?
Не може у відносинах між країнами існувати ситуація, коли хтось привласнює
собі право вирішувати за інших. Це неприпустимо! Дотримання цього принципу
— найнадійніша гарантія того, що події 1968 року в наші дні не можуть повторитися.
Це перший висновок.
Другий. Це — принцип свободи вибору шляху. Перебіг подій «оксамитової
революції» (17 листопада 1989 року) підтвердив відданість чехів і словаків
своєму вибору шляху розвитку — соціально-ринкові відносини європейського
типу. Без будь-яких «ізмів»...
