«Американці запитують, які національні інтереси змушують нас втрутитися, аби запобігти поразці руху албанців за незалежність? Існує чотири відповіді, причому перші три з них невеселі.
1. Тих, хто все спрощує. Президент Клінтон намагається здобути громадську підтримку, збуджує емоції, стверджуючи: «Президент Мілошевич знову обрав агресію замість миру. Сербські війська «спалюють села косовських албанців і вбивають цивільне населення».
2. Розумних інтернаціоналістів. Сенатори на кшталт Річарда Лугара і Джона Мак-Кенна з небажанням спостерігають за тим, як ми вплутуємося у військові дії без жодної перспективи їхнього завершення. Вони змушені підтримувати бомбування сербів, бо в іншому разі після всіх цих погроз західний Альянс виявився б жалюгідним і безпорадним велетнем.
3. Прихильників доктрини Вільсона. Генрі Кіссінджер виявляє «велике занепокоєння» щодо рішення НАТО втрутитися, його погляди збігаються з доктриною Вудро Вільсона, що самовизначення є надто ідеалістичним і дестабілізуючим чинником. Він не каже, що нам не слід було приєднуватися до бомбувань, бо не хоче зруйнувати зовнішньополітичний престиж країни.
4. Відверто проти війни в Сербії виступають праві республіканці. Вони засуджують вторгнення, стверджуючи: якщо Сербія відмовляється дозволити провінції відокремитися, то сторонні не мають права називати такий захист національних кордонів «агресією» і підтримувати повстанців. Росія погоджується з тим, що якщо НАТО зможе дозволити косовцям вийти зі складу Сербії, то цей Альянс також може допомогти чеченцям відокремитися від Росії».
«Нью-Йорк Таймс», 25 березня
