Схоже, що між Росією та Іраном пробігла чорна кішка. Приводом став позов Тегерана до Москви за відмову від постачання зенітних комплексів С-300.
За умовами контракту, підписаного наприкінці 2007 року, Росія мала відправити до Ірану п’ять дивізіонів С-300ПМУ-1 на суму близько 800 млн дол. Проте 22 вересня 2010 року президент Дмитро Медведєв підписав указ «Про заходи щодо виконання резолюції СБ ООН N1929 від 9 червня 2010 року», що забороняє передачу Ірану сучасних російських озброєнь, включаючи С-300. Росія повернула Ірану аванс 167 млн дол, але Тегеран це не задовольнило. Міністерство оборони Ірану й іранська державна компанія Aerospace Industries Organization подали до Міжнародного третейського суду Женеви позов на 4 млрд дол.
На майбутньому процесі Росія відстоюватиме позицію, що просто виконувала умови резолюції Ради Безпеки ООН про запровадження санкцій проти Ірану. Якщо заборона ООН включає той тип озброєнь, який Росія повинна була відправити Ірану, це звільняє «Рособоронэкспорт» від виконання контракту».
Іранці мають намір оскаржувати саме цей пункт. У суді вони стверджуватимуть, що указ Дмитра Медведєва запровадив відносно їхньої країни жорсткіші санкції, ніж це було передбачено СБ ООН.
Юридичні перспективи для кожної зі сторін вельми незрозумілі. Росія намагається всіма силами справу до суду не довести. Цьому були присвячені переговори в Тегерані й Москві, обмін думками, вмовляння на різноманітних рівнях.
Справа, звичайно, не лише в 4 млрд дол. Сума чимала, але вже не така захмарна для Москви. Якби йшлося лише про фінансову складову, то сторони так чи інакше домовилися б.
Справа в політиці, статусі й репутації. Як зазаначив директор Центру вивчення сучасного Ірану Раджаб Сафаров, Тегерану від Москви потрібні не гроші, а відновлення експорту озброєнь. «Іран претендує на статус регіональної наддержави. Відмову РФ від постачань необхідних Іранові комплексів ППО було сприйнято там як привселюдний ляпас».
У свою чергу експерт відділення країн Близького та Середнього Сходу Інституту сходознавства Російської академії наук Володимир Сажін вважає, що Росія зацікавлена в тому, аби суд в Женеві відбувся. «Зараз відбуваються не особливо гласні переговори між Москвою й Тегераном з приводу того, щоб Іран все-таки забрав цей позов. З іншого боку, багато хто говорить, що це загальний хід країн, аби на основі рішення суду Москва вже могла безболісно, відправити ці зенітно-ракетні комплекси Ірану».
В принципі, таку можливість виключити не можна, але вона видається маловірогідною.
По-перше, Росія — другий у світі експортер за обсягом озброєнь. Хоч яким би було рішення суду, якщо він відбудеться, воно завдасть удару по репутації Москви на вельми чутливому ринку озброєнь. І обидві сторони це прекрасно розуміють.
По-друге. У Кремлі просто не допустять психологічно жодного тиску. Не має значення, виходить воно від внутрішньої опозиції або від зовнішнього джерела. І особливе роздратування на берегах Москви-ріки викликає той факт, що Першопрестольна завжди захищала Тегеран і по можливості зривала всі спроби міжнародного тиску в частині іранської ядерної програми. І те, що іранське керівництво визнало можливим винести суперечку відносно С-300 не просто на міжнародний рівень, а ще в судову інстанцію, розглядається керівництвом російським як чорна невдячність.
Джерело газети «Коммерсант» в уряді Росії з приводу позову Ірану обурено заявило: «Ми підтримуємо їх, займаємо конструктивну позицію в переговорах з ядерної проблеми, а вони нам ось чим віддячують». Він назвав історію з позовом некрасивою, а іранців — невдячними. Позиція адміністрації президента Росії ще більше посилилася. З судової площини вона переводить питання про позов до площини політичної. «Ми вже давали Ірану зрозуміти, що судові позови не сприяють розвитку наших стосунків, але наші прохання відкликати документи з суду почуті не були».
Те ж джерело стверджує, що іранська позиція змушує російське керівництво вдатися до контрзаходів — Москва готова позбавити Тегеран підтримки з ядерної проблеми. «... ми намагатимемось донести нашу позицію ще раз, відправивши до Тегерану урядову делегацію. І якщо знов послідує відмова, Іран на світовій арені домовлятиметься щодо ядерних питань самостійно». З МЗС Росії надійшла інформація, що дипломатам дано вказівку в діалозі з іранцями дотримуватися саме цієї позиції.
Взагалі на перший погляд позиція і дії іранського керівництва виглядають досить дивними й нелогічними. Насправді, навіщо зайвий раз дратувати Москву в умовах дипломатичної ізоляції, коли не те що союзників, просто нейтральних практично не залишилося. Тим важливіше для іранського керівництва зберігати хоч якісь стосунки з великим сусідом по Каспійському морю.
Але в аятолл свої розрахунки. За їх уявленням Росія не може просто так перейти до табору супротивників Ірану без втрати обличчя. Її відносини з Вашингтоном і Заходом взагалі все більше набувають конфронтаційних рис, і протистояння у випадку з Іраном — досить слушна нагода заявити про себе як про самостійного гравця, з яким потрібно рахуватися.
Не потрібно скидати з рахунків і каспійський чинник. В цілому позиції Тегерана та Москви з приводу розділу Каспійського моря досить близькі, а це для Білокам’яної досить важливо з огляду на стратегічну важливість регіону.
Підтримуючи Вірменію і розриваючи її блокаду, Іран фактично грає на користь Росії в конфлікті довкола Нагірного Карабаху. І просто так відмахнутися від цього Кремль не може. Іранське керівництво прекрасно розуміє, що якщо воно приєднається до блокади Вірменії, то Москві буде украй складно й вельми дорого підтримувати свого союзника на Південному Кавказі. Якщо ситуація піде по шляху загострення відносин з Тегераном, і жертвою цих розборок стане Вірменія, то в Єревані знайдеться достатньо політиків, які зуміють лягти на інший політичний галс. І тоді місця на Південному Кавказі для Росії просто не залишиться.
Кремль опинився у вельми складній ситуації. Будь-який крок може призвести до невиправних наслідків для тієї політики, яку Москва проводила до цього часу. Ось коли посіяні зуби дракона в конфлікті з Грузією, а також однобічній позиції в протистоянні довкола Нагірного Карабаху загрожують дати такі сходи, наслідки яких складно передбачити в повному обсязі.
Потрібно вважати, що обидві сторони прекрасно розуміють наслідки скандалу, що виник, і те, що вони зайшли надто далеко. Не випадково посол Ірану в Москві Сайєд Махмуд Реза Саджаді оголосив в газеті «Известия», що Тегеран вимагає не 4 млрд дол, а 900 млн, а 3 млрд компенсації «як покарання Росії» Третейський суд Женеви «без відома іранської сторони і всупереч її бажанню додав сам». Як говорять юристи, такого бути не може в принципі. Старший юрист адвокатського бюро «Егоров, Пугинский, Афанасьев и партнеры» Денис Архипов сказав газеті «Коммерсант», що «до ухвалення рішення арбітри не можуть висловлюватися з приводу висунутих вимог». Швидше за все, заяву посла слід розглядати як певне маневрування іранської сторони. А це перша ознака пошуку виходу з безвиході, що виникла.
Хоч як і чим би закінчився скандал довкола постачань до Ірану російських ракетних комплексів С-300, тепла у відносинах Москви й Тегерана він не додав. І Кремлю нема на кого нарікати, окрім самого себе. Сам догрався...
