Президент Сирії Башар Асад знайшов винуватців зіткнень з демонстрантами. Вони відбуваються вже не лише в південно-східних містах, на півночі країни, а й уже в передмістях столиці Дамаску. Звісно, в цьому винні іноземні спецслужби. Вони начебто засилають до країни бандитів, які й стріляють у народ. Вони влаштовують довкола бунтівних міст армійські блок-пости, що не пропускають до них продовольство й медикаменти. Вони обстрілюють міські квартали з танкових гармат. Спочатку згадали про сіоністського ворога, потім якось забули. А тепер знову взяли на озброєння, але тепер до нього додали Саудівську Аравію, ліванських політиків і, певна річ, США. Про це свідчать інструкції сирійських спецслужб, що потрапили до рук опозиції. «Жодної поблажливості» не повинно бути до тих, хто «ганьбить ім’я нашого високого символу» (президента Башара Асада. — Авт.). Це стосується й журналістів, і всіх тих, хто «передає будь-які новини, які не служать інтересам країни». Зрозуміло, що інтереси країни відомі лише спецслужбам, а всі інші лише шкодять їм.
Президент Олександр Лукашенко теж у проблемах країни бачить підступи іноземних диверсантів. Це вони влаштували фінансову кризу, вони й лише вони винні в тому, що іноземну валюту неможливо купити. Імпорт завмер, найважливіші підприємства на межі зупинення, оскільки комплектуючі неможливо придбати. А ще винні громадяни, котрі кинулися до обмінних пунктів скуповувати валюту в очікуванні неминучої девальвації. З обмінників зникли не лише долари та євро, а й українська гривня. У своєму Посланні до народу та парламенту бацько прямо заявив: «Білорусь піддається масованому тиску. Спочатку політичні погрози — неприйняття результатів останньої президентської кампанії, списки нев’їзних, економічні санкції. Потім — роздмухування ажіотажу, паніки на валютному, споживчому ринках з подачі різних тутешніх і закордонних аналітиків. Потім — танець на кістках у зв’язку з подіями на станції «Жовтнева» в метро». От і всі причини бід сусідньої країни. Інших, на думку Лукашенка, немає.
Є, щоправда, ще одна проблема — це свобода й демократія. У Білорусі, начебто, був такий її розгул, якого ніхто не помітив, «що просто нудило», і, як попереджав бацько, «але це матиме наслідки». Ось вони й наспіли.
Напевно, події в Північній Африці та на Близькому Сході загострили ставлення можновладців до свободи слова. У Росії спецслужби серйозно почали непокоїтися контролем над інтернетом. Сюди ж примикає проблема обмеження діяльності недержавних організацій, особливо тих, що отримують гранти з-за кордону. Дехто у владі вважає, що саме вони і є джерелом усіх їхніх проблем.
Схоже, що епідемія страху не оминула й українських можновладців. Привид іноземного втручання з метою порушити позиції правлячої партії й узагалі всієї системи буквально позбавив їх спокійного сну й загрожує перетворитися на idee fixe з усіма відповідними наслідками.
Зрозуміти просту річ, що виступи проти правлячих режимів не можуть інспіруватися з далеких і ближніх країн, виявляється вкрай складно. Для цього мають визріти внутрішні умови. Зовнішній чинник може полегшувати або утрудняти їх перебіг, але він ніколи не був визначальним. Експорт революції ніколи не був успішним. Скільки над цим не працювала японська розвідка в 1904—1905 рр., повалити царя їй не вдалося, не було для цього як об’єктивних, так і суб’єктивних умов. Лютнева революція в Росії була такою ж несподіванкою для німецьких спецслужб, як і для товариша Леніна. Ще в січні — на початку лютого 1917 року його статті в робочих швейцарських газетах були сповнені песимізму щодо перспектив російської революції. Іноземні ресурси можуть допомогти влаштувати державний переворот, наприклад, більшовицький, але не більше того.
Тому інформація, що просочилася в пресу, стосовно того, що українська влада звинувачує фонди Джорджа Сороса та Бориса Березовського у фінансуванні «північноафриканських сценаріїв» виглядає просто непорозумінням. Це в Лівії, де спецслужби Каддафі контролювали все й скрізь. Швидше за все, звинувачення зарубіжних філантропів покликані прикрити важливіші далекосяжні плановані дії.
Свого часу у Верховній Раді була створена слідча комісія, звісно, під керівництвом представників КПУ. У результаті своєї роботи вона прямо заявила, що «грантова американська допомога вітчизняним громадським структурам прямує на організацію та проведення заходів для контролю за виборами, збирання інформації, зокрема тенденційного характеру, стосовно соціально-політичної обстановки, діяльності органів влади й управління...». Ті, хто написав це, навіть не розуміли, що представлене ними є анекдотом. Адже виборчі комісії складалися не з іноземних громадян і жодної реальної можливості впливати на їхню роботу зарубіжні представники й спостерігачі, на відміну від місцевої влади, не мали. А от фіксувати факти порушень виборчого законодавства могли. Мабуть, у цьому й полягала тенденційність. Уже тоді автори документа слідчої комісії запропонували перекрити для недержавного сектора всі фінансові потоки ззовні.
Про це пригадали знову. Один з лідерів Партії регіонів Олександр Єфремов заявив по телебаченню: «У мене є дані, що Сорос виділив певні кошти для того, щоб підготувати групу молодих хлопців, які могли б за варіантом Північної Африки запускати будь-які проекти...». Зрозуміло, що будь-які проекти в розумінні Єфремова — це спрямовані на відтворення привиду помаранчевої революції. Обпікшись на молоці 2004 року, регіонали починають дути на воду 2011-го. Як то кажуть, страх має великі очі. Відчувають, напевно, що в суспільстві зростає невдоволення їхньою політикою. Тому висновок роблять найпростіший і роками перевірений: винні зарубіжні фінансисти, котрі дають гранти громадським організаціям.
І аж ніяк не випадково в пресі писали про підготовку Партією регіонів нового законопроекту, що регламентує діяльність недержавних організацій. Одна з його норм забороняє зовнішнє фінансування їхньої діяльності, а допускає лише пожертвування українських громадян. Депутат Вадим Колесніченко підтвердив журналістам, що законопроект знаходиться на стадії обговорення, а сенсом його розробки і затвердження є необхідність на рівні держави контролювати ситуацію: «На які цілі витрачаються гроші іноземних держав на території нашої країни».
«Це дуже велика дурість з боку влади, — наводить слова керівника Інституту відкритої політики Віктора Чумака московська «Независимая газета». — Влада так і не зрозуміла, що недержавні організації, які діють у різних сферах і на різних рівнях, можуть бути надійним партнером, добрим помічником, сполучною ланкою із суспільством. Влада намагається боротися зі своїми страхами: мовляв, хтось профінансує й організує нову революцію в Україні. Але з такою соціальною й економічною політикою, яку ми бачимо сьогодні, не треба жодних грошей і жодного втручання — люди самі повстануть. Цього не розуміє влада», — сказав експерт. За нинішнього податкового адміністрування й контролю над фінансовими потоками дивно, що нашій владі потрібні ще якісь повноваження, щоб знати, які гроші й у якій кількості надходять з-за кордону. Проблема в тому, що на Сороса й інших українська влада впливати не може. А от на місцевих доброзичливців, які дають гроші тій чи іншій громадській організації, наїхати дуже легко. Досвід великий і різноманітний. От і опрацьовуються відповідні законопроекти. То про це й треба говорити. Адже обіцяли регіонали бути прямими й відвертими, нічого не приховувати від народу, ось і є можливість підтвердити це. Без будь-яких ухилянь і кривлянь. Адже «Донбасс порожняк не гонит». А що тоді?..
Узагалі, спостерігається певна тенденція збільшення спроб влади контролювати не лише громадські організації. Помітним є звуження свободи слова не лише там, де її не було взагалі або вона була в мінімальних обсягах, а й у Європі. Вирізнилася цього разу Угорщина. Партія «Альянс молодих демократів — Угорський громадянський союз», отримавши 263 з 386 місць у парламенті, тобто більше двох третин голосів, провела закон про засоби масової інформації. Відповідно до нього було створено спеціальний комітет з контролю над діяльністю преси. До складу цього комітету увійшли виключно прибічники лідера правлячої партії та прем’єр-міністра Віктора Орбана. Закон настільки суперечив загальноприйнятим європейським нормам, що проти нього категорично виступив Європейський Союз. Під тиском цієї організації до закону довелося внести низку поправок, що пом’якшують його найодіозніші норми. Причому ці зміни й голосування щодо них проходили під контролем члена Єврокомісії Неллі Крус. Проте навіть змінений закон не задовольнив Європарламент. Депутати ухвалили резолюцію, яка констатує, що й із поправками закон не відповідає духу європейських законів. Занепокоєння європарламентаріїв викликає стан свободи слова в Італії, Болгарії, Румунії, Чехії та Естонії. ОБСЄ і Рада Європи звернули особливу увагу на проблеми, пов’язані з політичною і фінансовою незалежністю ЗМІ, захистом конфіденційних джерел інформації і т. ін.
Проблема свободи слова та діяльності громадських організацій набуває нової гостроти. У ній видно бажання влади не лише посилити контроль над ними, а й спосіб відвернути увагу в період прогнозованого посилення невдоволення населення зовнішньою небезпекою. Приклеювання ярликів агентів зовнішнього впливу — улюблений метод у цій грі.
Бісмарк говорив: «Лише дурні вчаться на своїх помилках; я завжди вчився на чужих». Схоже, що українська влада не хоче вчитися ні на чиїх помилках. До речі, своїх вона вже наробила стільки, що такого навчання їй вистачило б надовго. І знову готова повторювати їх, не замислюючись, що рецепти минулого зазвичай мало придатні для сьогодення. Навряд чи це продуктивно. Якраз навпаки, непродумані дії викликають зворотний ефект, цілі не досягають, а викликають нове напруження. Нарешті, діяти напролом, звинувачуючи всіх і вся в своїх проблемах, просто безглуздо, що вже багато разів доведено, зокрема, в нашій країні. Усе той же Бісмарк попереджав: «Дурість — дар Божий, але не слід їм зловживати». Схоже, що нашу владу свобода в широкому розумінні цього слова лякає найбільше. А це дуже нерозумно. Схоже, що розумної влади нам чекати ще довго...
