Час був явно вибраний невипадково. Ще першого жовтня в московських газетах після чергових виборів в Україні, які так нічого й не вирішили, без особливого ентузіазму обговорювалася особа нового тамтешнього прем’єр- міністра, й цієї миті президент Росії Володимир Путін оголосив, що стане на чолі списку прокремлівської партії «Єдина Росія» на грудневих парламентських виборах і додав, що думка про перехід на посаду прем’єра після закінчення своїх президентських повноважень у березні здається йому «цілком реалістичною».
От вам і «повість про двох прем’єрів». Прочитавши її, будь хто відразу зрозуміє, в якому стані перебуває демократія в обох країнах- сусідах, що в 1991 році вийшли з Радянського Союзу. Є безліч свідчень того, що з грудня 1999 року, коли Путін став президентом Росії, його країна повільно скочується до авторитаризму — свідчень не менш красномовних, ніж професійне походження Путіна й зміцнення російських спецслужб при ньому. Впродовж тих майже восьми років, що він провів у Кремлі, Путін розгромив опозицію, відібрав автономію у регіональних урядів, відновив державний контроль над російськими енергоресурсами й прибрав з дороги більшу частину незалежних ЗМІ.
З іншого боку, з Путіним до Росії прийшла стабільність, і завдяки ій — а також завдяки замішаному на нафті й газі економічному зростанню — Путін залишається надзвичайно популярним серед простого народу. Власне єдине питання, яке реально турбує цього року Москву: який саме спосіб він обере, щоб залишитися при владі. По-простому начебто не виходило, оскільки в конституції встановлене обмеження для президента — не більше двох термінів підряд, однак тепер відповідь на це запитання, судячи з усього, знайдена. Путін, побоюючись відкрито ламати конституцію й в жодному разі не бажаючи бути поставленим на одну дошку з «довічними президентами» колишніх радянських республік Центральної Азії, просто знайде людину, яку він міг би без побоювань для себе посадити в президентське крісло (можливо, саме цю людину на ім’я Віктор Зубков він і висмикнув із невідомості, поставивши його на чолі уряду), а сам стане прем’єр-міністром (до речі, це для нього не вперше, в 1999 році він певний час ним і був), причому, швидше за все, з розширеними повноваженнями. А там, витримавши для пристойності паузу, можна й повертатися до Кремля — знову президентом.
Всі ці маневри не мають, звичайно, ніякого стосунку до демократії, як її розуміють і впроваджують на Заході — швидше це нагадує старий Радянський Союз. Прибічники Путіна стверджують, що російський народ не готовий до ліберальної демократії й віддає перевагу традиційній системі з добрим царем або диктатором на чолі. З одного боку, кажуть вони, ми маємо стабільність і благополуччя путінських років, з іншого — хаос і убогість єльцинських. Дехто навіть заходить ще далі, згадуючи слова Путіна про те, що, хай навіть ніхто сьогодні не хоче повернення комунізму, проте розпад Радянського Союзу став «найбільшою геополітичною катастрофою» XX століття.
УКРАЇНА ЯК ЗРАЗОК
Багато в Росії й таких, хто, вказуючи на політичний хаос України, радісно говорить: як добре, що в нас немає цього. Але насправді Україна повинна бути для таких людей прикладом для наслідування. З тим, що після помаранчевої революції 2004 року, що привела до влади не Віктора Януковича, якого воліла Росія, а Віктора Ющенка, в українській політиці досі немає порядку; з тим, що бізнес-клани на Україні мають дуже великий вплив на політику; і з тим, що там (втім, як і в Росії) пишним цвітом розцвітає корупція, посперечатися, звичайно, складно. Однак при всьому цьому вибори, що відбулися 30 вересня, були цілком демократичними, а їхній результат був непередбачуваний — принаймні, ці вибори були чеснішими, ніж будь-які інші вибори до них. Наразі, після кількох днів політичного торгу, є велика ймовірність створення нового уряду на основі «помаранчевої» коаліції. Ніхто більше всерйоз не говорить про те, що країна розвалюється на частини: всі політичні партії хочуть зближення з Європою. На відміну від Росії, в Україні є реально незалежні ЗМІ, реальна опозиція й перспектива реально конкурентних виборів президента в 2009 році. Крім того, українська економіка зростає швидкими темпами, й до СОТ Україна, швидше за все, вступить навіть раніше за Росію.
Що ж може зробити Захід для підтримки справи демократії на пострадянському просторі? У Росії — не так уже й багато. Путін чутливий до критики ззовні, але не настільки, щоб вона посунула його до демократії. З економічного погляду, вплив Заходу на Росію також вельми обмежений — швидше навпаки, Захід наразі сам стурбований тим, що контроль росіян над поставками газу до Європи дає більше впливу Москві. Недаремно на цьому тижні російський енергетичний гігант «Газпром» знову виступив із погрозами припинення поставок палива в Україну.
Однак Захід ще може досить багато зробити для допомоги українській, грузинській та іншим молодим демократіям, надаючи їм полегшений доступ до своїх ринків, більш сприятливі візові умови й більш серйозну підтримку в разі залякування з боку Росії. Також Європейський Союз зробив би їм велику послугу, якби зберігав перспективу — нехай і досить далеку — їхнього вступу до його лав. Ця тактика свого часу чудово спрацювала в Центральній і Східній Європі та Прибалтиці, й немає жодних причин думати, що вона не спрацює в інших куточках колишнього Радянського Союзу. Передусім треба думати про те, що зміцнення ефективної демократичної системи в таких країнах як Україна, може коли-небудь і Росію просунути до того, щоб почати розвиватися цим шляхом.
