Чо­му Ро­сії не ві­рять?

Крім ре­пор­та­жів з Пів­ден­ної Осе­тії, де гру­зин­ські вій­ська на­чеб­то за­ли­ша­ють по­зи­ції, ро­сій­ські те­ле­ка­на­ли ряс­ні­ють обу­ре­ни­ми ко­мен­та­ря­ми. Обу­ре­ні во­ни ре­ак­ці­єю за­хід­них по­лі­ти­ків і за­со­бів ма­со­вої ін­фор­ма­ції на но­ву кав­казь­ку вій­ну. Ті іг­но­ру­ють оче­вид­ний факт, що не Ро­сія, а Са­а­каш­ві­лі по­ру­шив усі до­мов­ле­нос­ті й про­тя­гом до­би під­да­вав Цхін­ва­лі вар­вар­сько­му обс­трі­лу. «Про те, хто вис­трі­лив пер­шим, мож­на спе­ре­ча­ти­ся нес­кін­чен­но», — від­ма­ху­єть­ся від го­лов­но­го ро­сій­сько­го ар­гу­мен­ту один ви­со­ко­пос­тав­ле­ний?пред­став­ник ад­мі­ніс­тра­ції США, кот­рий про­во­див бри­фінг для аме­ри­кан­ських жур­на­ліс­тів. На пер­ший план ви­су­ва­єть­ся ін­ше — неп­ро­пор­цій­не ви­ко­рис­тан­ня Ро­сі­єю вій­сько­вої си­ли, пе­ре­ду­сім аві­а­у­да­ри на всю гли­би­ну те­ри­то­рії Гру­зії. Пре­зи­дент США пог­ро­жує, що нас­лід­ки но­вої кав­казь­кої кам­па­нії ду­же сер­йоз­но поз­на­чать­ся на вза­є­мо­від­но­си­нах Ро­сії із зов­ніш­нім сві­том. Приб­лиз­но в то­му ж ду­сі вис­ло­ви­ли­ся зов­ніш­ньо­по­лі­тич­ні ві­дом­ства ін­ших кра­їн За­хо­ду, пред­став­ни­ки ЄС і НА­ТО. Як­що дип­ло­ма­ти на­ма­га­ють­ся уни­ка­ти сло­ва «аг­ре­сія», то на про­від­них сві­то­вих те­ле­ка­на­лах во­но зву­чить до­сить час­то. Хо­ча б з ті­єї при­чи­ни, що ле­во­ва час­тка ча­су в пе­ре­да­чах на­да­єть­ся Ми­ха­ї­лу Са­а­каш­ві­лі, який чу­до­вою анг­лій­ською по­дає гру­зин­ську вер­сію по­дій.

Що ж до рід­но­го те­ле­ба­чен­ня, то во­но звич­но бур­мо­тить: «Кле­ве­щут га­ды». І вус­та­ми Ми­ха­ї­ла Ле­он­тьє­ва по­яс­нює те, що від­бу­ва­єть­ся, всес­віт­ньою ан­ти­ро­сій­ською змо­вою, в рам­ках якої Ми­ха­їл Са­а­каш­ві­лі прос­то ви­ко­нує зав­дан­ня «ва­шин­гтон­сько­го об­ко­му». А вже від­діл про­па­ган­ди цьо­го са­мо­го «об­ко­му», са­мо со­бою, за­без­пе­чує ін­фор­ма­цій­не прик­рит­тя.

Як­що ж не ста­ва­ти на па­ра­но­ї­даль­ну точ­ку зо­ру про все­світ­ню змо­ву, то слід від­по­віс­ти на прос­те за­пи­тан­ня. Чо­му в си­ту­а­ції, ко­ли Мос­ква й Тбі­лі­сі на­да­ють дві пря­мо про­ти­леж­ні вер­сії то­го, що від­бу­ва­єть­ся, й ко­ли ар­гу­мен­та­ції й од­ні­єї, й дру­гої сто­ро­ни ма­ють оче­вид­ні ва­ди, ві­рять чо­мусь Гру­зії?

На мій пог­ляд, ви­рі­шаль­ну роль зіг­ра­ли бом­бар­ду­ван­ня ін­ших ра­йо­нів Гру­зії. Ло­гі­ку на­ших ге­не­ра­лів зро­зу­мі­ти не­склад­но — за всі­ма пра­ви­ла­ми вій­сько­вої на­у­ки слід поз­ба­ви­ти про­тив­ни­ка ре­зер­вів і не да­ти йо­му по­пов­ни­ти за­па­си вій­сько­вої тех­ні­ки. То­му ро­сій­ські бо­йо­ві лі­та­ки зав­да­ють уда­рів по вій­сько­вих ба­зах і зліт­но-­по­са­доч­них сму­гах ае­род­ро­мів. При цьо­му на­ша аві­а­ція аж ні­як не грі­шить ви­со­кою точ­ніс­тю, нак­ри­ва­ю­чи за­мість вій­сько­вих баз жит­ло­ві квар­та­ли. Пе­ред­ба­чи­ти все це бу­ло не­важ­ко. От­же, слід бу­ло ре­аль­но зва­жи­ти гі­по­те­тич­ний вій­сько­вий ефект від та­ких бом­бар­ду­вань й ціл­ком ре­аль­ну про­па­ган­дис­тську шко­ду. Це бу­ло б мож­ли­вим, ли­ше як­що ме­тою бом­бар­ду­ван­ня не бу­ло за­ля­ку­ван­ня гру­зин­сько­го на­се­лен­ня.

Над­то ши­ро­кі во­єн­ні дії Ро­сії по­ро­ди­ли ціл­ком при­род­ні пи­тан­ня про те, що є справ­жньою ме­тою ці­єї опе­ра­ції. Доб­ре, як­що зав­дан­ня ро­сій­ських військ об­ме­жу­ють­ся тіль­ки «при­му­шен­ням до ми­ру» в Пів­ден­ній Осе­тії, від­нов­лен­ням лі­нії роз­ді­лен­ня сто­рін, як це за­яв­ляв зас­туп­ник на­чаль­ни­ка Ген­шта­бу ге­не­рал На­го­ві­цин. Але в та­ко­му ра­зі не ду­же зро­зу­мі­ло, чо­му Мос­ква фак­тич­но під­три­мує Аб­ха­зію, яка від­кри­ла «дру­гий фронт» про­ти Гру­зії.

І, го­лов­не, чим мож­на по­яс­ни­ти те, що в те­ле­фон­ній роз­мо­ві з Кон­до­лі­ззою Райс мі­ністр за­кор­дон­них справ Сер­гій Лав­ров вель­ми від­вер­то за­я­вив, що «Ми­ха­їл Са­а­каш­ві­лі має пі­ти». Ду­же по­ка­зо­во, що аме­ри­кан­ці вда­ли­ся до без­пре­це­ден­тно­го кро­ку, пуб­ліч­но опо­віс­тив­ши під час за­сі­дан­ня Ра­ди Без­пе­ки ООН зміст кон­фі­ден­цій­них те­ле­фон­них пе­ре­го­во­рів. Га­даю, це оз­на­чає, що ні­я­ких сер­йоз­них справ з Ро­сі­єю ни­ніш­ня ад­мі­ніс­тра­ція вже ма­ти не зби­ра­єть­ся. І хо­ча Лав­ров пос­пі­шив за­я­ви­ти, що йо­го неп­ра­виль­но зро­зу­мі­ли, аб­со­лют­но оче­вид­но, що ру­ші­єм Мос­кви є аж ні­як не ли­ше ба­жан­ням вста­но­ви­ти міц­ний мир у Пів­ден­ній Осе­тії. Є ще стій­ка не­на­висть до ре­жи­му Са­а­каш­ві­лі, зни­щи­ти який бу­цім­то з’я­вив­ся шанс. І Мос­ква не мо­же це при­хо­ва­ти, що й під­ри­ває ві­ру в її сло­ва.

Не мож­на не ба­чи­ти й то­го, що ро­сій­ські ке­рів­ни­ки іг­но­ру­ють мож­ли­вість до­нес­ти свою точ­ку зо­ру до сві­то­вої спіль­но­ти. Са­а­каш­ві­лі дій­сно не схо­дить з аме­ри­кан­ських те­ле­ек­ра­нів. Од­нак пі­доз­рюю, як­би Дмит­ро Мед­ве­дєв ви­рі­шив пос­піл­ку­ва­ти­ся з іно­зем­ни­ми жур­на­ліс­та­ми, ті, звіс­но, від­гук­ну­ли­ся б.

І, на­реш­ті, ос­тан­нє й, мож­ли­во, най­го­лов­ні­ше. Те, що весь світ вва­жає за­раз Ро­сію аг­ре­со­ром, — най­важ­ли­ві­ший ре­зуль­тат усі­єї по­пе­ред­ньої зов­ніш­ньої по­лі­ти­ки. Са­ме ті­єї, яка ще не­що­дав­но ха­рак­те­ри­зу­ва­ла­ся як ус­піш­ні дії для по­вер­нен­ня Ро­сії на між­на­род­ну аре­ну. Чо­го це рап­том у кри­тич­ній си­ту­а­ції Мос­кві ма­ють до­ві­ря­ти пар­тне­ри, яких де­кіль­ка ро­ків пос­піль пе­ре­ко­ну­ва­ли в, м’я­ко ка­жу­чи, не­а­дек­ват­нос­ті крем­лів­ських лі­де­рів. При­га­дай­мо обі­цян­ки на­ці­ли­ти ра­ке­ти на Поль­щу, Че­хію й Ук­ра­ї­ну, да­ти та­ким чи­ном від­по­відь на роз­гор­тан­ня аме­ри­кан­ської ПРО й роз­ши­рен­ня НА­ТО. При­га­дай­мо всі ці ду­ро­щі про аси­мет­рич­ну, але адек­ват­ну ро­сій­ську від­по­відь, про по­льо­ти стра­те­гіч­них бом­бар­ду­валь­ни­ків на Ку­бу, про роз­гор­тан­ня «Іс­кан­де­рів» у Ка­лі­ніг­рад­ській об­лас­ті. При­га­дай­мо про іс­то­рич­ну про­мо­ву Во­ло­ди­ми­ра Пу­ті­на в Мюн­хе­ні.

Нав­ряд чи особ­ли­ву до­ві­ру до Мос­кви ма­ють від­чу­ва­ти в США, яким ви­со­ко­пос­тав­ле­ний спів­ро­біт­ник віт­чиз­ня­но­го МЗС зов­сім не­що­дав­но пе­ред­рі­кав не­ба­че­ну кри­зу і яких обі­цяв вик­рес­ли­ти зі спис­ку пар­тне­рів. Чи має до­ві­ря­ти Ро­сії Бри­та­нія? Піс­ля по­ло­ні­є­во­го скан­да­лу, іс­то­рій із шпи­гун­ською цег­ли­ною й фак­тич­ним зак­рит­тям Бри­тан­ської ра­ди це до­сить важ­ко. Ад­же кож­на із цих іс­то­рій суп­ро­вод­жу­ва­ла­ся нес­кін­чен­ною брех­нею з вуст ро­сій­ських офі­цій­них пред­став­ни­ків. Ни­ніш­ня дип­ло­ма­тич­на по­раз­ка (мож­на ли­ше спо­ді­ва­ти­ся, що во­на не приз­ве­де до пов­ної дип­ло­ма­тич­ної ізо­ля­ції Ро­сії) пе­ре­кон­ли­во де­мон­струє ефек­тив­ність і ус­піш­ність на­шої зов­ніш­ньої по­лі­ти­ки.