«Розглядаючи близько вади й слабкості, властиві багато кому з осіб, які керують Америкою, можна сильно здивуватися, дізнавшись, що багатство народу зростає, — писав 173 роки тому Алексіс де Токвіль. — Подібний подив абсолютно недоречний. Процвітання американської демократії забезпечується аж ніяк не виборчими посадовими особами. Воно забезпечується тим, що ці особи призначаються виборчим шляхом».
Думка, по суті, дивна: суспільне благо, виходить, складають не моральні й ділові якості осіб, яких обирають, а сам по собі факт їхньої виборності. І однак же, абсолютно незаперечна. Хоч що б відбувалося в країні та світі, американець точно знає: у високосний рік, у перший вівторок після першого понеділка листопада він обиратиме собі владу, і в полудень 20 січня наступного року ця влада вступить у свої права, а рівно через чотири роки, хвилина в хвилину, підкоряючись вердикту народу, складе повноваження. Жодних дострокових, позачергових або надзвичайних виборів Конституція не передбачає.
У цій незмінності циклу — запорука політичної стабільності. З малими налагодженнями система працює ось уже третє століття. Російським критикам, які з анекдотичною завзятістю твердять про «архаїчність» і «недемократичність» американської виборчої системи, хочеться відповісти американським прислів’ям: «Не зламане — не лагодь».
Система, проте, трансформує себе сама. Вона пристосовується до нових інформаційних технологій, винаходить нові способи впливу на виборця. Сьогодні, щоб перемогти, необхідно виграти поєдинок в інтернеті. Будь-яка обмовка, невдалий жест або гримаса вмить тиражуються в роликах YouTube і безжалісно висміюються.
Над Обамою, щоправда, сміялися менше, ніж над його суперниками. Всі дотепи переважно вертілися навколо його месіанства: мовляв, усім форматам спілкування з виборцями він віддає перевагу Нагірній проповіді, а під час візиту до Віфлеєму оглянув ясла, в яких лежав немовлям.
Цей месіанський тон був би недоречний, якби не відповідав настрою широких мас. Можна сперечатися, в якій мірі нинішній президент несе відповідальність за стан справ у країні та світі, але неможливо заперечувати факт всенародного невдоволення його президентством. Джон Маккейн ніколи не служив в адміністрації Буша-молодшого, часто йшов упоперек лінії партії. Однак він не зміг або не захотів — внаслідок особистої порядності і відповідно до неписаного кодексу честі — досить радикально відмежовуватися від цієї політики і в результаті заплатив за чужими рахунками.
Сьогодні перемога Обами здається закономірною. Але ще вчора, незважаючи на опитування, що віщували нищівну поразку Маккейна, у радників Обами тривожно смоктало під ложечкою. Вони ламали голову, винаходячи все хитромудріші сценарії, за яких може виграти Маккейн, і кидалися грудьми затикати амбразуру.
Міг виграти. Були сценарії. На те й вибори, і таємниця волевиявлення. Але цього разу дуже очевидним було прагнення до оновлення.
У Бараці Обамі країна побачила своє обітовання — і в суто релігійному, і в ліберально-громадянському значенні. В Америці одне від іншого невіддільне. Законодавці країни, чиї батьки-фундатори надихалися мрією про сяюче місто на верху гори, часто виходять на трибуну з Біблією в одній руці і Конституцією — в іншій, а священики встають на чолі руху за громадянські права. Обрання Обами наповнене глибоким значенням не лише для афроамериканців і навіть не лише для всіх громадян США. Америка вкотре дала урок свободи всьому світу.
Результати можуть виявитися і грандіозними, і нікчемними. Час полум’яних промов минув. Обранець отримав величезний кредит довіри. Чи вдасться йому не розбазарити цей капітал, не пустити його в розпил? Чи стане його правління новою главою в історії американської демократії?
Цього сьогодні не знає ніхто, в тому числі й сам Обама. Немає сумнівів, що він приходить в Овальний кабінет із найкращими намірами. Але чи вистачить йому вміння здійснити обіцяне й характеру, щоб позбутися сторонніх впливів?
Вашингтон повний чуток про майбутні призначення. Ключові місця в апараті Білого дому зарезервовані за чиказькими радниками Обами. Ці люди — гвинтики сумно відомої чиказької політичної машини, яка ось уже кілька десятиріч заправляє справами штату. Саме зараз наближається до розв’язки справа про корупцію, в якій замішані і нинішній, і колишній губернатори Іллінойсу. Обама зобов’язаний цьому колу своїм запаморочливим зльотом. Але неможливо віддавати старі борги й одночасно чистити авгієві стайні вашингтонської політики. Щодо цих боргів повинен бути оголошений суверенний дефолт.
Перед 44 президентом стоять складні соціально-економічні проблеми, які важко буде вирішити. Але не в останню чергу йому доведеться мати справу і з питанням про американське лідерство: як повернути Америці втрачений авторитет? А можливо, вона більше не хоче й не може бути лідером вільного світу? Можливо, Обама — прихильник теорії «багатополярного світу»? Не виключено, враховуючи його мультикультурний багаж. Але якщо підтвердяться чутки про кадрові рішення, то в зовнішню політику США пролунало друге пришестя команди Клінтона. У держсекретарі пророчать колишнього посла США в ООН, нині губернатора Нью-Мексико Білла Річардсона, директором національної розвідки стане «батько» Дейтонських мирних угод щодо Югославії Річард Холбрук, а групу радників із міжнародних справ очолить Збігнев Бжезінський. Ці люди на глобальний відступ не налаштовані. Та й відступати вже нікуди.
Барак Обама неодноразово обіцяв, що його уряд буде двопартійним. Оскільки рахунок, з яким він переміг, не можна назвати розгромним, це було б розумно й вірно, якщо лише двопартійність не зведеться до двох-трьох декоративних фігур. У такому кабінеті може знайтися місце й для переможеного суперника. Таке призначення було б зримим і вагомим підтвердженням серйозності намірів Обами з оновлення політичної культури Вашингтона, рішучим ламанням системи «ділення здобичі» — звичаї призначати на ключові посади за ознакою приналежності до партії, що виграла вибори.
У такі доленосні моменти мріється про багато що. У голові в Обами зараз безліч планів. Сподіватимемося, що пара не піде у свисток.
