Крім репортажів з Південної Осетії, де грузинські війська начебто залишають позиції, російські телеканали рясніють обуреними коментарями. Обурені вони реакцією західних політиків і засобів масової інформації на нову кавказьку війну. Ті ігнорують очевидний факт, що не Росія, а Саакашвілі порушив усі домовленості й протягом доби піддавав Цхінвалі варварському обстрілу. «Про те, хто вистрілив першим, можна сперечатися нескінченно», — відмахується від головного російського аргументу один високопоставлений?представник адміністрації США, котрий проводив брифінг для американських журналістів. На перший план висувається інше — непропорційне використання Росією військової сили, передусім авіаудари на всю глибину території Грузії. Президент США погрожує, що наслідки нової кавказької кампанії дуже серйозно позначаться на взаємовідносинах Росії із зовнішнім світом. Приблизно в тому ж дусі висловилися зовнішньополітичні відомства інших країн Заходу, представники ЄС і НАТО. Якщо дипломати намагаються уникати слова «агресія», то на провідних світових телеканалах воно звучить досить часто. Хоча б з тієї причини, що левова частка часу в передачах надається Михаїлу Саакашвілі, який чудовою англійською подає грузинську версію подій.
Що ж до рідного телебачення, то воно звично бурмотить: «Клевещут гады». І вустами Михаїла Леонтьєва пояснює те, що відбувається, всесвітньою антиросійською змовою, в рамках якої Михаїл Саакашвілі просто виконує завдання «вашингтонського обкому». А вже відділ пропаганди цього самого «обкому», само собою, забезпечує інформаційне прикриття.
Якщо ж не ставати на параноїдальну точку зору про всесвітню змову, то слід відповісти на просте запитання. Чому в ситуації, коли Москва й Тбілісі надають дві прямо протилежні версії того, що відбувається, й коли аргументації й однієї, й другої сторони мають очевидні вади, вірять чомусь Грузії?
На мій погляд, вирішальну роль зіграли бомбардування інших районів Грузії. Логіку наших генералів зрозуміти нескладно — за всіма правилами військової науки слід позбавити противника резервів і не дати йому поповнити запаси військової техніки. Тому російські бойові літаки завдають ударів по військових базах і злітно-посадочних смугах аеродромів. При цьому наша авіація аж ніяк не грішить високою точністю, накриваючи замість військових баз житлові квартали. Передбачити все це було неважко. Отже, слід було реально зважити гіпотетичний військовий ефект від таких бомбардувань й цілком реальну пропагандистську шкоду. Це було б можливим, лише якщо метою бомбардування не було залякування грузинського населення.
Надто широкі воєнні дії Росії породили цілком природні питання про те, що є справжньою метою цієї операції. Добре, якщо завдання російських військ обмежуються тільки «примушенням до миру» в Південній Осетії, відновленням лінії розділення сторін, як це заявляв заступник начальника Генштабу генерал Наговіцин. Але в такому разі не дуже зрозуміло, чому Москва фактично підтримує Абхазію, яка відкрила «другий фронт» проти Грузії.
І, головне, чим можна пояснити те, що в телефонній розмові з Кондоліззою Райс міністр закордонних справ Сергій Лавров вельми відверто заявив, що «Михаїл Саакашвілі має піти». Дуже показово, що американці вдалися до безпрецедентного кроку, публічно оповістивши під час засідання Ради Безпеки ООН зміст конфіденційних телефонних переговорів. Гадаю, це означає, що ніяких серйозних справ з Росією нинішня адміністрація вже мати не збирається. І хоча Лавров поспішив заявити, що його неправильно зрозуміли, абсолютно очевидно, що рушієм Москви є аж ніяк не лише бажанням встановити міцний мир у Південній Осетії. Є ще стійка ненависть до режиму Саакашвілі, знищити який буцімто з’явився шанс. І Москва не може це приховати, що й підриває віру в її слова.
Не можна не бачити й того, що російські керівники ігнорують можливість донести свою точку зору до світової спільноти. Саакашвілі дійсно не сходить з американських телеекранів. Однак підозрюю, якби Дмитро Медведєв вирішив поспілкуватися з іноземними журналістами, ті, звісно, відгукнулися б.
І, нарешті, останнє й, можливо, найголовніше. Те, що весь світ вважає зараз Росію агресором, — найважливіший результат усієї попередньої зовнішньої політики. Саме тієї, яка ще нещодавно характеризувалася як успішні дії для повернення Росії на міжнародну арену. Чого це раптом у критичній ситуації Москві мають довіряти партнери, яких декілька років поспіль переконували в, м’яко кажучи, неадекватності кремлівських лідерів. Пригадаймо обіцянки націлити ракети на Польщу, Чехію й Україну, дати таким чином відповідь на розгортання американської ПРО й розширення НАТО. Пригадаймо всі ці дурощі про асиметричну, але адекватну російську відповідь, про польоти стратегічних бомбардувальників на Кубу, про розгортання «Іскандерів» у Калініградській області. Пригадаймо про історичну промову Володимира Путіна в Мюнхені.
Навряд чи особливу довіру до Москви мають відчувати в США, яким високопоставлений співробітник вітчизняного МЗС зовсім нещодавно передрікав небачену кризу і яких обіцяв викреслити зі списку партнерів. Чи має довіряти Росії Британія? Після полонієвого скандалу, історій із шпигунською цеглиною й фактичним закриттям Британської ради це досить важко. Адже кожна із цих історій супроводжувалася нескінченною брехнею з вуст російських офіційних представників. Нинішня дипломатична поразка (можна лише сподіватися, що вона не призведе до повної дипломатичної ізоляції Росії) переконливо демонструє ефективність і успішність нашої зовнішньої політики.