2 липня кілька літаків окрилених євроінтеграторів приземлилися в Києві. На день раніше в Ялті всі учасники конференції Yalta European Strategy, перебиваючи один одного, стверджували, що Україна — Європа, що в нас повним ходом йде процес інтеграції й без нас Європа та ЄС неповноцінні. Ми всі в це щиро вірили.
Там, в Ялті. А тут, у Києві, на нас чекали інші приклади.
«Ми мусимо забути про слово «євроінтеграція» й узагалі про Європу». Приблизно так я подумав, коли побачив на «5- му каналі» дітей з ансамблю «Діти України», які танцювали під вікнами французького посольства. Діти танцювали три години, тому як їм напередодні без пояснень відмовили у видачі віз!!!
І тільки дикими, у моєму розумінні, танцями — без музичного супроводу, три години підряд під спекотним липневим сонцем — вони домоглися свого — нерви працівників консульства здали, і «добрі» дядьки-тітки таки дозволили дітям їхати на міжнародний фестиваль у Нормандію.
Візи їм поставили просто так, мовчки, без додаткових паперів і запитань.
Що ж змінилося за цей час, крім того, що інцидент став публічним і приїхала телевізійна група з камерою?
Ми багато говоримо про національну ідею, яка, упевнений, невіддільна від поняття національної гордості. Цим дітям, які зуміли захистити власну гідність, необхідно ставити пам’ятники перед кожним посольством і консульством в Україні. Вони виявилися набагато сильнішими за ті десятки тисяч українців, які безмовно принижуються, яким так само відмовляли у візах, але які, на відміну від «Дітей України», не зуміли подати голос.
Україні необхідно усвідомити, що в Європі поки не готові ставитися до нас, як до рівних. І для того, щоб стати врівень із сильними, Україні потрібно самій стати сильною.
Чи поважаємо ми людину, яка постійно перед нами принижується, плазує й вічно про щось просить? Ні, звичайно! Із такою людиною часто навіть неприємно спілкуватися. Ось і Європі просто не подобається спілкуватися з Україною, яка постійно просить і принижується.
На запитання: «Хто ж винен?», ми відповіли: «Самі винні». Але залишається головне запитання — «Що робити?».
У дипломатії прийнято відповідати аналогічно. Вони нам проблеми з візами? — ми їм!
Консульства поводяться по- хамському з українськими громадянами? — виводимо ці історії в площину публічності, зі скандалами й скаргами. І, як бачимо, працює...
Адже це не поодинокий випадок. До «Дітей України» відмовили харківському хору в німецьких візах, діти почали співати на вулиці — візи дали.
Відмовили в італійській візі оператору «5-го каналу» (група летіла на похорони Папи Римського), пустили в рухомий рядок — дали візу відразу й оператору.
Тенденція?..
А в тій же Росії все по-іншому. Ми не впустили персону нон- грата, що ображає нашу країну? Вони не пускають народних депутатів і радників Президента. Щоб привернути увагу всього світу. Так, це все спірно.
Але вони б’ються за кожного свого громадянина. Бо це, як не крути, престиж усієї держави.
Або ми зацементуємо свій хребет, або нас зігнуть у три погибелі «вітри змін».
Що необхідно зробити для того, щоб нас визнали сильними? Для початку визначити, які в нас сильні сторони й старатися максимально їх розвивати й використовувати.
Протягом багатьох років ми не втомлюємося повторювати, що Україна — транспортний коридор між Європою та Азією. Але далі слів ми не просунулися. Досі не реалізовано жодного масштабного транспортного проекту. Крім Одеса — Броди, розгорненого, до того ж, узагалі не в той бік. Немає сучасних транзитних аеропортів. Ми не інвестуємо в автомагістралі. Ми ніяк не можемо навести лад у морських портах.
Такий підхід повинен бути у всьому. Чому Крим досі не є сучасним європейським курортом, а туристи з Німеччини, Італії й Росії поповнюють турецький бюджет? А варто підняти рівень життя місцевого населення в Криму, і більшість політичних проблем відпадуть самі собою.
По-друге, нам потрібно боротися зі своїми слабкостями. Чи тягне нашу країну вниз горезвісна проблема російської мови? Безперечно, адже на неї відволікаються як інтелектуальні, так і матеріальні ресурси. Чи страждає наша економіка через відсутність диверсифікації в питанні енергоресурсів. Погодьтеся, риторичне запитання.
І це ті проблеми, які потрібно вирішувати зараз, невідкладно.
Нічого нового ми не вигадаємо. Немає у світі українського велосипеда, скейтборда або роликів. Такий закон життя — виживає найсильніший. І якщо ми хочемо вижити — ми повинні такими бути.
Підіймають нам ціни на газ? Зростає ціна на транзит. Це закономірні речі.
Україна повинна навчитися використати свій головний козир — геополітичне положення. У принципі, цей козир давно в грі, але використовують нас.
Я не дипломат і тому в Ялті на зустрічі з Клінтоном прямо заявив, що сьогодні є відчуття, що всупереч проголошеним принципам про стратегічне партнерство України з Росією і США, ми бачимо, що Україна часто лише інструмент у «великій грі» між ними.
Із погляду геополітики, є два варіанти: або Україна остаточно опиниться у сфері впливу Росії, або стане на ділі, а не на папері частиною Європи.
Але слабкими ми не потрібні ні там, ні там. Слабаки потрібні тільки як раби, що танцюють під чиюсь дудку.
Я гордий, що нове покоління українців, яким, я впевнений, призначено жити в Європі, своїми дикими танцями під скрегіт власних зубів учить рахуватися на Україну.
Квасневський в суперечці з Черномирдіним мимохідь згадав інтерв’ю Іванова в західній пресі. Воно називалося — Russia for itself!
Побачивши пам’ятний сюжет, піймав себе на думці, що в українській політиці не вистачає таких ось «Дітей України» — прагматичних, зубастих, здатних будувати політику «Ukraine for itself» і до упаду танцювати, якщо доведеться, для досягнення мети.
Ми толерантна нація й не нагадуємо Європі, що в січні 2006 у наших будинках різко похолодало, але Україна не порушила взятих на себе зобов’язань з транзиту газу. Адже могла забезпечити себе необхідним, а далі — гори все синім полум’ям! — списати на постачальника...
Ні, ми пам’ятаємо, що Європа багато в чому залежить від уренгойських родовищ.
Бажано, щоб про це пам’ятала й сама Європа й не примушувала українців стрибати і співати під консульськими вікнами.
