Ми рідко згадуємо історію, коли в країні або все добре, або хоч би стерпно. Зацікавленість до попереднього досвіду незмінно пробуджується в епоху соціальних катаклізмів, коли ми шукаємо логіку та сенс у низці подій і змін. Неправда, що історія нічому не вчить. Вона нічого не дає тим, хто її просто не знає або не хоче знати, вигадуючи замість неї ідеологічні байки.
Історія навряд чи допоможе тим, хто прагне знайти в ній готові рецепти порятунку та кінцеві відповіді на всі насущні питання. Але минуле як резервуар ідей і прецедентів може виявитися важливим інструментом для осмислення сьогодення. Історичні паралелі не допоможуть передбачити майбутнє, вони безцінні як симптоми схожих соціальних процесів, що незмінно виникають у різні епохи в різних країнах і, як правило, мають різні сценарії розвитку залежно від обставин, що склалися.
Події останніх місяців пістрявіли історичними аналогіями. Призначення відданого вождю слюсаря на пост повпреда нагадало всім відомий античний сюжет про введення імператором Калігулою коня в сенат; нового міністра культури безжалісно охрестили міні-Сусловим, якщо не сказати гірше. Ухвалені закони про освіту воскресили у пам’яті роки кріпацтва і неписьменні середні віки тощо. Але найбільше історичні дискусії ведуться довкола характеру соціальних сум’ять, що охопили великі міста з кінця минулого року.
Із чим тільки не порівнювали цей феноменальний злет громадянської активності наших розгніваних городян: і зі студентським бунтом 1968 року, і передреволюційною ситуацією початку XX сторіччя, і перебудовою 1980-х та багатьма іншими подіями. Всі ці історичні паралелі мають право на існування, але я хочу наголосити на одній важливій дрібниці сучасного руху, що вимагає особливого осмислення. Не зважаючи на те, що демонстранти в цілому є строкатою мішаниною всіх поколінь і політичних уподобань, смисловим ядром протесту виявилася стильна молодь: вишукані дівчата й елегантні хлопці.
Саме їх звинувачують у горезвісній гламуризації протесного руху і саме їх із безпомилковим класовим почуттям вихоплюють із натовпу і запихають в автозаки наші славні охоронці порядку. Ці фрондуючі, але цілком мирні міські жителі зі зворушливими білими стрічками чомусь викликають у влади куди більше ненависті та страху, ніж брутальні націоналісти. У чому ж причина такої дивної фобії?
Вона криється в нашому не дуже давньому минулому, про який нам нагадав чудовий фільм «Стиляги» — про кампанію проти піжонів і стиляг, що розвернулася в країні у післявоєнні роки. Це була боротьба відмираючого архаїчного режиму проти сучасної міської культури, що народжується, нового соціального прошарку, який вимагає гуманізації навколишнього середовища й елементарних громадянських прав.
Пригадується відома фраза письменника Андрія Синявського про те, що його розбіжності з радянською владою були не політичні, а естетичні. Юні радянські денді критично переосмислювали трагічний досвід своїх батьків шляхом створення альтернативного стилю життя, який став мовою соціального протесту та самоідентифікацією покоління і, врешті, призвів до глибокої трансформації всього суспільства.
Не дивно, що при гучних закликах до радикальної модернізації країни наша квазірадянська влада так агресивно реагує на неприйнятну їй стилістику — чи то виставки сучасного мистецтва, новий розмовний сленг, чи вестернізований образ міської молоді. І переслідування «нової інтелігенції» ведуться за знайомими риторичними пропагандистськими канонами: її звинувачують у підривній діяльності, замахах на основи державного ладу, антипатріотизмі, бездуховності, аморальності.
Покоління радянських Браммеллей дорогою ціною заплатило за потяг до «красивого життя»: одні емігрували, інші пішли в андерграунд або дисидентство, багато хто був морально розчавлений гоніннями. Але я свято вірю, що сьогодні можливий інший — позитивний — сценарій, і на черговому рандеву з історією новий російський денді покаже себе у всьому лоску.
echo.msk.ru, 12 червня 2012 р.
